28 вересня в український прокат вийде стрічка Аркадія Непиталюка «Припутні» — повнометражний дебют режисера, чия короткометражка «Кров’янка» перемогла торік у національному конкурсі 46-го кінофестивалю «Молодість». Фільм за мотивами п’єси Романа Горбика «Центр» вироблено компанією Star Media за фінансової підтримки Державного агентства України з питань кіно (проект «Припутні» переміг у Восьмому пітчингу Держкіно).

Національна прем’єра «Припутнів» відбулася на 8-му Одеському міжнародному кінофестивалі (ОМКФ), стрічка взяла спеціальну відзнаку журі Національної конкурсної програми, а деякі кінокритики назвали її цьогорічною сенсацією у вітчизняному кіно.

За сюжетом, таксист Юра погоджується підвезти юну дівчину Свєтку та її маму Людку з Ніжина до глухого села Припутні. Щорічна поїздка до баби Зіни є не надто веселою сімейною традицією, але цього разу вона змінить життя одразу всіх учасників цієї історії. У кадрі бачимо сімейні розбірки (викликані конфліктом поколінь), любовну драму, людську жорстокість, але у фіналі — натяк на світле майбутнє й на те, що кожна людина врешті-решт знаходить своє щастя, незалежно від статусу й культурного рівня.

Окремим яскравим персонажем у «Припутнях» є суржик, який вирізняє цю стрічку з-поміж багатьох інших. Саме за мову фільм і хвалили, і критикували після показу на ОМКФ. Автор Аркадій Непиталюк запевняє: показав мову живою і справжньою, а життя українців — реалістичним, а не жахливим.

Із виконавцями двох головних ролей стрічки «Припутні» Юлією Врублевською та Дмитром Хом’яком «Детектор медіа» зустрівся на Чернігівщині під час зйомок фільму про фільм. Ми поговорили про головний посил «Припутнів», роль долі в житті людини, рівень акторської освіти в Україні та інше.

Юлія Врублевська, випускниця Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, — дебютантка в повному метрі. На перший погляд, витончена і зворушлива Юля, яка з дитячою щирістю реагує на все навколо, відрізняється від своєї не надто інтелігентної та стриманої героїні Свєтки докорінно, але зізнається, що насправді вони дуже схожі. Акторка розповідає, що неабияк нервується перед прем’єрою в Києві, хоча й розуміє, що від неї самої вже нічого не залежить.

Юлія Врублевська: «Вчора я була прибиральницею,

а сьогодні граю головну роль у кіно»

— Юліє, в українській кіноіндустрії точаться бурхливі дискусії про те, що вітчизняна освіта застаріла й не дає необхідних навичок і знань молодим акторам. Зокрема, йдеться і про університет імені І. К. Карпенка-Карого, який ви закінчували. Чи згодні ви з цією думкою? Чи відчували певні труднощі, пов’язані з цим, на знімальному майданчику?

— Так, у нас начебто Університет театру і кіно, але кіно не викладається взагалі на акторських курсах, тому в мене мінімальний досвід зйомок. Були студентські короткометражки, але це зовсім не те, що мені хотілося. Досвід приходить у процесі, на жаль, а хочеться виконувати роботу над помилками по свіжих слідах. Під час навчання я побачила, який вигляд маю в кадрі, що треба робити, де вигідний ракурс, а далі справа не пішла. Не знали мене, не знімалася, практики не було  — сиділа вдома репетирувала перед камерою, писала самопроби, ходила на проби.

Дмитро до «Припутнів» теж не мав досвіду зйомок у великому кіно, він грав головну роль у серіалі, але серіальне існування — це трохи інше. Я думаю, що ми працювали на рівних. Єдине — Дмитро ідеально потрапив у типаж, у нього суржик рідний, поведінка рідна. Він великий молодець, і Аркадію дуже пощастило, що він його знайшов, бо Діма не боїться камери, існує в кадрі природно. Аркадій просто давав завдання — і Дмитро їх виконував. Там була сцена з Христею (дівчиною Юри, з якою він закінчує стосунки в першій сцені фільму. — ДМ) у машині, де вони сваряться, цю сцену монтували, різали, бо Діма викладався в маленькому шматочку, а далі трохи згасав, треба було перепочити. Актори після університету можуть (але тут я не кажу про всіх) довго тримати певний стан.

