– Є два тренди: один позитивний для журналістів, інший – негативний. З одного боку, за останні п’ять років набагато більше переходу до легальних трудових відносин, до виплати легальної заробітної плати. Це надзвичайно позитивно, адже допоки залишаються нелегальні відносини, жодні трудові та соціальні права журналіста не можуть бути захищені взагалі. Другий тренд – це регламентація в угодах умов із жорсткими зобов’язаннями для журналістів, які більш вигідні для телекомпанії. Таким чином, отримавши легальну заробітну плату, журналісти отримують пакет вимог. Причому, з’являються нові вимоги, а на деяких телеканалах навіть є нав’язлива пропозиція адміністрації до тих, хто вже працює, прийняти невигідні умови праці.

 

– Статус журналіста може бути як працівника, що передбачає трудові відносини, так і підрядника – сторонньої людини або суб’єкта підприємницької діяльності (СПД на єдиному податку), аби канал не платив податків із заробітної плати, не витрачав гроші. Остання форма працевлаштування поширена на деяких телеканалах, на дрібніших продакшнах (у такий спосіб також наймає працівників видавничий холдинг «КП Медіа». – «ТК»). Якщо журналіст є підрядником, то досить часто угоди є слабкими – виключно для того, щоб були юридичні підстави перераховувати гроші. Журналістові тоді практично не залишається жодних прав – самі обов’язки. Крім того, якщо відносини не трудові і заробітна плата не фігурує повністю в контракті, з точки зору захисту прав журналіста потім практично неможливо захищатися.

 

Але провідні телеканали перейшли на трудові відносини з достатньо чесною заробітною платою. Журналіст може захистити свої права тільки якщо він офіційно працевлаштований і офіційно сплачується заробітна плата. Не у вигляді 30% зарплати і 70% премії, а хоча б навпаки. Адже при трудових відносинах основне зобов’язання, яке виникає в працедавця, – регулярно платити заробітну плату, до того часу поки людину не буде звільнено, незалежно від якості роботи, яка виконується.

 

Звичайні трудові відносини передбачають стандартну трудову угоду. Однак окрім цього, журналістів часто просять підписати договір про конфіденційність (або він може бути включеним у трудову угоду). Окремо часто врегульовують із працівниками питання авторських прав.

 

– Головна проблема для журналістів у тому, що телеканали підходять з позиції сили: пропонують угоди, які не особливо вигідні журналісту. І в журналіста рідко коли є можливість відмовитися, тому що ніхто не хоче втрачати роботу. Найчастіше йдеться про особливі умови працевлаштування для провідних журналістів, для ведучих – облич каналу, які з’являються в ефірі. Адже телеканали хочуть мати захист і гарантії від своїх працівників.

 

– Це пункти, пов’язані з відповідальністю. Перша проблема полягає в тому, що на журналіста намагаються покласти підвищену відповідальність іноді сумнівними з точки зору закону методами. Наприклад, один із телеканалів намагався прописати в контрактах, що журналісти несуть відповідальність перед телеканалом, якщо їхні матеріали призведуть до судових позовів (за порушення авторських прав, приниження честі й гідності, втручання у приватне життя тощо). За цими позовами мали відповідати журналісти, а не телеканал. Навіть якщо раптом відповідатиме телеканал, то він потім у регресному порядку стягне з журналістів відповідні суми збитків. Подібна ситуація є не зовсім правомірною, оскільки Кодекс законів про працю (КЗпП) досить чітко регламентує випадки повної матеріальної відповідальності, і такі випадки сюди не підпадають.

 

Друга проблема – це відповідальність за певні дії журналіста по відношенню до телеканалу. Насамперед це пункти про конфіденційність і про заборону розголошувати певну інформацію. Як правило, сам договір теж є конфіденційним.

 

– Чого завгодно. Більш коректно, коли конфіденційність описується тільки щодо документів, нерозголошення яких прямо обумовлене. Тобто людина буде зв’язана умовами конфіденційності тільки в тому випадку, якщо телеканал у момент надання якогось документа попередив, що цей документ є конфіденційним. І, очевидно, щоб зберегти процедуру, журналіст має дати ще й розписку, що він знає про його конфіденційність. Найчастіше такими документами є сценарії програми, фінансові плани. Ніхто не заперечує, що телеканал як юридична особа має право на захист своєї конфіденційності. Однак часто є перегини, коли конфіденційність виписується в абсолютно загальних термінах і стосується будь-якої інформації, яка стала відома журналісту під час роботи на цьому підприємстві. І далі для журналіста може встановлюватися заборона розголошувати цю інформацію не тільки протягом строку роботи, але й на п’ять, десять, двадцять років після закінчення роботи. Окрім цього, встановлюються штрафні санкції в обсязі 1000, 5000 чи навіть 100 000 гривень за кожен факт розголошення.

