Не встигла в Лос-Анджелесі відгриміти церемонія нагородження премії «Оскар», до номінантів якої цього року потрапила стрічка «Зима у вогні» спільного виробництва України, США та Великої Британії, як в українській кіноспільноті спалахнув скандал. Частина учасників процесу, зокрема представники інернет-каналу «Укрстрім», звинуватили її режисера Євгенія Афінеєвського у привласненні прав на фільм та використанні фільму, матеріали до якого надали понад 28 операторів, із комерційною метою.

В роботі над стрічкою «Зима у вогні» було задіяно близько ста фахівців із української та міжнародної команди. Створювалася вона як громадський проект не для комерційного використання. Спочатку це була українська стрічка, яка, за оцінками іноземних експертів зі сфери кіно, не мала шансів привернути увагу міжнародної аудиторії до України. Після конфлікту режисера і продюсера Євгенія Афінеєвського та продюсера Костянтина Ігнатчука проект став україно-британо-американським. Зрештою права на фільм придбав Netflix, який поставив на фільм як на іміджевий проект та висунув його на здобуття «Оскару» в номінації «Найкращий документальний фільм».

Українські співпродюсери фільму Ліна Клебанова та Галина Садомцева підкреслюють: «Зима у вогні» — громадський проект. Щодо претензій до авторських прав на відео, про які заявили Костянтин Ігнатчук, Демян Колодій, Павло Пелішок, Галина Садомцева каже, що уклала з українськими учасниками проекту близько 200 угод. Під час тривалої розмови з журналісткою «ДМ» (інтерв’ю подано в скороченій версії) вона визнає, що частина цих угод є умовними. І додає, що з огляду на українське законодавство у сфері міжнародної копродукції, а також на темпи виробництва фільму підготувати інші документи можливості не було.

Стрічку, що потрапила до переліку основних номінантів на здобуття «Оскара», й справді було створено швидко. Зазвичай у копродукційному документальному проекті тільки підготовчий період може тривати роки. До того ж для Ліни Клебанової та Галини Садомцевої це був дебют у неігровому жанрі. Засновниці SPN Production, раніше вони мали досвід роботи на інтернет-каналі «Спільнобачення», а Ліна Клебанова — у художньому кіно.

Яким було виробництво стрічки, на яких умовах вони зголосилися долучитися до цього проекту і які висновки зробили, Ліна Клебанова та Галина Садомцева розповіли в інтерв’ю «ДМ» (інтерв’ю «ДМ» із Євгеном Афінеєвським читайте тут.). Долучився до розмови і оператор фільму Олексій Кашпур.

«Це насамперед громадський проект»

─ Ліно, Галино, як вам вдалося залучити до проекту таку кількість людей?

Ліна Клебанова: Для нас «Зима у вогні» — це насамперед громадський проект. І ми в нього вірили від початку. Адже коли формувалося «Спільнобачення», теж лунали думки, що волонтерські історії в медіа неможливі, що ми ніколи не зберемо на це кошти. А в результаті 300 людей стрімили під кулями, сім волонтерів було поранено. Яке телебачення могло собі це дозволити і хто би за гроші пішов на таке? І рівно за цим принципом ми почали робити фільм.

Також у цьому фільмі було закладено принцип Web 3.0, коли аматорський контент у поєднанні з професійним дає нову якість продукту. Україна фантастично вписується в цей тренд. За цим трендом зараз іде Youtube, бо за ним майбутнє. Ми ж його підхопили, коли замислилися, що більшість аматорського відео з Майдану так і залишиться в інтернеті. Але в той момент, коли це збирається разом, коли підключаються професіонали, коли за це береться Netflix із усіма потужностями й західними «упаковками», продукт набуває фантастичної якості. Україні варто рухатися в цей бік.

─ В той же час у команді проекту виникла конфліктна ситуація.

Ліна: Команда була велика, ми всі різні. Темп божевільний, тому що на той час Майдан уже зносили. Ми працювали цілодобово з дуже емоційно важким матеріалом. Звісно, були суперечки, до крику доходило, до зривів, але всі хотіли зробити картину, був неймовірний драйв творчий.

