«Підніміть руки, хто не так давно перечитував «Захара Беркута»? – звернувся режисер і актор Ахтем Сеітаблаєв до аудиторії й отримав цілком прогнозований результат. Рук піднялося мало. Сам режисер, із його слів, перечитав відому гостросюжетну героїчну повість Івана Франка п`ять разів. Але він змушений повертатися до твору, бо зараз працює над створенням однойменного фільму. І вже попередив: буде дуже-дуже «за мотивами». Тому й визнав – стало страшно читати, бо надто багато міняють, чим далі, тим більше відходячи від оригіналу.

Те саме визнала продюсерка Анна Єлисєєва, говорячи про проект ще однієї екранізації – анімаційну стрічку «Мавка. Лісова пісня». Виявляється, спершу мав бути повнометражний художній фільм, але від задуму згодом відмовилися. Анімація дає більше можливостей, аби показати непростий, багатошаровий, містичний світ першоджерела – поеми «Лісова пісня» Лесі Українки. Як пояснила пані Єлисєєва, робота над сценарієм триває більше двох років, й автори крок за кроком наближаються до вирішення непростої проблеми. Вона в тому, аби історія подобалася дітям, була максимально насичена карколомними пригодами – і водночас не втратила ідеї, закладеної в класичному творі.

Виглядає, проекти «Захар Беркут» і «Мавка. Лісова пісня», кожен зі свого майданчика і своїми засобами, після втілення запропонують глядачеві сучасне, актуальне прочитання вітчизняної класики. Але на дискусії «Сучасні українські екранізації: взаємовигідна співпраця видавничої та кіноіндустрій», яка пройшла 2 червня в рамках «Книжкового Арсеналу», йшлося не лише про ці стрічки. Говорили також про інші майбутні екранізації, і що показово – автори обраних для фільмування творів теж уже не живуть. Йдеться про Олеся Ульяненка, чий роман «Серафима» ліг в основу нової стрічки Марисі Нікітюк, та Анатолія Дімарова – над сценарієм за його романом «І будуть люди» працює Тарас Антипович. Та про класику якої б давнини не йшлося, в кожному випадку сценарій залишає від оригінального твору лише оболонку.

Такі реалії перевтілення книги в фільм, бо в кіно все відбувається за іншими законами, ніж у літературі. Але всякий раз після виходу стрічки, створеної «за мотивами», тягне прочитати або перечитати першоджерело. Схема працює на сто відсотків, хто б що про це не казав і як би не заперечував. Далі ще цікавіше: якщо потрібної книги нема в особистій бібліотеці, її доводиться купувати. Саме так, за кревно зароблені гроші. Видавничий проект відразу отримує комерційну привабливість навіть в Україні, де з розповсюдженням книг усе погано, а якщо взяти електронні версії – дуже погано. Фільм, створений за книгою, таким чином прямо збагачує видавця цієї самої книги. А якщо автор живий – трошки й автора.

Мова йдеться про кількість проданих квитків на фільм, створений за певною книгою. Є приклади, котрі лиш підтверджують дане твердження. Скажімо, на кіновтілення «Володаря перстнів» нетерпляче чекали фанати однойменного роману Джона Р.Р. Толкієна, які називають себе толкієністами. Субкультура поширена в світі, і зродилася саме після публікації твору. Інший приклад – романи Джоан Ролінг про Гаррі Поттера отримали нове життя після екранізації першої книги Крісом Коламбусом. Відомо, що авторка ледь зводила кінці з кінцями, а першу книгу циклу довго відмовлялися публікувати британські видавці. Перша книга, випущена в 1997 році, стала бестселером, отримала велику кількість літературних нагород, була видана в США, і, зрештою, Warner Bros. придбала права на її екранізацію. Подальша серія фільмів збільшила світову популярність книжкової серії. Результат – екранізація вивела нікому не відому самотню англійську вчительку в топ найбільш оплачуваних авторів нашого часу. А видавець, у тому числі український, має стабільні прибутки.

Автори книжок давно і впевнено стали стабільними постачальниками ідей для кіноіндустрії. Лише минулого року десять з двадцяти фільмів-лідерів світового кінопрокату були екранізаціями, в тому числі – коміксів та графічних романів. Україна не має ще потужної національної кіноіндустрії, але тренди працюють і в нас. Зокрема, минулого року на екрани вийшли «Сторожова застава» Юрія Ковальова та «Червоний» Зази Буадзе, зняті за мотивами однойменних романів. Цьогорічний «Телетріумф» дістався міні-серіалу «Століття Якова», створеному за мотивами твору Володимира Лиса. А дві телепрем’єри цього ж року також є екранізаціями. Мова про серіали «Стоматолог» (за творами Павла Белянського) та «Сувенір з Одеси» (за повістю Валерія Смирнова). Також у 2018-му на екрани вийшла «Казка про гроші» – екранізація класичної повісті Володимира Короленка «Йом-Кіпур або Судний день». Незабаром – «Дике поле» за «Ворошиловградом» Сергія Жадана. Давно працює над «Толокою» Михайло Іллєнко, ідею він знайшов у поезіях Тараса Шевченка.

