«Інді Лаб», лабораторія молодих кінематографістів, була заснована Дмитром Тяжловим та Еллою Штикою п’ять років тому. На цей момент обидва кінематографісти вже два роки були кураторами документальної програми кінофестивалю «Незалежність».

«На самому початку 2013 року, – розповідає Дмитро Тяжлов, – ми вирішили в рамках фестивалю американського кіно "Незалежність" створити практичні майстер-класи, які були б результативнішими за традиційні майстер-класи, що в більшості випадків зводяться до бесіди з автором. Ми заснували лабораторію, у якій за сприяння українських та американських викладачів десять авторів працюють над створенням короткометражних документальних фільмів, отримують і теоретичну, і практичну базу фільмування неігрового кіно. Проект, як і фестиваль, фінансується Посольством США в Україні».

Унікальність проекту в тому, що до «Інді Лабу» приходять не просто навчатися, а вже приносять ідею та відеоматеріал, над яким згодом працюють разом з викладачами.

Весь процес роботи над фільмом, за словами Дмитра Тяжлова, розділений на дві тижневі сесії, проміжок між якими – один-два місяці. Під час першої сесії відбувається аналіз матеріалу, уточнення задуму; читаються лекції з методології творення неігрового кіно, лекції із запису звуку та основ операторської майстерності; відбувається також перегляд та обговорення фільмів.

Друга сесія проводиться під час фестивалю «Незалежність». «Це тиждень напруженої роботи над фільмом. Ми запрошуємо 4-5 професійних режисерів монтажу, кожен монтує два фільми. Важливим є те, що з авторами працює ментор зі Сполучених Штатів, зазвичай, це гість фестивалю, який заздалегідь уже ознайомлений з результатами першої сесії», – розповідає Дмитро Тяжлов.

Звісно, це ще не весь процес навчання, і до його фіналу інтенсивність роботи тільки зростає. У результаті учасники «Інді Лабу» звершують роботу над власними картинами і незабаром мають нагоду показати ці фільми аудиторії.

За п’ять років через «Інді Лаб» пройшли більше 60 учасників, які зняли 37 фільмів. Щодо тематики стрічок, як відбираються до розробки, то тут перевага надається соціально значущим темам, серед яких: інклюзивність, права внутрішньо переміщених осіб, права меншин та громадян з обмеженими можливостями; культурне розмаїття; права спільноти ЛГБТ; утворення громад, історія створення громад, культурні та соціальні ініціативи, започатковані громадою та хроніки їх існування; управління: демократія, громадянське суспільство та співпраця з органам влади; довкілля: біологічне розмаїття, повторне використання відходів, екологічна політика, створення заповідних зон.

Сюжетами фільмів можуть стати також особисті історії персонажів; не виключаються й розмаїті експерименти. Фокус робиться на актуальності теми та методах її втілення. Важливо також, наскільки сам автор матеріалу зацікавлений у темі майбутнього фільму, наскільки вагомою є його мотивація.

Впродовж серпня у Києві відбулося два покази «Інді Лабу», де демонструвалися десять картин, створених у межах лабораторії впродовж 2017-2018 років. З’явилася нагода перевірити, як працює теорія та практика «Інді Лабу».

У двох програмах показів було досить багато індивідуальних історій та індивідуальних голосів, є спроби показати певні суспільні процеси у динаміці, бачимо і полемічні фільми, і невеликі розслідування, є навіть картина, створена на архівному матеріалі.

У першу чергу впадають в око стрічки відверто полемічного характеру, і об’єктами полеміки тут стають суспільні чи державні інституції. Окремі фільми можна одразу прирівняти до активізму навіть з огляду на те, що деякі його творці є просто учасниками процесу, про який фільмують. Такою є картина «Ілюзії на дні» Леоніда Єжурова, який у фільмі і головний герой, і оповідач. Це історія молодого активіста з Херсона, який прагне зберегти найстаріший кінозал міста «Ілюзіон», що донедавна давав прихисток розмаїтим культурним ініціативам. «Ілюзіон» - правдиво культове місце для Херсона, тут почалися кілька відомих сьогодні  мистецьких кар’єр, зокрема, кінорежисера Романа Бондарчука.

Від початку справи йшли начебто добре – ентузіастам вдалося на базі кінозалу створити культурний центр, своїми силами відремонтували приміщення, Єжуров отримав посаду директора центру, почалася робота. Проте за певний час виникли проблеми, оскільки Херсонська обласна рада вирішила приміщення віддати під приватизацію. Для Єжурова та його колег втрата «Ілюзіону» означала дуже багато і вони розпочали свою боротьбу, яка триває дотепер.

