— Тарасе, ви навчалися в Коледжі візуального мистецтва в Мінесоті. Після його закінчення американські викладачі порадили вам їхати до України, мотивуючи це тим, що там буде більше перспектив для професійного зростання. Після повернення справді отримали можливість розвиватися?

— У 2001 році було дуже важко повернутися до України з Америки. Я отримав диплом, трохи попрацював там незалежним дизайнером. Коли повертаєшся сюди після Штатів, то все починаєш із нуля. Звісно, тут я отримав більше можливостей — я знімаю художнє кіно, я режисер, маю свою невелику студію, однодумців. В Америці в мене було два варіанти розвитку — або знімати незалежне кіно, яке охоплює не надто широку аудиторію, або йти працювати на студію. Якби я обрав останній варіант, то працював би за чужими правилами. Так, я би зростав, років до 50–60 успішно працював. Але я би пропустив момент власної творчості, можливості бути самим собою.

Нас у коледжі вчили, що можна дотримуватися системи, яка вже створена, а можна винайти свою. От я хотів створити власну модель, але там цього не можна було зробити — таке можливо в країні, яка розвивається. Тож мої викладачі порадили мені повернутися до України. У мене було розуміння того, що я маю бути щирий із собою — або я працюю над тим, що тяжко і не дуже вигідно, але при цьому не зраджую собі, або йду вже битим шляхом, адже мені це вигідно. Згоден, що така позиція і мій стиль життя підходить не всім, його тяжко зрозуміти, але мені це комфортно.

— Світові ЗМІ розкритикували фільм «Гіркі жнива»; оглядачі вважають, що ці історичні події потребують більш «переконливого і відповідального відображення». Як готувати світову спільноту до сприйняття української історії?

— Я теж цей фільм не сприйняв, мені стало дуже соромно. Як готувати? По-перше, не робити з цього пафосу, не використовувати тих слів і заготовок, які можуть бути схожими на пропаганду. Я суджу по нашій роботі: «Жива» — про те, як ми побачили історію через просту жінку,через її долю. Там немає багато дат, там переживання героїні. Ми два роки спілкувалися з Анною Попович, саме її історія стала сценарієм для цього фільму. Багато іноземців його дивилися, особливо він сподобався полякам, що могло би бути дивним, адже ми знаємо, що для поляків УПА — це те, що викликає непросте сприйняття. Проте вони дивилися не на історію про Українську повстанську армію, а думали про життя героїні. УПА тут так подано, що вона не дражнить, а відкриває трагедію. Не знаю, як американці сприйняли фільм, ще немає відгуків. В Австрії, Німеччині, Кейптауні мають бути покази. Нині ми вирішуємо питання щодо прокату, в нас немає дистриб’ютора, тому все йде повільніше порівняно з іншими фільмами.

— Ви працювали над «Живою» три роки й у вас вийшов хороший продукт. Але чи можна за відносно короткий період часу зняти якісне кіно?

— Можна. У документальних фільмах ми не сумнівалися, тому вони були швидше зроблені. Але «Жива» — наш перший художній фільм. Уся команда мріяла працювати з таким жанром, але ми не могли знайти сюжету й достатньо класного сценарію, доки не зустріли Анну. Ми спілкувалися з нею два роки, аж до її смерті, а вперше до неї приїхали, коли працювали над фільмом «Хроніка Української Повстанської Армії 1942–1954», — вона була очевидцем тих подій. Фільм уже був закінчений, команда зайшла попрощатися. Анна сказала, що в нас є два варіанти: перший — ми почули історію і поїхали, другий — ми повертаємося ще раз і вона розповідає нам те, що хоче розказати, а ми вирішуємо, що для нас цікаво. Ми обрали другий варіант.

— «Жива», «Король Данило», до якого вже є трейлер, — ці фільми мають голлівудський почерк. Якщо говорити про вас — це навмисна техніка чи привернення уваги українського глядача?

— Спецефекти і все інше — це не наслідування Голлівуду, це ознака якості. Якісне кіно і голлівудське кіно — це одне й те ж. У нас інша зйомка, монтаж, своє бачення, ми не «здерли» їх із Голлівуду. Наш фільм зовсім не подібний до типових американських фільмів. Проте з точки зору кольору та звуку якщо в кінотеатрі йде американський і наш трейлер, то люди не бачать різниці. Це важливо, бо якщо історія класно розказана, але якість фільму «скаче», то його зміст глядачем не сприймається. Ми сучасні, ми хочемо, щоби людина прийшла, купила квиток на фільм, подивилася його і порадила своїм друзям.

— Чого не вистачає українським стрічкам окрім фінансування?

— Мало ідей. Мозок кінематографіста повинен бути відкритий і не зациклений на технологіях, техніках. Треба сприймати те, що є, аналізувати це, шукати щось своє. Часто можна почути: «У тебе є класна камера. Якби у мене така була, я би теж зняв щось круте». Треба відрізати ці радянські хвости. Якщо ви справді хочете цим займатися, у вас у голові вже мають бути ідеї, навіть десь глибоко — якась концепція, принцип. Якщо є сильне бажання, то ви зробите що завгодно для його реалізації — знайдете кошти, будете вивчати необхідні технології, будете вчитися знімати. Якщо немає ідеї, то жодна техніка вам не допоможе.