Так, ми не навчилися, дійшовши до певного рівня, переходити на інший. Схожі ситуації в Україні й з іншими open source громадськими проектами. Класичний приклад — ситуація з «Громадським телебаченням», коли на якомусь етапі народжений такою працею проект розривають внутрішні амбіції. Таке було за рік до того зі «Спільнобаченням», однак ми не виносили цієї ситуації назовні. Таке трапляється і з волонтерськими рухами — розпочинають усі разом, а потім конфліктують. У ситуації зі «Спільнобаченням» ми з Галкою сказали: «Розбирайтеся самі, хто кому Рабінович, а ми пішли знімати кіно».

А тепер на ці самі граблі ми наступаємо зі своїм фільмом.

Наша мотивація взяти участь у проекті була чіткою. Ми відмовилися від слави, бабла. Я в Лос-Анджелес не поїхала, не хотіла бути причетною до штовханини на доріжках. Який Голлівуд? Ми кінокартину випустили, її переглянули чотири мільйони глядачів у 190 країнах!

Галина Садомцева: Ліну влаштувало, що поїхала я. Ми з нею навчилися домовлятися. Заради реалізації великого проекту нам всім треба навчитися відмовлятися від своїх амбіцій і чути один одного.

Ліна: Якщо всередині проекту зберігається гідність і розуміння, для чого ми це робимо, тоді з усім складається. Я за те, щоби продовжити дискусію на цю тему і з «Громадським», і з іншими open source проектами. Нам треба знайти схему, нам треба навчитись як. Ми не можемо, як на Заході, підписувати шлюбні контракти. Наші договори не працюють у наших судах. В Україні співпраця тримається на довірі й інших нематеріальних речах. На Заході вони застраховані, ми ні. Як бути в такій ситуації? Не йти в громадські проекти?

«Всі, хто хоче з'ясувати про документи, нехай ідуть у суди»

─ І мене й інших насамперед цікавить, як саме було організовано документацію проекту?

Галина: Було чимало домовленостей, що на папері не фіксувалися. Але всі відео- та аудіоматеріали для фільму надавалися на основі договорів — їх близько двохсот. І ми передали в картину весь наш open source ресурс. Договір на мастерінг у «Кінотурі» укладався тільки зі мною, оскільки не може укладатися з нерезидентом країни.

Ліна: За півтора місяця зйомок ми провели близько 120 інтерв’ю, монтажні групи працювали цілодобово, Галка днювала й ночувала на постпродакшні. Якщо вже такі важливі питання документів, нехай ті, хто ними цікавляться, йдуть у суди і з’ясовують це в судах.

─ Чому все-таки з одними учасниками процесу укладалися договори, а з іншими ні? Як ви собі все це бачили?

Ліна: Ніяк не бачили. Ішов живий процес. Ми з Галиною підписали угоди, що відмовляємося від авторських прав на картину. Нам було ясно, що цей проект матиме життя за межами України, а решта питань на кшталт хто від цього виграє, не хвилювали. Й вимагати з нас договори — це все одно що зараз пред’явити волонтерам АТО претензії на те, що в них немає квитанцій на матеріальну допомогу, яку вони надавали.

Галина: Я цим займалася. З тими, хто прийшов із матеріалами під час зйомки картини, підписали угоди. Всіх кого ми пам’ятали по відео ще з Майдану, — внесли в титри за іменами.

Ліна: На «Спільнобаченні» цілодобово йшли трансляції, так зібрався величезний обсяг відео. Ми не знаємо їхніх імен усіх 300 стрімерів, чиє відео увійшло до фільму.

Галина: Коли ці стрімери залишали нам відео, ми питали, чи можемо використовувати ці відео надалі. «Так, будь ласка, тільки покажіть його», — відповідали волонтери.

«Укрстрім» теж у часи Майдану діяв як волонтерський проект. Ми з Юрієм Іванишиним і Павлом Пелішком познайомилися в кінці березня 2014 року. «Укрстрім» надав нам теж матеріали, що є спільним надбанням цього проекту.

Галина Садомцева та Ліна Клебанова

«З режисером конфлікти траплялися в усіх»

─ Складається враження, що скандальна ситуація довкола фільму виникла через конфлікт між редактором «Укрстріму» Костянтином Ігнатчуком і Євгенієм Афінеєвським.

