Один відомий автор журналістських розслідувань і ведучий не боявся у своєму блозі висловлювати критичні погляди на менеджмент телеканалу. Наприклад, розповідав, що через цензуру топ-менеджера сюжет про махінації під час київських виборів вийшов у програмі із запізненням. За свій розв’язаний язик журналіст і поплатився – топ-менеджер довідався про публічне обговорення винесеного за межі телестудії сміття і звільнив журналіста. Мова йде про Богдана Кутєпова, екс-ведучого проекту «За Вікнами» на СТБ і за сумісництвом активного блогера, та про голову правління СТБ Володимира Бородянського. Звичайно, волюнтаризм у livejournal – це не офіційна причина звільнення (такою є прогул без поважної причини), але привід. Виходить, що блоги можуть слугувати не лише на благо, як писала у своїй статті в №3(49) журналу «Детектор медіа» Світлана Панюшкіна. Блогерство може зашкодити.

 

«Веде свій блог, скажімо, редактор газети. Висловлює він на ньому думку про рівень професіоналізму піар-служб або піар-агенції, про поведінку деяких компаній або керівництва цих компаній на прес-заходах, про своїх колег, про конкурентів. Чим є ці висловлювання? Особистою точкою зору редактора? Але блог він завів не як «Іван Іванович, мешканець міста N», а саме як редактор газети Х. Та обговорює на ньому питання, пов’язані з професійною діяльністю, а не «про погоду». Виходить, що це точка зору цієї газети? І як реагувати редакції чи власникам ЗМІ на звернення ображених і обурених компаній? Чи розуміють ЗМІ та «горе-блогери», що можуть зашкодити репутації (гаразд, своїй), але і ЗМІ, де вони працюють?» – запитує Руслана Плис, керуючий партнер компанії стратегічних комунікацій Publicity Creating.

 

Спеціалізований блог PRweb задумувався його автором – заступником головного редактора «Ділової столиці» Юрієм Аксьоновим – якраз як майданчик для обговорення відносин між журналістами і піарниками. На цьому ресурсі правила диктує сам Юрій, але вони не формалізовані. «Я можу забанити людину, якщо вона агресивно поводиться стосовно інших користувачів, за агресію проти мене я нікого ніколи не банив, – стверджує він. – Максимум, що можу: витерти лайку». На блозі є певна кількість авторів, які можуть постити те, що вважають цікавим аудиторії. Модератор бачить ці дописи пост-фактум. І, за його словами, жодного разу автори не писали чогось, що він хотів би видалити.

 

На те, що критика роботи прес- та піар-служб може викликати їхнє обурення, Юрій Аксьонов не зважає: «Усе залежить від адекватності людини. Якщо вона адекватна, то сприймає критику як працю над помилками. Якщо неадекватна, то мені байдуже, як вона буде на це реагувати. Коли я бачу помилку, яка має системний характер, то я про це можу написати». Утім, перехід на особистості Юрій, як і більшість «адекватних» блогерів, вважає неприпустимим.

 

А ось компанії ображаються не лише на прямі звинувачення, а навіть на завуальовану критику. Із цим зіштовхнувся головний редактор журналу PC Gamer UA Павло Урусов, коли очолював видання «Windows Vista: официальный журнал». «Була конфліктна ситуація між нашою редакцією та компанією Samsung. Я у своєму блозі описав цю ситуацію (причому без зазначення конкретних імен і назв). Проте компанія Samsung в особі одного з PR-менеджерів себе впізнала і, звісно, була не дуже задоволена», – розповів він «ТК». Піарники зв’язалися з керівництвом видання і поскаржилися. Samsung, між іншим, був значним рекламодавцем журналу. Зрештою, Павло був змушений видалити той пост.