«Ілюзії на дні» зроблено як відеощоденник активіста, тут звучить голос за кадром і ми можемо відчути емоційний стан героя. Фільм не несе якихось естетичних одкровень, перед нами фактично свідчення однієї людини про перебіг певних суспільних процесів, які стосуються усієї країни. Ці процеси потребують свого узагальнення, проте зараз важливіше зібрати свідчення.

Власне індивідуальне протистояння з силами, які виглядають більшими за можливості однієї людини, може бути визначальною темою більшості картин «Інді Лабу». І йдеться тут не тільки про суспільний активізм, відстоювання громадянських цінностей, мова часто про  будування індивідуальної долі, яка виявляється драматичнішою за будь-що. Показовими у цьому сенсі можуть бути дві картини: «Лівша» Олександра Хоменка та «Сильна доля» Олександра Портяна. Це дві історії двох різних людей, які кардинально змінили своє життя.

 «Лівша» веде мову про переселенця з Сєвєродєцка Олександра Кононова, колишнього волонтера батальйону «Айдар», який три місяці перебував у полоні в підвалах ЛНР. Він перебирається до села Десятини Житомирської області, де засновує козину ферму і незабаром починає виробництво сирів. Автори фільму ставляться до свого героя із симпатією, проте вони жодним чином його не героїзують. їхня оповідь максимально приземлена, позбавлена пафосу, ми бачимо будні, день за днем, проте ці будні по-своєму драматичні, а подекуди і навіть трагічні.

Інший фільм оповідає про Юлію Ландау з міста Славутич, яка не захотіла жити не своїм життям, і одного дня, вже у зрілому віці, пішла навчатися гри на органі. Її трансформації у картині доволі серйозні, бо крім нової професії вона змінила також і прізвище, а згодом (але це вже залишилося за кадром) переїхала в іншу країні.

Багато епізодів обох фільмів відбуваються взимку, і зима тут видається  символічним часом, це свого роду перепочинок перед рішучими весняними змінами. Зимовий Славутич у картині бачиться правдивим містом-привидом, чия нереальність цілком римується з фантомністю життя у ньому головної героїні.

Дві ці стрічки також є свідченнями про наш час, тут доля країни та індивідуальна доля по-своєму відображаються одне в одному.

Інші картини ведуть мову про зміну долі на зрізі суспільних процесів. І  у них важливою є постать самого кінематографіста, який імпульс для фільмування бере із власного життя, проте не себе робить головним героєм. Цікавим прикладом тут може бути картина «Пенсійні туристи» режисерки Єлизавети Стрий. Уродженка Горлівки, вона відвідує свою улюблену вчительку математики Людмилу Борисівну, яка через хворобу залишися на окупованій території. І ця вчительки вже тривалий час не отримує пенсії. Аби повернути виплати, слід зробити багато розмаїтих кроків, які режисерка ілюструє на прикладі іншої пенсіонерки – Любові Григорівни.

 Попри певну полемічність картини, певні недомовки (наприклад, не сказано, чому родина Людмили Борисівни має такий великий борг за житлово-комунальні послуги, невже тільки через невиплату пенсії? Або чому герої відсутні на час перевірки за місцем проживання?), невдалі коментарі експертів, як, наприклад, політолога Олексія Гараня, який очевидно не є фахівцем з даного питання, фільм не тільки розповідає про складнощі отримання української пенсії на окупованих територіях, він ще й малює певну картину світу. Тут немає соціології чи якихось додаткових поглиблених досліджень, проте формується образ сучасного Донбасу – насамперед в антропологічному вимірі. І це дуже драматичний та навіть апокаліптичний образ.

Цікавою римою до цього  фільму може бути стрічка Наталії Погудіної «Зорі Донбасу», в  основі якої власні враження режисерки від перебування у  шахтарському місті Червонопартизанськ (з травня 2016 року – Вознесенівка). Щоліта там вона відпочивала на канікулах у бабусі з дідусем. Зараз місто контролює  ЛНР. Наталія продовжує відвідувати Червонопартизанськ, де, зокрема, живе її подруга дитинства Валя.

Фільм зосереджений на жіночих долях, ми чуємо голоси вдів, які на схилі літ залишилися самотніми. Смерть чоловіків тут доволі рання – і з різних причин. Когось забирає шахта, когось алкоголь. Фінальний епізод з метеликом, якого у скляній банці виростив син Валі і якого вони випускають на волю, бачиться чи не вичерпною метафорою донбаської клаустрофобії, символом  фактичної приреченості регіону на стиль життя, про який чоловік Валі каже: «Батько завжди був у шахті, а мати весь час мила посуд».

Обидві картини про Донбас доволі непрості, оскільки регіон тут схожий більше на зону вимирання, яку порятувати може тільки диво. Поки що маленьким дивом тут є дві кінорежисерки, які не просто фільмують про людей Донбасу, але не полишають їх без уваги та допомоги.