 

– Вигідніше, коли чітко прописано всі умови конфіденційності. Тоді він може чітко розуміти й знати, що є конфіденційним. До того ж, так коло конфіденційних питань буде значно меншим, ніж якщо це стосується всього, чого завгодно. По суті це є ще й забороною для журналіста давати будь-які коментарі чи інтерв’ю, пов’язані з його роботою на підприємстві. Навіть якщо вона закінчилася скандалом, журналіст за контрактом не може нічого розповісти, оскільки на нього можуть покладатися великі санкції. З точки зору закону жодних обмежень на встановлення строку дії конфіденційних норм чи обсягу штрафів немає.

 

– Найчастіше журналіст не може нічого коментувати без згоди телеканалу і вказівки того, хто має давати цю згоду (прес-служба чи інша посадова особа). У м’якших варіантах забороняється давати лише негативні оцінки і коментарі, критикувати – доти, доки людина працює на телеканалі. Це, на мою думку, є нормальною і достатньо справедливою вимогою.

 

– Як адвокат я б не користувався терміном «корпоративна цензура», бо юридично його не існує. Юридичний термін цензури, яка заборонена в Конституції України, означає лише заборону державі створювати спеціальні органи контролювання інформації.

 

Чітких правил, що заборона коментувати порушує права журналіста, ніде не записано. Людина добровільно від цього відмовилася, підписавши договір. Проблема може виникнути лише в тій ситуації, коли журналісту забороняють критикувати чи обговорювати питання працевлаштування з іншими журналістами не тільки протягом роботи, але й протягом трьох, п’яти чи десяти років після закінчення роботи. Ці вимоги виглядають як втручання у права людини на висловлення своєї позиції, своєї думки. Такі позиції договору будуть дійсними доти, доки суд не винесе інше рішення.

 

Якщо вимога є надмірною, події мають розвиватися наступним чином. Спочатку журналіст повинен порушити норму – прокоментувати щось. Друге – працедавець має подати на нього до суду. Третє – це рішення суду. Якщо вимоги є надмірними, журналіст має досить високі шанси виграти судовий процес. Але навіть розуміючи це, журналісти перебувають у слабшій ситуації. Вони не можуть бути впевнені, що захистять свої права, і жоден адвокат не зможе їм гарантувати це на 100%. Тому журналіст схильний остерігатися і більше контролювати свою поведінку. Телеканали насправді не зацікавлені в отриманні компенсації за порушення умови договору – вони прагнуть, щоби журналіст мовчав, і своєї мети досягнуть. Такі положення в угоді виконують функції залякування.

 

– Якщо угода не трудова, то штрафні санкції можуть бути необмеженими за будь-які дії, про які домовляться сторони. Якщо угода трудова, то фінансова відповідальність журналіста перед телеканалом за збитки прописана в КЗпП. Є поняття повної матеріальної відповідальності – коли журналіст має повністю покрити збитки, яких він завдав телеканалу. А є поняття часткової відповідальності – коли він відповідає лише в межах середньомісячної заробітної плати.

 

Найчастіше в межах трудових відносин штрафні санкції можуть встановлюватися в частині положень про конфіденційність. Всі інші санкції прописати значно складніше. Але законність цих штрафів також можна ставити під сумнів.

 

– Можуть бути два варіанти. Або організація намагається вирахувати суму штрафу із зарплати, або ж вона звертається до суду проти журналіста і тільки після судового рішення отримує компенсацію. Для журналіста кращим є другий варіант. Це складніше, довше і менше шансів, що організація буде цим займатися. Якщо зарплата за трудовими відносинами, то відрахувати значні суми з неї практично неможливо. Якщо це контракт – договір підряду і в ньому передбачено, що підприємство має право зменшувати суму, яку воно має заплатити, на розмір штрафних санкцій, то у випадку конфлікту журналіст не отримає оплату за останній місяць роботи. Тоді вже він має подавати до суду, щоб зобов’язати виплатити ці кошти.

 

Санкції можуть приховано вписувати в угоду. Це ті випадки, коли зарплата ділиться на основну та премію. Якщо працедавець точно зобов’язаний сплачувати основну частину зарплати, то премію він може зменшувати на суму умовних штрафів. Виходить, що ця сума знімається із заробітної плати автоматично.

– Трудовий розпорядок може встановлюватися як у договорі, так і в правилах внутрішнього розпорядку. У мене враження, що оптимального варіанту для журналістів не існує. У цілому організація робочого процесу залишається на розсуд працедавця.

