Дмитро Мойсеєв заявив про себе повнометражним дебютом «Такі красиві люди» (2013). Відзнятий на плівку фільм оповідав про цікаву родину, яка в перервах між класичною музикою «живе на березі моря, ловить рибу, солить і продає». Фільм, прем’єра якого відбулася на кінофестивалі «Молодість», звернув на себе увагу й засвідчив появу помітного автора.

«Час хризантем», який Дмитро Мойсеєв уже представив кінематографістам і кінокритикам і прокат якого розпочався цього тижня, на актуальну тему — для України і для Японії, де сезон хризантем символізує глибокі роздуми. А українцям близька тема втрати близької людини, яку осмислює головна героїня фільму. За сюжетом, ця жінка читає думки людей і говорить такими фразами, ніби цитує книжку. На відміну від Києва й киян, яких споглядає Ольга, вона пронизана життям. Вже в першому епізоді ніжиться коло басейну, наче в фільмі Озона. Купує авто, спускає гроші на вітер і поводиться так, як ніколи в житті не вчинить українка на другий день по смерті чоловіка. Утім, може, й не треба: кінорежисер уже реалізував такі переживання у форматі «незвичайного кіно», де мистецтво межує з несподіванками, парадоксами, сарказмом чи страхом.

«Час хризантем» став першим повноформатним дебютом актриси театру Алли Бінєєвої. Новий незалежний фільм — цікава подія нового українського кіно. Наступного тижня авторське висловлювання Дмитра Мойеєва оцінить й іноземна аудиторія. «Час хризантем» бере участь у конкурсній програмі Міжнародного кінофестивалю у Трансильванії.

— Дмитре, зазвичай продюсери спочатку дбають про фестивальну історію фільму, а потім випускають стрічку в кінопрокат. У вас це відбувається паралельно…

— Нам теж було би краще випустити фільм восени, адже «Час хризантем» найдоречніше дивитися в період цвітіння хризантем. Однак уже з середини серпня в кінотеатрах очікується бум українських фільмів. Тож, як підказали нам у Держкіно, найкраще представити фільм у кінозалах тепер, коли з-поміж вітчизняних кінокартин у прокаті лише «Чужа молитва» Ахтема Сеітаблаєва. Сподіваємося, це допоможе здобути більшу глядацьку аудиторію.

А щодо фестивальної історії: не завжди бажання збігаються з рішенням відбіркових комісій.

— Чому вирішили обійтися без продюсера й дистриб’ютора?

— Я сам у себе продюсер, і це рішення було прийнято зважено. Ті, хто розуміє, як відбувається розподіл коштів при знімальному процесі, знають, що насамперед у цьому розподілі страждає художній департамент, позаяк від інших департаментів відмовитися не можна. А для мене художня складова дуже багато значить. Якось я спілкувався на цю тему з серйозним режисером, і Валентин Васянович тоді сказав, що на зйомки за моїм задумом не піде жоден продюсер, краще відкрити свою компанію.

Що до кінопрокату, то в Україні не так багато компаній, які могли б узятися за авторський напрямок кінематографу. Якби ми зняли фестивальних хіт, то вели би переговори з «Артхаус Трафік». Але ми не в програші: керівникам кінотеатрів імпонує, коли режисер веде переговори особисто. Для них це означає, наприклад, що автор стрічки чи хтось із творчої групи приїде представити фільм. Я мав успішний досвід прокату свого дебютного фільму «Такі красиві люди», який особисто привіз до 20 міст. Цього разу планували презентувати картину в шести містах, та завдяки підтримці Держкіно цей перелік зріс майже втричі. Ми змогли дозволити собі навіть зовнішню рекламу. Вклалися у відрядження і в рекламну кампанію в соцмережах: державне фінансування коштів на рекламу в «Фейсбуку» не передбачає.

Тепер усе залежить тільки від кінотеатрів. Ми звернулися до всіх, хто бере у прокат українське кіно.

—Чи маєте зобов’язання перед інвесторами щодо повернення коштів?