Ще одна група фільмів «Інд Лабу» складається у своєрідну «трилогію здорового глузду». У цих фільмах йдеться про сучасний урбанізм, академічну науку, технічну ініціативу і взагалі про ймовірний прогрес та його незмінного супутника – деградацію.

Про сучасні зміни в архітектурі свого рідного міста розповідає режисер Віталій Янковий у картині «Прикраси». Тут йдеться про реконструкцію проспекту Космонавтів у Вінниці, який розпочався 2016 року.

«Реконструкція проспекту Космонавтів втілює поточні смаки та прагнення як влади, так і мешканців міста. Це свого роду бажання проєвропейської модернізації разом із неможливістю відійти від радянського світогляду та способу життя, що обертається навколо раннього шлюбу, дітонародження та очікування опіки з боку влади» – вважає Віталій Янковий.

Стрічка «Прикраси» підкреслено аналітична. Тут візуальний ряд, створений за принципом колажу,  доповнено голосом за кадром. Не всі тези автора можна розділити, проте це один з прикладів сучасної соціальної сатири, яка майже відсутня в українському кіно.

Сатиричні нотки можна вловити і у картині «Наука переможе!» Андрія Литвиненка, де йдеться про недофінансування української академічної науки і, як наслідок, повернення суспільства до архаїки.  У стрічці вчені влаштовують щось на кшталт сучасного карнавалу, в якому можна побачити «Свідків Дарвіна», «святу» деіонізовану воду та інші наукові «дива». На карнавалі вчені вигукують гасло: «ГМО, логіка, щеплення!». У такій чи не середньовічній травестії можна побачити пародію на українське сьогодення з усіма його упередженнями, страхами та забобонами.

А ось стрічка «Від колеса» режисера Андрія Дзюні сповнена оптимізму та майже олімпійського спокою, оскільки йдеться про молодих людей, які не стільки критикують та на щось нарікають, скільки зайняті конкретною справою. У фільмі йдеться про студентів Київської політехніки, які вирішили сконструювати гоночний болід Formula Student для участі у міжнародних змаганнях у Чехії. Їм це вдається, і хоч студенти на змагання не потрапили, перший крок зроблено.

Картина «Увал» режисерки Наталії Понеділок підкреслено камерна і навіть інтимна. У ній вона розповідає про один день із життя свого нареченого Гліба, який проходить строкову службу в Національній гвардії України. Йдеться про день, коли Гліб отримує добове звільнення від служби, і виходить за межі військової частини. Цю добу він проводить з рідними та нареченою.

У фільмі немає ні соціального конфлікту, ні якихось суперодкровень особистого характеру, це просто один день із життя, який може бути наповнений чим завгодно, але у будь-якому разі це важливий день миру у країні, яка веде війну.

Стрічкою «Інді Лабу» на архівному матеріалі є фільм Світлани Шимко «Щасливі роки». Тут на відеофрагменти, взяті з Центру міської історії Центрально-Східної Європи (Львів), накладається анонімна історія жінки, чия непевна сексуальність проклала доволі звивисту стежку її життя. Ця історія, точніше монолог, складено з фрагментів досліджень «Сексуальність в умовах глобалізації» (2005-2006), «Быть лесбиянкой в Украине: обретая силу» (2007) та «ЛГБТ-сім’ї в Україні: соціальні практики та законодавче регулювання» (2011-2012).

Цей фільм видається доволі контраверсійним з дуже багатьох точок зору. У першу чергу через аісторічність оповіді. Годі зрозуміти до якого часу відносяться фрагменти хроніки та сама оповідь за кадром. Нетитровані та неперсоніфіковані, ці речі можуть здатися чимось універсально-радянським, що їх можна прикладати до будь-якого часу та будь-якого регіону, проте навряд чи таку тезу варто визнати правильною. Ситуація у радянський час дуже різнилася від республіки до республіки і від регіону до регіону. Відтак картина сприймається більше як ігрова, ніж неігрова.

Ймовірно, «Щасливі роки» є тим фільмом, який вказує на певні концептуальні межі «Інді Лабу», на неуніверсальність його підходу до матеріалу. Деякі теми виходять далеко за межі суб’єктивного сприймання і не можуть обмежитися тільки авторською позицією, вони потребують ґрунтовнішого підходу до їхнього висвітлення. Особливо це стосується історії, яка належить нам усім.

Однак сама лабораторія неігрового кіно «Інді Лаб» бачиться щасливим прикладом системного та серйозного підходу до створення нового українського неігрового кіно. Прагнення його засновників створити щось істотно нове можна тільки вітати.

Фото: www.facebook.com/docsinua