Галина: Так, це великий конфлікт. Через це ми багато чого втратили. Наприклад, не змогли дуже важливу серйозну частину відео вставити в другу версію фільму. Натомість «Укрстрім» передав це відео іншому проекту.

Олексій Кашпур: Мова про моє відео. Я надав його особисто Жені. А тоді побачив свій матеріал в іншому фільмі — «Нація у вогні» виробництва Великобританії. Відео увійшло до цієї стрічки без мого відома.

─ Як Євгеній та Костянтин долучилися до проекту?

Ліна: У березні 2014 року, коли стало зрозуміло, що барикади на Майдані от-от почнуть розбирати, я просто почала обдзвонювати всіх своїх знайомих продюсерів із розповіддю, що в нас є концепція і синопсис стрічки про Майдан. А більше нічого немає, грошей у тому числі, тож це чистої води авантюра. Але якщо ми упустимо цей момент, втратимо автентику, й значний пласт історії світового рівня просто зникне. І тоді Ден Толмор, у досвіді якого кінопроекти і країн пострадянського простору, і західні, — сконтантував мене з Женею. Сказав, що є ще один такий майданутий, як і ми. Женя на той час був уже в Лос-Анджелесі. Прилетів, і ми буквально за кілька днів почали знімати.

Галина: А за півтора місяця ми долучили до нашого проекту «Укрстрім». Зйомки вели Женя, Ліна, я. А Костя сидів ночами з нами і монтував. А Паша і Юра (Павло і Юрій Іванишин. — Авт.) пішли добровольцями в АТО. Так тривало десь два місяці. Після конфлікту з Костею ми вже втрьох займалися проектом півтора року.

Ліна: Коли створювали перший драфт, монтаж вівся цілодобово, а Костя там днював і ночував. Аж поки не посварився з Євгенієм…

Женя не янгол. З ним у нас у всіх були конфлікти, в мене — найпершої, теж творчий і доволі жорсткий. Я тоді вирішила, що піду на компромісні рішення заради картини.

Галина: За ці два роки стільки всього було. Були битви з «Кінотуром» не на життя, а на смерть. Бо домовитися, щоби все було правильно і ще й відповідно до закону, дуже важко. Але якось змогли об'єднати, і Женя у всіх інтерв'ю говорив, що в нас одна команда. Захід повірив. А тепер на Netflix йому кажуть: «Женя, ти всюди позиціював, що у фільму дружна команда, що ви одна сім’я. Чудово. Тоді що відбувається зараз?». Нам дуже соромно. Ми намагалися до останнього переконати інших учасників процесу, що немає сенсу виносити цей скандал на люди, що для України відчиняються двері на вищий рівень, де на нас чекали з розпростертими обіймами. Керівник Netflix перед оскарівською церемонією сказав: «Чим зможу — допоможу, з усіма познайомлюся». І що?

─ Ви кажете, що фільм є громадським проектом. Чому ж як режисер картини і її автор позиціюється тільки Євгеній Афінеєвський?

Галина: Це для нас «громадський проект». На Заході такого поняття немає. Має бути film director.

Олексій: Я хотів би додати, що «Укрстрім» — це хлопці зі сфери телебачення. І через це у створенні кінопродукту з ними було складно. Коли ми почали говорити про «Оскара», вони крутили пальцем біля скроні. Костя наполягав, що версію Pray for Ukraine міняти не можна. Але так фільм на тему Майдану не здобув би мільйонної аудиторії в світі.

Галина: Так, вони не розуміють усіх складових процесу. Коли постало питання про те, що на церемонію «Оскара» піде звукорежисер, який уклав багато праці в цей проект, Павло Пелішок і Юрій Іванишин запитували мене: «А хто цей чувак?».

─ Як ви прокоментуєте звинувачення Павла Пелішка в тому, що фільм «Зима у вогні», хоча створювався не для комерційного використання, нібито демонструвався на платних показах із подачі Євгенія Афінеєвського?

