13 листопада в кінотеатрі «Жовтень» відбулася зустріч глядачів із творчою групою фільму «Гніздо горлиці», який із 10 листопада вийшов у широкий український прокат. Представити фільм завітали кінопродюсери Володимир Філіппов і Андрій Суярко, режисер Тарас Ткаченко, акторки Римма Зюбіна і Наталія Васько. Цей захід став 15-м у прес-турі кінофільму.

Як розповіла представниця команди проекту Поліна Бушинська, яка опікується просуванням, промокампанія дозволила привернути увагу до фільму без значних витрат на рекламу. Вирушивши в тур від міста до міста на власних авто, творча група презентувала «Гніздо горлиці» глядачам.

У кінопрокаті українська драма стартувала з такими фільмами, як очікувана науково-фантастична стрічка «Прибуття» Дені Вільньова чи мейнстрімна комедія «Встигнути за Джонсоном». За даними Держкіно, за перший вікенд «Гніздо горлиці» зібрало в прокаті 552 тис. грн. та близько 9 тис. глядачів. Для порівняння: за аналогічний період в українському прокаті фільми «Тепер я буду любити тебе» і «Дівчина з Данії» зібрали 540 тис. грн. І 600 тис. грн., відповідно.

Зокрема, в кінотеатрі «Жовтень» за перші чотири дні фільм «Гніздо горлиці» зібрав 479 осіб. Те, що історія української заробітчанки здобула чимало позитивних відгуків глядачів, дає підстави сподіватися, що в довгому прокаті «Гніздо горлиці» ще знайде свою аудиторію.

Тема цієї кінокартини близька багатьом українцям. За сюжетом Дарина (Римма Зюбіна) є однією з представниць масової трудової міграції українок до Італії. Фільмуючи її здебільшого невеселі пригоди, Тарас Ткаченко обирає вдумливі інтонації та відмовляється від епатажу. Замість екшену тут — крупним планом очі задіяних акторів, замість горору — жах, який герої стрічки тримають у собі.

У зйомках цієї картини її автори орієнтувалися на період італійського неореалізму. Хто ж не пам’ятає зворушливої історії «Викрадачів велосипедів» Вітторіо де Сіки (1948) чи інші стрічки Роберто Росселіні, Лукіно Вісконті, Джузеппе де Сантіса. Як і у фільмах цього періоду, Тарас Ткаченко надає перевагу сценам, максимально наближеним до епізодів із життя, фокусується на почуттях героїв. Втілення цих прийомів стало можливим завдяки виразній роботі Віталія Лінецького, Римми Зюбіної, Наталії Васько.

Зйомки фільму велися в Україні та Італії. Це перший помітний спільний проект обох країн. І саме про міжнародний досвід ставимо запитання творчій групі.

Володимир Філіппов: «Час знімати кіно про маленьку людину»

— Пане Володимире, це перший кінопроект, який було реалізовано спільно з Італією на державному рівні. Це легко чи тяжко?

— Це тяжко. На жаль, між Україною та Італією досі не укладено копродукційної угоди. Це питання вирішується тепер на рівні міністерств культури обох країн. Наш копродюсер Фабіо Канепа, який має досвід роботи в італійській кінокомісії, веде дуже складні переговори з італійським Міністерством культури. Спілкувався щодо копродукції він і з Євгеном Нищуком.

Оскільки Україна досі не є членом «Єврімажу» (Eurimages), створені в копродукції [з європейськими державами] картини не матимуть підтримки в міжнародному прокаті. Виробництво, підтримка якого теж передбачена у програмах «Єврімажу», в Україні ведеться, а от далі справа не йде. А без фінансової підтримки в європейських кінотеатрах, що цікавляться такими стрічками, як «Гніздо горлиці», вона не витримає конкуренції з «блокбастерами». Тому копродукційні договори між країнами лишаються важливим питанням.

— Що визначає специфіку спільного виробництва кіно з Італією?

— Особливостей, які би вирізняли Італію з-поміж інших країн Єввросоюзу, немає. Законодавство щодо кіновиробництва «кальковане», не рахуючи нюансів щодо повернення податків [рібейти для іноземних кіновиробників, які знімають фільми в тій чи іншій країні] тощо.

Під час зйомок фільму ми залучали консультантів з Італії, вникали в усі деталі. Італія в нас не картонна, це справжні локації і справжні люди.

— Коли «Гніздо горлиці» вийде в італійський кінопрокат?

— У лютому.

— Хто виступить дистрибутором? Наскільки великий прокат планується?