 

– Може бути догана і потім при повторному порушенні звільнення.

 

– Якщо ви йдете на будь-яку роботу, слід обов’язково вивчити всі документи, які є чинними на підприємстві, у тому числі й правила внутрішнього розпорядку. За законом, це обов’язок підприємства – ознайомити працівника з правилами внутрішнього розпорядку та колективним договором, як правило це робиться під розписку. Журналістська специфіка начебто передбачає, що всі знають: журналістам не потрібно ходити на роботу. Але КЗпП, який написаний для всіх однаково, передбачає, що всі працівники підпадають під правила внутрішнього розпорядку. І хоча дисциплінарну трудову відповідальність достатньо складно застосовувати задля звільнення, найлегшою позицією є якраз звільнення за прогул. А прогулом вважається відсутність на робочому місці протягом трьох годин.

 

– На жаль, я не знайомий з усіма обставинами справи, тому не можу коментувати це звільнення. Однак зазначу, що в цілому у більшості судових справ щодо звільнення виграють працівники. Адже звільнити людину легально дуже складно. Але навіть після виграної справи реально журналіст працювати на підприємстві не зможе. Як правило, він отримує певну компенсацію – заробітну плату за час від звільнення до судового засідання. На оскарження неправомірного звільнення у працівника є три місяці.

 

– Усе залежить від того, як почувається журналіст у відносинах із телерадіокомпанією. Якщо він тримається за це робоче місце і боїться, що його можуть звільнити, він не схильний до конфліктів і готовий погодитися. Цивільне законодавство – договірне, коли є рівність сторін і передбачається, що сторони можуть домовитися. Такі ж принципи діють при прийомі на роботу за трудовим законодавством. Якщо людина не хоче, вона не повинна підписувати угоду. На жаль, це не завжди спрацьовує у випадку з українськими журналістами, яких ставлять перед фактом: це наші умови, якщо ви не згодні, то не отримаєте роботу. Як правило, ніхто не погрожує, але дають зрозуміти, що ви не будете працювати або втратите роботу. Звичайно, перед підписанням людина має право взяти договір, щоб ознайомитися, порадитися з юристом.

 

– На скільки ви домовитеся. Юридичних строків немає. Якщо ви ще не влаштувалися на роботу, то це період до влаштування. Якщо ви вже працюєте, немає жодних юридичних зобов’язань, щоб ви підписували договір. Часто телеканали намагаються, щоб незрозумілі для журналістів положення були інтерпретовані юристами телеканалів. Це не є чесним методом, оскільки юристи телеканалів інтерпретуватимуть їх на свою користь. Вони переконуватимуть, що це ідеальні умови. Якщо ситуація з підписанням договору є колективною, найкраще, щоб журналісти були консолідованими і виступали спільно.

– Наскільки мені відомо, заднім числом ніхто не підписує. Але не обов’язково угоди укладають тільки при прийомі на роботу. Були приклади, коли підписання пропонувалося одразу всім, і швидко, і в цей же день, і бажано – без жодних додаткових консультацій. Але з точки зору трудового законодавства, якщо людина фактично приступила до виконання роботи, цього достатньо, щоб вважати, що був укладений усний трудовий договір. Виданий наказ про прийняття на роботу і є формою договору. Підприємство не має права наполягати на підписанні додаткової письмової угоди, яка обмежує права працівника. Журналіст може спокійно від неї відмовлятися, якщо він уже працевлаштований і отримує офіційну зарплату.

 

– Для ведучих дуже часто прописуються спеціальні умови щодо зовнішності. Оскільки ведучі є обличчями каналу, вони зобов’язані підтримувати себе в належному стані, гарно виглядати, бути у спортивній формі, мати гарну зачіску тощо.

 

– Порушення договору не призводить до звільнення. Якщо це розцінювати як порушення правил внутрішнього розпорядку, тоді це призведе до догани. Якщо за це якимось чином прописані додаткові штрафні санкції, то може стояти питання застосування цих санкцій за порушення умов договору. Інший варіант – це може призвести до того, що людина формально залишається працювати на каналі, але вона не буде в ефірі. Насправді телеканал можна зрозуміти: він наймає людину на роботу в певному іміджі і не зацікавлений, щоб вона кардинально змінювалася. Адже це впливатиме на довіру до програми, яку ця людина веде. Тому такі вимоги є прийнятними.

 

– Ні, такого немає. Прописують заборону співпраці з телеканалами в інших аналогічних телевізійних проектах.

