Ще в жовтні минулого року було зрозуміло: влада збирається повернутися до одіозного законопроекту про наклеп. За словами нардепа від Партії регіонів Олени Бондаренко, «Ми не будемо давати гарантій. Все буде залежати тільки від ситуації в країні».

А ось про «актуальність» цієї теми вже заговорив перший заступник Генерального прокурора України Ренат Кузьмін. Ніби спонукала його «загрозлива тенденція використання феномену дифамації для незаконного тиску на суд та слідство в Україні».

У ЗМІ, напевно, правильно сприйняли статтю для газети Закон і бізнес, яку написав перший заступник генпрокурора, як знак, що влада вже вирішила: «ситуація в країні» потребує саме боротьби з наклепом.

Фактично підтвердила це прес-секретар президента Дарія Чепак, яка пообіцяла, що без консультацій із експертами та представниками громадянського суспільства закон про наклеп не прийматимуть. Що саме «обговорюватимуть», та й ще й із «міжнародним експертним середовищем», незрозуміло, адже всі без винятку вже минулого року однозначно висловилися проти криміналізації наклепу. То що, влада дуже хоче повернути наклеп до КК?

У тому, що стаття Кузьміна «міжнародне експертне середовище» не переконає, можна не сумніватися. Навіть у таких державах, як Великобританія чи США, де судова влада не настільки себе дискредитувала, доволі неочікувано читати, що «Божественна природа судової влади відзначена ще в біблійних текстах: "І Біблія вчить про справедливість правосуддя"». Тобто ті, хто ставить під сумнів справедливість вироку, незалежність судді, чи заявляють про вибіркове правосуддя, фактично бунтують проти Бога.

До числа подібних «бунтовників», до речі, можна віднести не тільки Немирю, Власенка та Євгенію Тимошенко, але ще й відомих міжнародних експертів Андерса Аслунда та Стівена Пайфера, яких Кузьмін фактично звинувачує в спробі «дискредитації прокурора з метою вплинути на слідство в інтересах Леоніда Кучми».

Втім, Кузьмін нікого не переконає. Головне, що він пропонує криміналізувати вже не тільки наклеп. Ідеться про дифамацію, під якою «розуміють публічне поширення дійсних або вигаданих відомостей, які принижують честь, гідність чи ділову репутацію громадянина або організації, зганьблення у пресі з метою вплинути на виконання ними своїх обов'язків».

Тобто, на відміну від наклепу, відомості не мусять бути неправдивими, щоб за них можна було засудити, що суттєво змінює ситуацію. Автор тексту наводить багато прикладів, намагаючись довести, що Україна радше відстає від багатьох європейських країн, які карають за дифамацію. Навіть стверджує, що «свою жорстку позицію, засуджуючи дифамацію як спробу дискредитації суду та державної влади журналістами, продемонстрував Європейський суд з прав людини». Мова про справу «Барфорд проти Данії», де журналіст недвозначно ствердив, що дві конкретні особи ухвалили «необхідне» владі рішення - й не зміг довести, що написав правду.

Навіть у тих країнах, де досі не скасовано кримінальної відповідальності за наклеп, вдаються до неї досить рідко. В сусідній Польщі одне рішення в минулому році набуло величезного резонансу та призвело до дискусії щодо доцільності статті Кримінального кодексу. Суд засудив Роберта Фрича до 15 місяців ув'язнення за образливі висловлювання на своєму сайті про президента Комаровського. Суд вищої інстанції 17 січня 2013 р. задовольнив апеляцію Фрича й визнав, що той не образив ррезидента, який є публічною особою й має очікувати будь-якої різкої критики.

За думкою Кузьміна, з тим, що може нашкодити авторитету влади, суду, треба жорстко боротися. Це, зокрема, й обвинувачення у вибірковому правосудді, в порушеннях права на справедливий суд на процесах Тимошенко та Луценка. До «дифамації як засобу незаконного впливу на суд та слідство в кримінальному процесі України», на думку Кузьміна, фактично вдаються всі, хто намагається привернути увагу до сумнівних вироків, процесуальних порушень в суді та багатьох інших аспектів несправедливого судочинства.

Кузьмін пропонує внести статтю про дифамацію до Кодексу про кримінальні проступки, й наголошує «на необхідності зміцнення авторитету судової влади».

Не він один про це каже, адже 6 березня, того самого дня, коли Вищий адміністративний суд позбавив Сергія Власенка мандата, Кабінет Міністрів підтримав законопроект, який має посилити державний захист суддів і встановити заборону щодо розголошення відомостей про суддю органами державної влади.

Додамо кримінальну відповідальність за «дійсні відомості» про суддів, прокурорів та слідчих - і мовчання  ЗМІ забезпечено.

Чи підриваємо авторитет судової влади, коли повідомляємо, що суддя, який у жовтні 2011 р. засудив екс-прем'єра Юлію Тимошенко до семи років позбавлення волі, нещодавно став в.о. заступника Печерського районного суду Києва? Що Лілія Фролова, державний обвинувач у тій самій справі, стала заступником генпрокурора? Коли в ЗМІ публікують фотографії та інформацію про годинники, що носять деякі судді, та порівнюють ціну з їхніми доходами? Коли повідомляють про брутальні процесуальні порушення того чи іншого судді?

Звісно, можна в суді спробувати відстоювати своє право розголошувати таку інформацію. Можна й сподіватися, інший суддя зрозуміє, що саме підриває авторитет судової влади в Україні. Можна, але охочих буде дуже мало, на що, звісно, й розраховують.

Фото - segodnya.ua