Галина: Вочевидь, ідеться про покази фільму на кінофестивалях. Але такі покази не стосуються ні Netflix, ні режисера. Вони тут не отримують жодних дивідендів, усі прибутки йдуть кінофестивалю.

Ліна: До того ж, певна кількість показів стрічки — одна з умов висування фільму на здобуття «Оскара».

─ У листі до Олександра Ткаченка Євгеній вказує на те, що Костянтин проводив покази попередньої версії стрічки — Pray For Ukraine — у Канаді. Це було з вашого відома?

Галина: Костя поїхав до Канади без нашого відома у вересні з чорновою версією фільму. Це було ще перед кінофестивалем у Торонто. Але в серпні керівництво цього форуму якраз і займалося експертною оцінкою фільму. Покази після цього, нехай і чорнового варіанту, могли негативно позначитися на подальшій долі картини, оскільки для міжнародних кінофестивалів має значення пріоритетність прем’єри.

Фільм «Зима у вогні» Netflix просував так само,

як і власну стрічку «Що сталося з місіс Сімон»

─ На етапі, коли Netflix викупив права на стрічку, чи узгоджувалося це з усіма учасниками проекту?

Ліна: Ні. Це було рішення Жені, якому ми й довірили весь проект. Було фантастично добре, що Netflix узагалі звернув увагу на цей фільм. Сідати проводити переговори з усіма в цей час можливості не було. Ми знали, що оскарівська кампанія потребує фінансових затрат, які Netflix собі дозволити міг, а ми ні.

Галина: До того ж це вже був не наш продюсерський рівень, а частина міжнародної історії стрічки, на яку ми впливу не мали.

Ліна: Скільки б на цій картині не заробив Netflix, нам має бути пофігу. Ми повинні бути вдячні їм за ту божевільну кампанію для фільму, яку Україна дозволити собі не могла. Для Netflix ця картина була більше іміджевою — якою свого часу була стрічка «Площа Тахрір». У картини був явний громадянський політичний підтекст, і вже те, що Netflix втягнувся в цю історію, сильно. Дивно було би в такій ситуації влаштовувати багатосторонні переговори.

Є чотири принципові речі, знакові для «Зими у вогні». Це масштабність і батальність у документальному кіно, помножена на емоційну складову. Немає аналогів такого обсягу матеріалу в єдиному проекті. Тут задіяно краудсорсинговий принцип. Цей документальний фільм по суті вийшов як ігровий блокбастер. Це щире кіно, в якому немає закадрового тексту, політиків — лише громадянський Майдан. Це й було західне прочитання, заради якого ми відмовилися від творчих історій. Хоча мені дуже боліло, коли під час монтажу Женя спрощував усе під Захід…

─ Якою була промокампанія фільму?

Ліна: Фільм «Зима у вогні» Netflix просував так само, як і другу свою картину «Що сталося з місіс Сімон» (документальна стрічка про джазову співачку, піаністку та громадську діячку Ніну Сімон. — ДМ). Тобто індустріальна робота велася по повній програмі.

Вихід на великий ринок був традиційним — через фестивалі. Спочатку фільм презентували у Венеції, а надалі й на кінофестивалі в Торонто, що є воротами в американську кіноіндустрію. Далі стрічка заявила про себе на низці американських кінофестивалів. Адже членів Кіноакадемії така значна кількість. Щоби вони звернули увагу на фільм, має бути загальне сприйняття й розуміння середовища.

З Женею виходили інтерв’ю на американських телеканалах і в пресі. В Нью-Йорку, Лос-Анджелесі, з’явилися величезні борди. Дівчинка в віночку з постера стрічки з’явилася в вашингтонському метро і на бульварі Сансет.

Галина: До речі, цей борд із дівчинкою придумав і відстояв Женя. Тому що він зрозумів нашу ідею за допомогою фільму донести громадську позицію українців.

Ліна: Також активно були застосовані традиційні для оскарівської кампанії внутрішні сейшени — доброчинні зустрічі, покази стрічки. Були покази в Вашингтоні, зокрема для Конгресу США.

При цьому на Netflix хвилювалися, щоб за картиною не виникло шлейфу політичного контексту.

«Фахівця із промо в Україні ми собі дозволити не могли»

– А в Україні вівся промоушн фільму?