 

– Мені не відомо, які угоди він підписував із телеканалом. Я маю на увазі, в першу чергу, заборону працювати на аналогічних проектах під час роботи на телеканалі. Після звільнення – це окреме питання. Таку заборону теж намагаються прописати, ця вимога досить часто фігурує в контрактах не лише в телевізійній сфері, а й, наприклад, у рекламній. Але якщо для журналіста після роботи на телеканалі діє заборона працювати журналістом будь-де протягом 10 років, це виглядає як заборона на професію. До таких вимог доходить рідко. Найчастіше прописується заборона працювати на інші проекти під час роботи на телеканалі. Трудове законодавство також передбачає, що основний працедавець має право дозволяти або забороняти працювати за сумісництвом на інших підприємствах.

 

– Ці питання також часто виписують в угодах. Традиційно на вимогу телеканалу журналіст зобов’язаний брати участь у промо-кампаніях, зніматися в рекламі каналу. Водночас він не може зніматися без згоди каналу в інших рекламних продуктах. Як правило, це стосується облич каналу. Коли телеканал наймає людину на роботу, він прагне отримати право на зйомку ведучого в рекламі одразу: коли людина стане зіркою, вона може вимагати за це окремі гроші. Якщо такі положення не обумовлені угодою, телеканал без прямої згоди журналіста не має права включати його зображення до рекламних роликів, оскільки законодавство про рекламу прямо забороняє включення зображення людини до реклами без її згоди.

 

Гірший варіант, коли телеканал за угодою має право вимагати від людини участі в рекламі третьої сторони. Траплялися формулювання, що працівник за договором зобов’язаний зніматися в будь-яких рекламних продуктах, на які вкаже телеканал. За логікою зрозуміло, що йдеться про рекламні продукти телеканалу. Але формулювання настільки широке, що телеканал може вимагати зніматися, наприклад, у рекламі горілки і людина не отримає ніякого додаткового гонорару. Таких формулювань потрібно остерігатися.

 

– З точки зору журналіста ідеальною є відсутність будь-якої письмової трудової угоди. Це не означає, що немає трудових відносин. Це означає, що людина працює в штаті, вона зарахована до нього на підставі наказу про прийняття на роботу. Це є повна гарантія того, що вона буде отримувати заробітну плату, яка визначена в цьому наказі і в штатному розкладі. З точки зору захисту прав журналістів це також достатньо ідеальний варіант. Практично всі права журналістів закріплені на рівні закону. Всі договори, які дають підписувати журналістам, розвивають, у першу чергу, додаткові обов’язки, положення про відповідальність і штрафні санкції, але вони рідко розвивають права журналістів.

 

В ідеалі мали би бути закріплені ще й права – у колективному договорі або в індивідуальних угодах. Рекомендую журналістам звертати уваги на положення щодо медичного страхування, навчання журналістів, додаткових премій чи бонусів, додаткового соціального забезпечення. У тих договорах, які зараз пропонують журналістам, ці положення часто передбачені, але досить нечітко, так що журналіст не зможе вимагати їх виконання. Наприклад, може бути зазначений обов’язок підприємства забезпечувати навчання та підвищення кваліфікації, однак не вказано, в яких формах, коли, на які кошти. За такого загального положення журналіст не зможе нічого вимагати від телеканалу, а норма залишиться лише декларацією. На це теж потрібно звертати увагу.

 

– Оскільки права журналіста як працівника зафіксовані в КЗпП, то найголовніше право, записане в договорі, – це право отримувати заробітню плату та її розмір. Далі в договорі дублюються права, прописані в КЗпП. Так створюється ілюзія, що є паритетність. Але якщо забрати ці положення, нічого не зміниться: права все одно залишаться в журналіста, оскільки вони виписані у законі.

 

– Телеканали, як правило, прописують, що всі без винятку майнові авторські права, тобто грошові права, переходять до телеканалу. Водночас передбачається, що за журналістом залишається право на його ім’я – щоб воно було присутнє в матеріалах, створених цим журналістом. І це є нормальна позиція, тут журналісту нема чого заперечувати.

 

– Усі журналісти повинні мати самостійні знання в юридичних питаннях, розуміти, які питання є проблемними і коли слід радитися з юристами. Насправді після консультації з юристами часто з’ясовувалося, що начебто зрозумілі положення означають зовсім інше, ніж думав журналіст. Сам договір тісно переплітається із законодавством. Це як пазл: повну картинку можна скласти лише звівши статті договору і закону разом. Як на мене, професійна допомога юристів у цьому питанні є необхідною. На Заході ніхто не підписує договір, доки не порадиться з юристом. І з власного досвіду можу сказати, що така тенденція останнім часом в Україні теж спостерігається.