«Детектор медіа» підбиває підсумки медіароку-2023 традиційними оглядами ключових подій і тенденцій у світі медіа. Усі тексти читайте за тегом «#Підсумки року 2023». Нині — огляд головного у світі кіно в Україні.
При підбиванні підсумків у будь-чому, надто ж у сфері кіно, безсумнівна константа усіх узагальнень — війна. Спричинені нею збитки — колосальні. З другого боку, в нашій кіноіндустрії ще з мирних часів дуже добре розвинений інстинкт виживання всупереч халепам різного ступеня грандіозності.
Варто почати з прокату: це найкрасномовніший показник. Щойно відкрилися кінотеатри — в них пішов глядач. Головне ж — на екранах регулярно з’являлися ігрові фільми українського виробництва, від 2 до 4 на місяць. Звісно, що прокат здебільшого добирав релізи, завершені до повномасштабного вторгнення. Деякі з них стали справжніми касовими гітами — зокрема, давно очікувана повнометражна анімація «Мавка. Лісова пісня» (режисери Олександра Рубан, Олег Маламуж) і комедія «Люксембург, Люксембург» (Антоніо Лукіч).
«Мавка. Лісова пісня»
«Люксембург, Люксембург»
Жанрове розмаїття, за окремими винятками, теж збереглося: були фільми на будь-який смак, для будь-якої авдиторії. Окремо варто згадати про цілих два костюмованих бойовики, які цікаво дивитися. У «Довбуша» (Олесь Санін) і «Максима Оси» (Мирослав Латик) є свої недоліки, але актори тут грають не вбрання, а характери, видовищність не заважає сюжету, а пафос не псує діалоги.
«Довбуш»
«Максим Оса та золото Песиголовця»
Що ж до свіжого репертуару, виробленого саме за останні півтора року, то це, звісно, майже на 100% документалістика про військових, волонтерів чи біженців із прифронтових зон, а також артистів, котрі намагаються осмислити події мовою мистецтва. Частина цих фільмів робиться з практичною метою збору свідчень для майбутніх трибуналів над російськими воєнними злочинцями.
Надійність нашої ППО та звитяга ЗСУ, котрі убезпечили значну частину країни, призвели до повноцінного відродження фестивального руху. В офлайн-форматі пройшли всі найбільші фестивалі, правда, деякі з них — у незвичний час чи в незвичному місці: Docudays UA (2-8 червня), Одеський (у Чернівцях, 19–26 серпня), Тиждень кінокритики (12–19 жовтня) і «Молодість» (21–29 жовтня), а ще команда «Молодості» заснувала новий літній фестиваль квір-кіно Sunny Bunny (22–28 червня), котрий, попри побоювання, пройшов без жодного інциденту. При цьому велику частку стрічок представляли знімальні групи, в складах журі були іноземні кінематографіст(к)и.
Усе сказане схиляє до думки, що кошти на потреби культури й зокрема кіно в Україні таки є. Однак теперішнє керівництво Держкіно замість опікуватися ввіреною галуззю займається самопіаром, їздить у беззмістовні закордонні відрядження і спричиняє скандали на рівному місці. Терпець починає уриватися навіть у закордонних партнерів: директорка Талліннського міжнародного кінофестивалю PÖFF Тііна Локк сказала виданню «Лівий берег», що не бажає мати жодних контактів із Держкіно України в особі її керівниці, оскільки остання «абсолютно некомпетентна в кіно», «не володіє жодною мовою» і просто «хамка».
Тож нашим режисерам лишається сподіватися тільки на допомогу зовні. Регулярно приходять новини про пітчинги й конкурси закордонних фондів; суми підтримки складають, як правило, від 5 до 50 тисяч євро. Зазвичай цього вистачає на підготовку до зйомок (робота над сценарієм, кастинг тощо) або на постпродакшн (доведення звуку, корекція кольору). Весь бюджет повнометражного фільму такі суми не покривають — цим якраз мала б займатися Держкіно — але краще вже синиця в жмені.
При всьому тому високе реноме української режисури підтверджується регулярними призами на найавторитетніших фестивалях. «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова отримали приз глядацьких симпатій на «Санденсі» (США), повнометражний дебют Марини Вроди «Степне» вперше в нашій історії відзначено нагородою за найкращу режисуру в Локарно, а документальна робота Олексія Радинського «Чорнобиль-22» — так само вперше — завоювала Гран-прі престижного форуму короткометражного кіно в Обергаузені. Неігрові новели Надії Парфан і Дмитра Сухолиткого-Собчука «Я не хотіла робити фільм про війну» і «Літургія протитанкових перешкод» зняті за підтримки американського журналу The New Yorker. «Ля Палісіаду» Філіпа Сотниченка номіновано на премію Європейської кіноакадемії в категорії «Відкриття року — приз FIPRESCI».
І найвища вершина — «20 днів у Маріуполі» в короткому списку (15 претендентів) «Оскара», причому одразу в двох категоріях: «повнометражний документальний фільм» і «міжнародний фільм». Чи потрапить картина Чернова в номінацію — стане відомо 23 січня, але в будь-якому разі «20 днів…» — перший фільм українського режисера, що пройшов так високо в найконкурентнішій кінопремії світу.
«20 днів у Маріуполі»
Отже, ситуація має кращий вигляд, ніж могло б бути. Що не скасовує похмурих перспектив. Адже запущені за останній рік у виробництво українські ігрові повні метри можна порахувати на пальцях однієї руки. Через наплювацьку політику нинішніх культуртрегерів ми можемо мати неабиякий репертуарний провал в дусі «безкартиння» кінця 1990-х.
Знов-таки, лишається сподіватися на нашу витривалість і винахідливість. Кудерчуки й окупанти йдуть — українське кіно лишається.
Колаж: Микола Шиманський/«Детектор медіа»
