Букмекери помилилися у двох випадках із десяти – вони ставили артистів із Ісландії та Фінляндії вище за конкурсантів із Кіпру та Молдови. Не хотілося б нав’язувати читачам власні смаки, але загалом із вибором можна погодитися. Хіба що відверто шкода ісландку Свалу з її потужно виконаною ліричною піснею та латвійців «Тріана Парк» із хай простеньким, але драйвовим і запальним виступом, коли просто впадало в око: артистам дуже подобається це співати.

Загалом же у півфіналі не було очевидних хітів. Натомість було багато виступів приблизно одного рівня, і хто пройшов до фіналу, хто не пройшов – то вже як карта лягла. І, як завжди трапляється, чимало виступів дуже відрізнялися від кліпів та демонстраційних виступів задовго до конкурсу. Грузинці Тамарі Гачечіладзе вочевидь забракло сили голосу як для виконуваної пісні. Запальну й нестандартну пісню азербайджанки ДіХадж було дещо зіпсовано суто пострадянською зарепетируваною до механічності постановкою. Чорногорець Славко Калезич робив акцент на своїй фрикуватості й програв – хоча його пісню, причому саме у виконанні артиста, який не володіє бельканто, можна було зробити дуже виграшною, виконавши в дещо іншій манері. Неординарною була пісня вірменки Арствік – але фольклорний бекграунд пісень у будь-якому стилі у виконанні вірмен уже почав приїдатися, бо став мало не штампом. Молдовани «Санстроук Проджект» зламали традицію конкурсів «Євробачення», згідно з якою виступи, в котрих інструментальні партії домінують над вокальними, зазвичай не здобувають високих оцінок, хоч би якими вони були. Але надто вже харизматичними виявилися виконавці з Молдови.

Як завжди, під час жеребкування півфіналів наприкінці січня країни було розподілено по шести кошиках, у кожному з яких містилися учасники, так би мовити, небезпечні з огляду на сусідське голосування. Але розподілити шість кошиків по двох півфіналах – завдання нерозв’язне, й тому країни, відомі постійним голосуванням одна за одну, не могли не опинитися разом, в одному півфіналі. Цього разу найяскравіший приклад – це Греція та Кіпр, при тому навіть, що кіпріот Ховіг брав участь у грецькому «Х-факторі» та грецькому відборі на «Євробачення» 2015 року. Обидві країни пройшли до фіналу. Інший яскравий приклад, тільки від протилежного – Азербайджан та Вірменія, які «по-сусідськи» майже зі стовідсотковою ймовірністю ніколи не дають балів одна одній, хоч би якими були виступи. Цього разу представники обох країн пройшли до фіналу, але ж їхні стартові позиції були відпочатково гіршими за всіх решту.

Тож, мабуть, правило шести кошиків є недостатнім, і Європейській мовленнєвій спілці варто було би зробити процедури жеребкування складнішими, щоб напевне розводити по різних півфіналах особливо «сусідські» пари країн.

Що ж до самого концерту, то сцена подеколи видавалася просто якоюсь віртуальною, що створювала кожного разу новий простір. Із іншого боку, сама конструкція сцени подеколи виглядала дещо громіздкою. Останнього разу масивна сценічна конструкція була на конкурсі в Москві 2009 року – відтоді сцени самі по собі були практично непомітними, виглядали як невід’ємні частини зали, а всі просторові межі виникали завдяки світловим ефектам.

І ще одне: можливо, просто так збіглося, але залишилося враження, що протягом більшості номерів домінував синій кольоровий спектр. І це створювало враження певної одноманітності.

Відкривав концерт запальний виступ Монатіка. Двічі під час концерту виступала Джамала – першого разу з «розширеною» оркестровою версією пісні «1944», другого – з піснею «Заманили». Отут і сталася накладка. Телеведучі заздалегідь оголосили про два виступи Джамали, які «й сьогодні побачимо». Й одразу виникли побоювання. Річ у тім, що після завершення смс-голосування завжди, щороку, буває досить довга рекламна пауза – під час якої на сцені тривають виступи «лише для присутніх». Побоювання справдилися: от саме під час такої паузи й був другий виступ Джамали. Щоправда, українські глядачі побачили бодай кінцеву частину виступу. Глядачі країн, де рекламна пауза була довшою, не побачили цього феноменального виступу взагалі.

І ще про рекламу. І перед початком трансляції, й під час згаданої довгої паузи на екрані з’являлися троє майже оголених дівчат модельної зовнішності під акомпанемент двозначного тексту: «Супермоделі за суперцінами». Лише пізніше (й якось не надто виразно) з’ясувалося, що «за суперцінами» пропонують не цих дівчат, а мобільні телефони. Виявляється, гасло «Celebrate diversity» цілком узгоджується з відвертим сексизмом.

Під час цьогорічного «Євробачення» його незмінний коментатор Тімур Мірошниченко перемістився на сцену та до грінруму. Тож коментували трансляцію Тетяна Терехова й Андрій Городиський. Отут і вийшло за гамбурзьким рахунком оцінити стиль ведення Мірошниченка. Нинішні двоє ведучих тріскотіли з такою інтенсивністю, ніби вони й були головними дійовими особами. Слова ведучих на сцені – того ж таки Мірошниченка, Володимира Остапчука та Олександра Скічка – вони заглушували нокаутом так, що геть неможливо було розібрати: чи перекладають телевізійні коментатори англомовні та франкомовні слова ведучих на сцені, чи переповідають їх, а чи кажуть щось від себе. Судячи з артикуляції ведучих на сцені, телекоментатори примудрялися робити всі ці три речі водночас. А потік слів, вивалений на телеглядачів на початку трансляції, просто приголомшував. І якою ж цікавою була розповідь про те, що «ведучі, як і всі ми, пишаємося…»!

Щойно змовкали останні акорди кожної пісні, пані Терехова одразу бралася оцінювати виступи – навіть слова подяки та звертання конкурсантів до публіки було вже не чути. Це псувало враження від виступів, позбавляючи глядачів «післясмаку», а її оцінки були, з одного боку, суто смаковими, а з іншого – найчастіше банальними й самоочевидними: зрозуміти, що танцювальна пісня була-таки танцювальною, значна частина глядачів змогла б і без підказки. Доводилося лише дякувати авторам правил конкурсів «Євробачення», у яких суворо заборонено коментувати виступи бодай під час співу.

А от країни «великої п'ятірки» Терехова назвала «країнами-засновницями “Євробачення”», хоча насправді Велика Британія приєдналася до конкурсу 1957 року, а Іспанія – 1961 року. Ну, й читати абревіатуру франкомовного бельгійського телеканалу англійськими літерами – мабуть, не зовсім те.

Що ж, стежимо за конкурсом далі.

Фото: "РБК-Україна"