— Переговори з дистрибуторськими компаніями тривають. На жаль, ми не встигли підписати копродукційного договору до початку знімального періоду. Тож це не є офіційна копродукція, і підтримку Міністерством культури Італії фільму в кінопрокаті не передбачено. З цієї ж причини, гадаю, італійському дистрибутору буде складно запропонувати широкий прокат фільму в Італії. Але обмежений прокат для українських громад саме в Генуї [де знімався фільм], Мілані, Римі буде дуже активно пропонуватися. Думаю, в Північній Італії представлять широко. На іншій території країни, де менше наших діаспор, це буде складніше.

— У чому цей фільм цікавий для італійської аудиторії?

— Як акцентують італійські продюсери стрічки Фабіо Канепа та Алессандро Д’Алессандро, фільм близький до стрічок періоду італійського неореалізму. Тяжкі обставини після Другої світової війни, американська окупація, країна розпорошена на різні захоплені чужинцями зони. Італійці вирушають на заробітки до Америки, Канади… Українській аудиторії це відомо зі значної кількості італійських фільмів на цю тему. Італійцям, у свою чергу, тема, порушена у стрічці «Гніздо горлиці», близька і зрозуміла.

У той поствоєнний період італійці почали знімати кіно про себе. У центрі уваги авторів періоду неореалізму була «маленька людина». І тепер в Україні час оповідати про пересічну людину нашій країні, оповідаючи таким чином про себе.

Тарас Ткаченко: «Італійці не стали картонними героями стрічки»

— Пане Тарасе, ваш фільм був орієнтований, зокрема, на італійську аудиторію. Які особливості це зумовило?

— Мені це дуже допомогло. Адже саме через цю обставину в моєму фільмі немає негативних персонажів, а є історія об’ємна й неоднобока.

Основна відмінність інших фільмів, які так чи інакше стосуються теми еміграції — «Незнайомка» Джузеппе Торнаторе, «Брудні принади» Стівена Фрірза — в тому, що це історії голодних з погляду ситих. А наш фільм — про голодних очима голодних.

Була спокуса зробити італійську сторону примітивно злою, і цей варіант набагато простіший. Та оскільки фільм адресувався й іноземній аудиторії, ця картина спонукала мене розгадати психологію італійську. В результаті в мене і в Алессандро своя правда, і в синьйори Вітторії своя правда. Вони не стали картонними персонажами.

— У фільмі знімалися італійські актори Ліна Бернарді, Мауро Чіпріані, П’єр Луїджи Фереро. Що вам запам’яталося з цієї співпраці?

— У нас дуже швидко налагодився контакт. Мауро дуже добре володіє англійською, і він дуже допоміг порозумітися з Ліною Бернарді, яка спілкується лише італійською. Іноді вона підходила і починала щось говорити італійською, а я нічого не розумів і кивав.

— «Сі, синьйора» :-)

— Десь так :-) А потім я збагнув, що вона грає й показує мені [окремі сцени].

Особливо імпонувало в італійських акторах їхнє ставлення до своєї справи. Це було абсолютне партнерство — вони були не виконавцями головних ролей, а, що важливо, їхніми співавторами. Наприклад, із Ліною Бернарді була домовленість, що вона працюватиме на знімальному майданчику не 12 годин, а вісім. Часом вона залишалася довше. Таке високо відповідальне ставлення до професії поклало мене на лопатки.

А Мауро приїздив до України, щоб долучитися до промоушену стрічки. І вирішив залишитися довше: здав свій квиток, щоби придбати новий власним коштом. Подорожував з нами до Одеси й Миколаєва, сидів за кермом у моїй машині, поки я спав…

— Трудова міграція українців до Італії стала масовим феноменом. Чи лишили ви у своїй стрічці підстави для надії чи оптимізму в таких кризових обставинах?

— Мій фільм скерований до людини, яка ще не виїхала за кордон і приймає рішення. І я хочу їй сказати: «Подумай двічі. Адже невідомо, що ти знайдеш там, але тут ти, найімовірніше, втратиш». Але я свідомий того, що я не зміню цієї ситуації ніяким чином. І я розумію, що ніяк не вплину на українців, які нині перебувають в Італії. Але принаймні глядачі відчують, як ведеться тим, хто надсилає кровні євро з-за кордону. І якщо після перегляду фільму глядачі сядуть за вайбер і скайп, аби зв’язатися зі своїми рідними, я вважаю, фільм відбувся.

— Над яким проектом ви тепер працюєте?

— Я не зупиняюся на тому, щоб це обов’язково була наступна соціальна тема. Не хочу ставати соціальним режисером і спекулювати на цьому. Перш за все шукаю історію з живим серцем.

Довідка:

Кінокартина «Гніздо горлиці» є переможцем Четвертого конкурсного відбору Державного агенства України з питань кіно. Виробництво фільму здійснили продюсерський центр «Інсайт Медіа» (Україна) та «4 Rooms» (Італія). Бюджет стрічки «Гніздо горлиці» склав 15 мільйонів 400 тисяч гривень. Державне фінансування з боку України склало 50%.

Фото — кадри з фільму