Ліна: Особливої піар-кампанії тут ми не влаштовували. Важливішим був не наш особистий промоушн, а реакція на Заході. Але спостерігати за реакцією українських ЗМІ на стрічку було вражаюче. Про картину знали, вона знімалася, пройшов показ першої чорнової версії. І тільки після появи Netflix і фльору Голлівуду наша преса почала підключатися, до уваги брали саме ці складові. Нікого не цікавила участь України в цьому процесі.

– Чи був у вашій команді фахівець для цього? На своєму прикладі переконалася, що отримати коментарі Євгенія на початку січня було не так просто.

Галина: Ні, дозволити собі такого фахівця ми не могли. Це ж громадський проект, у всіх ще є основна робота. А цей фільм потрібно було грамотно позиціювати, зважаючи на тему Майдану й політичну ситуацію в країні. Щодо Євгена, то він цей період проводив у літаках і численних презентаціях фільму.

Нашою метою було створення картини. Це не комерційний проект, та й принциповим було те, щоби картина вийшла у США, в Європі. Але ми підготували історію створення фільму й зробили власним коштом розсилку в УНІАН.

«Це ж Україна, це так по-українськи»

– Галино, ви побували на церемонії «Оскара». Як це було?

– Я була на двох церемоніях. Одна суто професійна — стосовно звукорежисерів. У нас була можливість подивитися, як хороші західні команди працюють, як вони ідуть до «Оскара» і як вони радіють за сусідні команди, навіть якщо програють самі. «У нас не вийшло? Нічого, наступного разу вийде краще!». Мене цей командний дух дуже вразив.

Галина Садомцева, Олег Кульчицький,

виконавчий продюсер фільму Богдан Батрух

Такі церемонії — це шоу високого рівня. Я дивилася, як дружно трималися учасники команд, і думала: «У них же, теж, мабуть, у творчому процесі були конфлікти». Але ніде, ні в чому зовні це помітно не було. І тільки наша історія звернула на себе увагу. А західні продюсери про це кажуть: «Це ж Україна, це так по-українськи». І чути такі слова було гірко. Ми два роки тяжко працювали, щоби в України була можливість вийти на новий рівень. І так легко цього шансу позбавити.

Звукорежисер фільму Олег Кульчицький, Галина Садомцева,

директор Netflix Тед Сарандес та його дружина Ніколь

– Що ви відчули в той момент, коли фільм не отримав «Оскар»?

– Ми були дуже схвильовані. Знаєте, коли ви перебуваєте в тому залі, вам ТАК хочеться «Оскара»! І от ми до нього дійшли. І тут оголошують: «Емі»! І ведучий вказує на нас — чуваки, он там сидить команда Winter on Fire. І всі в залі піднялися й обернулися в наш бік, таке враження, що всі бачили переможцем Winter on Fire. Така потужна підтримка!

– Як уся ця історія позначиться на іміджі України з огляду на те, що «Зима у вогні» — серед номінантів на здобуття «Оскара»?

Ліна: Оскарівська номінація — це, безумовно, можливість привернути увагу до теми. Україну побачили в новому світлі. Завдяки «Оскару» й кількість людей, які вирішили подивитися картину, збільшилася в рази.

Зазвичай, в кількісному відношенні, це має значення і для кінопрокату. Але оскільки Netflix іде іншим шляхом, це, можливо, призведе до телевізійних показів. Окрім співпраці з телеканалами в усьому світі, Netflix має можливість демонструвати фільм на кінофестивалях. Шкода тільки, що через юридичні нюанси ми не можемо наполягати на тому, щоб цей фільм представляв Україну не тільки в культурному контексті.

Але найбільше значення це матиме в тому сенсі, що Україну побачили у світовому кінематографічному просторі. І попри всі ці розбірки, піна зійде, а картина залишиться, і методологія залишиться. За концепцією створення це новаторська картина і для України, і для світового кінематографа. І зараз про це слід говорити з фахівцями, дискутувати. Це прорив для України — і незважаючи ні на що, — ми впевнені, не останній.

Фото надані Галиною Садомцевою, з Facebook-сторінки MBA Kids та з Facebook-сторінки Довженко центру