— Що спонукає молоду людину, підлітка після закінчення школи обирати для себе театральну освіту, знаючи, що, можливо, це не принесе йому ані грошей, ані слави, адже в Україні кіно й театр не на високому рівні, м’яко кажучи? Що мотивувало вас?

— Я зрозуміла, що є тільки театр і, можливо, я ніколи не буду зніматися та буду жити на копійки, тільки після четвертого-п’ятого курсу. У мене була депресія, творча криза, я не знала, навіщо я пішла до театрального вишу.

— Як реагували батьки на ваше рішення?

— Мама з мене сміялася. Вона хотіла, щоб я була швачкою, а потім дизайнеркою, в неї були свої плани на мене, але я з дитинства займалася в студії читців, була на сцені з дев’яти років, я її дуже люблю, і в мене не було іншого шляху, як іти далі на сцену. Я дуже хотіла вступити до театрального, і мені вдалося це з першого разу, ще й на бюджет. Мама була трохи здивована, але підтримала мене.

— Ви тепер працюєте в театрі?

— Ні, не працюю. Після четвертого курсу ходила на прослуховування, мене не взяли, ніхто мною не зацікавився. Я була дуже засмучена й після цього більше не пробувала.

— Це боляче?

— Боляче, і це впливає на самооцінку. Ти продовжуєш ходити на кастинги, але вже не такий впевнений, бо знаєш, що не подобаєшся і, напевно, не такий класний, яким ти вважав себе за часів навчання. В університеті я знала, що багато можу, інколи мені здавалося, що я можу все. А потім, після невдалих прослуховувань, я розуміла, що дещо не можу, можу не все. У якийсь момент я зрозуміла, що нічого не можу, й пішла працювати прибиральницею.

І так згасаєш-згасаєш, затискаєшся на кастингах. Я з цього панцира ще досі виходжу.

— То як ви опинилися в цьому фільмі?

— Кастинг-директор Алла Самойленко знайшла мене через свою асистентку Марію Трепікову, яка допомагає їй шукати акторів. Ми з Машею познайомилися в університеті, де навчалися на різних курсах. Вона запропонувала мене Аллі на роль у якомусь серіалі, проби пройшли добре, але мене не взяли. Алла покликала мене на наступні проби, якраз на фільм «Припутні».

Я одразу закохалася в Аркадія, його неможливо не любити. Він давав нам волю, але ніколи не задавав підступних питань, розповідав, як усе має відбуватися, і ми одразу розуміли, що саме так це і має відбуватися, ніяк інакше, а далі просто використовували свій інструмент. Це був дуже класний досвід, і я рада, що саме так розпочався мій шлях у кіно.

— Свєтка близька вам, зрозуміла?

— Я зростала в такому середовищі. Я — Свєтка. Хоча коли читала сценарій, відхрещувалася, не впізнавала себе в ній. А потім ця історія захопила мене. Я все думала, хто це написав, невже в Україні таке зніматимуть, у кого є така сміливість. Мені цікаво було познайомитися з Аркадієм, він такий простий і такий надзвичайний.

— Які сцени були найважчими для вас?

— Коли розпочалися зйомки, я дуже хвилювалася, побачила купу людей. Уявіть, учора я була прибиральницею, а сьогодні граю головну роль. Я перелякалася, думала, мене будуть сварити за те, що нічого не виходить. Але вже наступного дня була більш розслабленою.

Ми знімали дуже багато проїздів у машині, мене виснажила страшенна спека — ти ніби нічого не робиш, але дуже втомлюєшся. Після цього працювали над сценою, де Станіславович косить траву, там був маленький діалог із Дмитром, він ніяк мені не вдавався.

І ще одна сцена  — падіння Свєтки з лавки. Мені подобалося падати, зрештою ми відзняли сім дублів, я впала як треба, всі плескали, а наступного дня мені сказали, що треба перезняти цей епізод. Звісно, я налякалася, що це через мене, адже вчора всі були задоволені, а потім, мабуть, подивилися і зрозуміли, що сцена не така вже і вдала. Я навіть плакала. Але потім приїхав продюсер Юрій Мінзянов і пояснив, що в цьому епізоді баба Зіна реагує на падіння Свєтки трохи не так, як треба, саме тому його необхідно перезняти.