 

Пан Урусов каже, що журналісти-блогери відчувають певні обмеження, про що можна й не можна писати. Особливо це стосується блогерів, які працюють у виданнях комп’ютерної тематики: «Нині робота журналіста в українському IT-виданні пов’язана з цілим рядом компромісів етичного й професійного характеру. Тиск рекламодавця на видання з метою отримання гарних оглядів є загальноприйнятою практикою. Так само, як і зворотна ситуація, коли видавець ставить потенційного рекламодавця перед вибором: є реклама – у журналі є інформація про продукти компанії, немає реклами – нема інформації. Звісно, вголос говорити про це неприйнятно. Я впевнений, що будь-який журналіст-блогер, який винесе подібну ситуацію на загальне обговорення, ризикує своєю роботою. Інші обмеження кожен нехай ставить для себе сам».

 

На популярних журналістських блогах, до речі, існують деякі правила «за умовчанням». Наприклад, на блогах сайту Korrespondent.net автори ніколи не дозволять собі висловлюватися на кшталт «яка погана в мене робота» (стосується авторів, які є журналістами «Кореспонденту»). «Коли позаторік запускалися блоги, ми ніяких правил не прописували, хоча я не заперечую, що вони мають бути, – уточнює головний редактор порталу Юлія Мак-Ґаффі. – Вони мають полягати в змістовності і в інтересі для аудиторії сайту. Для всього іншого, зокрема записів «Пташечка пролетіла», є Живий журнал і маса інших ресурсів. Адже в блогах мають підійматися суспільно важливі проблеми». Водночас, коли мова йде про професійну діяльність і процес збору інформації, журналісти можуть висловлювати думки про неідеальність прес-служб. І такі теми обговорювалися неодноразово. «Це не так і погано – вони ж не ображають, а висловлюють свої побажання, як покращити співпрацю», – резюмує Юлія.

 

«Якщо журналіст має гарні контакти з піарником, він може висловити зауваження в телефонній розмові або при зустрічі. Але якщо він хоче змінити ситуацію, а будь-які спроби зіштовхувалися зі стіною нерозуміння, тоді зручніше опублікувати пост у блозі або написати невелику статтю. Тоді піарники починають бережливіше ставитися до журналістів. Наприклад, журналістка «Ділової столиці» Маргарита Ормоцадзе написала критичну статтю про те, як ставляться прес-служби страхових компаній до журналістів. Піарники зробили для себе висновки – і журналістам стало легше працювати», – каже піар-менеджер «Домотехніки» Євген Бабич.

 

Піарники знаходять негативну (і позитивну) інформацію в Інтернеті дуже просто: шляхом моніторингу. За словами Євгена Бабича, так можна відстежити до 80% публікацій, які з’являються в Мережі. Але не всі постійно цим займаються, каже він. Відтак, не всі й реагують на критику в блогах. Наприклад, компанія Microsoft провела семінар для журналістів, куди запросили разом і неспеціалізовану, і IT-пресу. Згодом учасник семінару в блозі розкритикував це, мовляв, одним було нудно, іншим – незрозуміло. І компанія ніяк не відреагувала. А слід було, вважає Євген, причому терміново – максимум за 24 години, тому що далі інформація застаріває.

 

Аби не потрапити в моніторинг, можна сховати своє повідомлення в блозі від сторонніх очей і зробити його доступним «тільки для друзів». Однак і серед друзів можуть бути ті, кого образить критика блогера. Приміром, коментарі з-під повідомлення «під замком» з блогу Богдана Кутєпова якось були винесені нечемним користувачем на загал у коментарі на сайті «ТК». Богдан висловлював тоді свою думку для обмеженого кола людей, і так само його читачі відповідали йому приватно. Але й це не вберегло приховані думки.

 

Однак є вихід для блогерів, які не хочуть втратити роботу/посваритися з партнерами/отримати догану, але бажають висловитися. Можна сховатися під нік-неймом і не виставляти собі жодних обмежень. Єдине «але»: у такому разі журналіст виступає не від свого імені, а як блогер під псевдонімом. Чи навіть під кількома. Між іншим, під псевдонімом шлях до популярності в блог-середовищі навіть швидший, ніж під власним іменем. Анонімно можна не просто говорити, а кричати.