—Найбільші інвестиції в цей фільм — технічні. Що до фінансових, то це далеко не десять мільйонів, і повертати їх нас не зобов’язували. Усім чудово зрозуміло, що з таким фільмом можна розраховувати на максимум 50 тисяч чистого прибутку від прокату. Доклався і власними грошима, які позичив і сподіваюся повернути після кінопрокату.

У виробництві цього фільму не була ціль заробити. Я в кіно не перший день і чудово розумію, який проект вигідний, а який ні. Цей фільм, скоріш за все, не може принести гроші. Важливо те, що і я, й команда задоволені й навіть щасливі, що місію свою виконали.

— Тобто незалежне кіновиробництво в Україні є.

— Так, і це повний жах. Справи в нас тут не дуже. Звісно, і в Голлівуді є безбюджетні фільми, що знімаються за 15–20 тисяч доларів. Але навіть якщо ці фільми заробляють, це не можна назвати успіхом. Це не успіх, якщо ти знімаєш кіно із бюджетом до двохсот тисяч євро. І я знімаю малобюджетні фільми не тому, що хотів би. Найбільше хотілося б, щоби люди, які працювали на цьому фільмі, отримали гонорари європейського рівня. Техніка в нас і в ЄС коштує однаково, а оплата різниться разюче.

Коли ми почали знімати стрічку «Такі красиві люди», була така ж ситуація. І все одно були люди, які хотіли знімати кіно.

— Тобто ваші слова під час прем’єри фільму про те, що за роботу на знімальному майданчику ніхто нічого нікому не платив, не іронія?

— Ні. Я поставив таке питання, і кожен зробив свій вибір — або працювати, або відмовитися. Кожний вирішує сам у своїх життєвих обставинах. Я особисто прийняв таке рішення, ще кілька людей також. Усе було, як на великобюджетному проекті, лише втричі менша команда. Окремі потужні технічні засоби ми собі дозволити не могли. Але сценарій і не вимагав серйозних фінансових вливань.

— Прем’єра стрічки відбулася на День Києва, в кінотеатрі «Київ». І це навіть трохи символічно: адже саме тут відбувається дія фільму, й погляд на всім знайоме місто свіжий і художній. Хто саме займався зйомками цих сцен?

— Абсолютно звичайна робота. Виїжджаємо з оператором і другим режисером у подорож Києвом, а потім приймаємо рішення, що художньо виразніше. Ніякої різниці з великобюджетними стрічками.

— Головна героїня історії, Ольга, навіть у побутове спілкування вкладає довершені, літературні фрази. Діалоги героїв у стрічці «Такі красиві люди» теж концентровані. Такий підхід уже можна вважати вашою авторською манерою?

— Я сам іноді так розмовляю — складними реченнями, розпочату думку маю завершити. В даному випадку так говорить лише головна героїня, яка має бути розумнішою за мене, але інші персонажі спілкуються набагато простішою мовою.

— Ваш фільм виходить у такій складній ситуації кінопрокату…

— А чому в складній? Нормальна ситуація: 15 українських міст для авторського кіно. Гадаю, Джим Джармуш не те щоб мені позаздрив, але підтвердив би, що чимало авторських фільмів узагалі не можна побачити на великому екрані. Єдиний мінус, що «Час хризантем» не потрапить до Рівного та Івано-Франківска, де добре вийшли «Такі красиві люди». Але це не означає, що там не буде прем’єри. Сподіваюся влаштувати один-два спеціальні покази.

Справа не лише в кількості кінотеатрів, а також і в аудиторії: частина українців не може дозволити собі придбати квитки, частина не ходить у кіно, бо тільки працює. Це комплексне питання: якби ми збільшили кількість кінотеатрів утричі, то чи зросла б аудиторія такого фільму, як, наприклад, «Виживуть тільки коханці»? Хоча я ходив на нього двічі.

— То якої б долі ви бажаєте для свого фільму?

— Я бажав би, щоби глядач не відкладав свій похід у кіно на тиждень. Адже «Час хризантем» можна буде побачити в кожному місті здебільшого з четверга по четвер. Це не блокбастер, який надовго залишать у розкладі. Часом глядачі приходять, а кіно вже нема. Я би хотів, щоб люди прийшли на перший, а не на останній день показу.

Фото Дмитра Мойсеєва — «Їжак фільм»