— Яку сцену зі сценарію ви грали на пробах?

— Сцену в машині, де Людка свариться зі Свєткою. А також сцену на зупинці, де Юра зустрічається зі Свєткою вперше.

Крім того, я пробувалася на роль Христі. До речі, на пітчингу Держкіно показували саме цей шматок.

Дмитро Хом’як на противагу Юлії Врублевський (та іншим акторам, задіяним у стрічці) акторської освіти не має, хоча в кіно та на телебаченні вже не перший рік — працював лінійним продюсером на зйомках фільмів, а також на шоу «Х-Фактор», знімався у веб-серіалі «5 baksiv.net». Дмитро зізнається, що акторська робота подобається йому значно більше, ніж продюсерська, він вільно почувається в кадрі, наразі готується до головної ролі в повнометражній стрічці «5 баксів».

Дмитро Хом’як: «Я думаю, що вища освіта в Україні —

радше просто “для корочки”»

— «Припутні» — це історія життя одного дня простих людей, які не знають, що з ними може статися наступної хвилини. Цей один день наших героїв настільки насичений, містить дуже багато різних ситуацій, які докорінно змінюють їхнє життя та їхню історію.

— Режисер Аркадій Непиталюк розповідав на прес-конференції в Одесі, що це фільм про кохання й долю, яка зводить двох людей. Ви вірите в долю, в те, що має бути так, як має бути? Чи людина сама керує своїм життям?

— Людина завжди щось робить у своєму житті (бо ж не сидить весь час на дивані) й думає, що може щось змінити. Але, напевне, доля існує, й вона десь очікує на кожного з нас.

— Відкритий фінал стрічки натякає глядачеві на певний романтичний хепі-енд. Як би могло скластися подальше життя Юри і Свєти, по-вашому?

— Тут багато різних варіантів. Можливо, вони дісталися до якогось пункту, Свєтка виходила Юру, вплинула на нього, він став успішним, пішов із таксистів, можливо, навіть став бізнесменом. І вона може вплинути на нього, бо, ймовірно, Свєтка йому більше підходить, аніж Христя, за якою він побивався, то не його жінка, й тому він не може змінитися, чогось досягти. А тут — дві споріднені душі, підтримка, яка в майбутньому може призвести до щасливого, веселого життя.

Може бути й по-іншому: це була захоплива історія одного дня, а через місяць вони зрозуміють, що все, що з ними сталося, — то просто ситуація.

Кожен може додумати фінал цієї історії, тим і цікавий цей фільм.

— Ваш герой вам близький? Якщо так, то в чому?

— Не знаю. Коли я прочитав сценарій, дуже сміявся. Прокрутив у голові, що це за Юра, бо таких персонажів я бачив багато в своєму житті, тому відразу прикинув, яким він має бути. Мені було легко ввійти в роль, плюс розмовна мова, яка мені теж є близькою, бо я більшу частину життя прожив у невеликому містечку, де люди завжди розмовляють суржиком.

— Як ви потрапили до фільму?

— Мене запросила на проби Алла Самойленко (одна з найкращих кастинг-директорів в Україні, якщо не найкраща), вона побачила мене в «5 baksiv.net» — веб-серіалі, який не виходив масово на екрани, був показаний лише на Першому національному.

У «Припутнях» у мене було всього дві проби.

— Дмитре, ви не маєте акторської освіти, на відміну від інших виконавців у цій стрічці. Чи відчували якісь труднощі під час зйомок, брак освіти? Акторові потрібна професійна освіта чи важливими є лише талант, бажання й робота над собою?

— Навіть не знаю, потрібна освіта чи ні, бо я не вчився й не можу порівнювати, як впливає освіта на діяльності того актора, який навчається. Наразі багато людей в Україні, маючи одну спеціальність, роблять щось зовсім інше і справляються з цим дуже круто. Я вчився на бухгалтера, і ким тільки не працював, але бухгалтером — жодного дня.

Я думаю, що вища освіта в Україні в більшості випадків — це просто «корочка».

— А для загального розвитку?

— Для загального розвитку можна книжок почитати.

Фото: Лілія Зінченко