Повертаючись до втілених кінопроектів, варто наголосити: «Сторожова застава», «Століття Якова» і «Червоний» перевидані в кінообкладинках, тобто – з використанням офіційних постерів в оформленні. Новелізовані – тобто, написані на основі оригінальних сценаріїв – «Гніздо горлиці», яка вже була в прокаті, і «Тарас. Повернення», який у прокаті ще не був. Видавці підтверджують – книги, перевидані саме в такому форматі після виходу фільму, продаються в рази краще, ніж до екранізації. Тож готові братися за подібні проекти й надалі, що теж є звичною в світі практикою.

Отже, кіно підтягує книгу й, відповідно, читача, готового платити. Це зрозуміла команда «Мавки», тому «Лісова пісня» Лесі Українки вже має кілька книжкових втілень. Найперше – перевидання самої поеми з англійським перекладом, заразом – версія для дітей, переказ у спрощеному варіанті. Образ мультяшної Мавки вже починає активно інтегруватися в ширший, ніж територія кіно, простір. Тож можна припустити: подібна арт-підготовка підготує сотні тисяч глядачів до бажання купити квиток. Маємо цікавий прецедент: стрічки ще нема, але майбутній фільм уже дав нове, актуальніше життя твору української класичної літератури.

Проте до творчої спадщини Івана Франка також немає питань. Навпаки – цей класик станом на сьогодні є найбільш екранізованим. Згадаємо хоча б «Для сімейного вогнища» Бориса Савченка, «Пастку» та «Злочин із багатьма невідомими» Олега Бійми, ну і «Захара Беркута», але вже зафільмованого на початку 1970-х Леонідом Осикою. Натомість бажання втілити в кіно іншу, якщо можна так сказати – сучаснішу класику породжують ряд питань. Найважливіше з яких – чи стануть такі фільми настільки популярними, що дадуть нове життя книжкам, як у випадку з творами письменників, зображених на купюрах вартістю 50 і 200 гривень.

Марися Нікітюк, анонсуючи «Серафиму», теж зазначила: це не буквальна екранізація твору Олеся Уляненка, а теж «на базі» роману. Книга написана наприкінці 1990-х років, насичена великою кількістю кримінальних персонажів і зберігає дух того часу. Режисерці ж хотілося робити стрічку про наш час, сучасну нам Україну. Проте свій проект вона вже не розглядає під комерційним кутом. Опустимо той факт, що в українських реаліях, за публічними даними, поки що лише два фільми окупили себе в прокаті – «Свінгери» та «Дзідзьо Контрабас», обидва – малобюджетні комедії. Навіть «Сторожова застава» не змогла покрити витрат у національному прокаті, але виробники активно просувають стрічку на інші ринки. Книга, нагадаю, перевидана вже з кінообкладинкою й на хвилі фільму успішно продається. Чи станеться так само із «Серафимою»? Даруйте на слові – не певен. Ульяненко й за життя мав не аж так багато прихильників, бо його письмо – специфічне й не націлене на широку аудиторію. Майбутній фільм теж навряд матиме бокс-офіс, яким не соромно похвалитися навіть в українських прокатних реаліях. Стрічку прогнозовано орієнтуватимуть на фестивалі, що цілком нормально. Але в даному випадку співпраця видавничої галузі та кіноіндустрії вигідною навряд чи буде. Передусім – для видавництв: покійний Ульяненко навіть після виходу «Серафими» на екрани лишиться автором не для всіх.

З Анатолієм Дімаровим ситуація ще цікавіша. Його творча спадщина зараз не перевидається – при всій повазі до таланту й громадянської позиції людини, котра відмовилася приймати орден з рук Віктора Януковича. Навіть якщо я помиляюся і твори Дімарова хтось та й видає, вони все одно не мають такого попиту, аби назвати ці видавничі проекти перспективними, передусім – у комерційному плані. Тож вітаючи ініціативу екранізувати забутого класика, все одно не певен, що після виходу стрічки «І будуть люди» книгу перевидадуть і добре продаватимуть.

У підсумку можна сказати: література далі є вдячним матеріалом для кіноіндустрії. Проте не всяка екранізована книга після втілення кіно- чи телепроекту отримає нове життя. Це не означає, що шукати сюжети в творах класиків та сучасників не варто. Просто не слід всяку екранізацію відразу вважати взаємовигідною співпрацею двох індустрій.

Фото: Андрій Проць, tsn.ua