Окрім того ще одна велика проблема — це робота зі звуком. У нас не звертають уваги на нього. Особливо це помітно при перегляді документальних фільмів. Звук шипить, рипить, його не вирівнюють, може бути непоставлений дикторський голос. Автори фільму захоплені якоюсь тематикою, хочуть більше розказати про це і забувають, що людям все одно — їм хочеться побачити цікавий продукт, який легко споживати. Якщо звук неякісний, то він стовідсотково псує враження. Ми півтора року працювали над звуком «Живої». Я працюю з Любомиром Соломченком, Романом Микульським — вони підбирали музикантів, Єгор Грушин написав свою пісню для фільму. Ми не хотіли дублювати й озвучувати синхрони, ми хотіли, щоб актори говорили українською мовою, адже це природно. Ми прагнемо наблизити глядача до того, як є на Заході. Там фільм титрується, а не дублюється, адже це вважається поганим тоном. Ми весь звук записуємо на знімальному майданчику, так роблять і в американських фільмах.

Якщо говоримо про документальні фільми, то це меценатські проекти, вони не комерційні. Але вони, можливо, навіть складніші, ніж художні фільми. До 2013 року нікому не треба було документальне кіно. Нині з’явився запит на це, проте сьогодні людям нецікаво дивитися документальне кіно про Майдан або війну. Ці теми будуть цікавими років через п’ять, коли люди не житимуть постійно в цьому. Нині існує безліч тем, із якими можна працювати, треба лише бажання.

— Українське кіно починалося з Довженка, Параджанова. Чи може поетичне кіно бути основою для створення національного стилю в Україні?

— Чому Україна повинна мати поетичне кіно? Вона повинна робити те, чого вимагають люди. Якісний продукт навіть із непопулярними темами може бути цікавий, просто це треба пропонувати і показувати. У нас глядачі обирають американські фільми, бо українського продукту їм пропонують мало.

Як на мене, поетичне кіно — це вже пройдений етап. Цей підхід можна використовувати в окремих зйомках про теми, що були популярні в ті роки, наприклад, про хіпі. Це атмосфера того часу, чому ми маємо накладати її на сьогодення? Треба бути сучасними — відповідати на запит суспільства.

— Як ви обираєте історичних консультантів для роботи над фільмами?

— Одна з проблем в тому, що для кіно варто розробити мову, яку зрозуміють люди. Це дуже цікавий процес — процес адаптації складної інформації в простий формат. Це має бути масовий продукт, адже глядач не розуміє деталей, інформацію про ту чи іншу подію йому треба подати простіше та зрозуміліше. Ми пробували працювати з різними людьми. Є такі, хто не розуміє, що таке кіно, і з ними неможливо працювати. А є люди, які адаптуються до вирішення задачі. Олександр Пагіря спочатку не розумів, як це — працювати над документальним кіно. Але він дуже хотів це зробити, адаптував свої знання і швидко зрозумів принцип роботи. Я показую, що мені потрібно, а він відповідає на мої завдання — по-іншому подає історію, працює зі статтями. Буває, що приходить композитор чи звукорежисер і каже, що зроблений текст не лягає на диктора. Просить спростити, вказує на помилки — слова починаються на однакові букви або негарно звучать. Ми це виправляємо. При перекладі на англійську мову все інакше, там текст ще більше трансформується та спрощується.

Моє завдання — знайти й обрати ключові точки й відкинути зайві деталі. Історики мені допомагають — кажуть, що варто і як не варто робити, як краще сказати про щось складне річ так, щоби не було політичного колапсу. Адже в Європі про якісь речі говорять зовсім інакше. Під час роботи над фільмом «Хроніка Української Повстанської Армії 1942–1954» історики нас лише консультували, допомагали балансувати матеріал, а все було взято з розповідей людей.

— «Король Данило» — це художній фільм. Чи багато правдивої історії там залишиться?

— «Король Данило» — вже другий наш художній фільм, ми плануємо закінчити його цього року. Дійсно, це не буде документальне кіно, це історичний бойовик зі спецефектами із вигаданим сюжетом, який базуватиметься на історії. Завдання фільму — інтерпретувати образ короля Данила й показати, як він виглядав; можливо, надати якусь емоцію. Я хочу подати образ таким, яким він міг би бути. Ми працюємо над тим, щоби людина відчула настрій, епоху, десь щось перебільшуємо, ворог буде інакше виглядати. Одяг у нашому фільмі теж може бути трохи інакшим від того, який насправді носили того часу. Крім того, це українська історія. Ми працюємо з кінотеатрами і вони вимагають видовища — вони хочуть щоб люди приходили і купували квитки.

Чому історія саме про короля Данила? Я живу у Львові, де аеропорт названо на його честь, монумент стоїть в центрі міста. Але мало хто знає, що стоїть за цією постаттю. Почнімо з того, що Данило не був галицький, він був з Волині, а з Галичиною постійно воював. Як на мене, треба створити певний образ — і тоді на нього буде запит. Уже сама назва спонукає до вивчення постаті Короля. Я сподіваюся, що стрічкою ми привернемо увагу людей до цієї теми, вони почнуть більше цікавитися історією — не на загальному рівні, а захочуть копнути глибше й дізнатися більше.

Про автора:

Олена Зашко – студентка Школи журналістики Українського католицького університету

Фото: Анна Чуданова