Наприкінці січня «Детектор медіа» оприлюднила відкритий лист начальника відділу зв’язків із засобами масової інформації Національної ради з питань телебачення і радіомовлення України Миколи Гриценка. У цьому листі пан Гриценко критикував першого заступника голови Нацради Ігоря Куруса та критично відгукувався про діяльність керівництва Нацради. У своїх коментарях Ігор Курус, у свою чергу, натякнув на невідповідність Миколи Гриценка до посади, яку він обіймав. Після серії наступних публікацій, у яких сторони конфлікту обмінялись думками, Микола Гриценко ще раз звернувся до «ТК» із листом. Сьогодні ми друкуємо відповідь на останній лист пана Гриценка Івана Неживого, працівника апарату Національної ради. За словами Віталія Шевченка, голови Нацради, керівництво регуляторного органу поділяє викладену в матеріалі позицію.

Цією публікацією ми закриваємо обмін думками між сторонами даного конфлікту на сторінках «ТК».

«Усім миром за наш ефір!» – назва чергового звернення Миколи Гриценка до громадськості із закликами на захист національного телерадіомовлення («Детектор медіа» за 13 лютого 2008 р.). Заголовок серйозний. Навіть без прочитання самого звернення зрозуміло, що йдеться про національні інтереси чи інші дуже серйозні соціальні речі. Так називати свої послання суспільству може людина, яка претендує на роль політичного лідера, духовного поводиря.

Мені, майбутньому працівникові апарату Національної ради, випало вперше побачити пана Гриценка років шість тому, коли третій голова Нацради Борис Холод забрав Миколу Семеновича з Сум до Києва і зробив своєю наближеною особою. Микола Семенович був невід’ємною тінню Холода і жертовно прикривав свого шефа грудьми при кожній спробі журналістів щось допитатися в одіозного керівника (оскільки ніяких брифінгів Борис Іванович, як відомо, не проводив і потреби щось пояснювати пресі про свою діяльність не мав). Захищав свого покровителя Микола Семенович з неабияким завзяттям (подивіться архівну телезйомку!), всім виглядом стверджуючи, що він готовий голову покласти «за наш ефір».

Це гірка і ще не забута правда. Як правда й те, що, закликаючи постати «всім миром за наш ефір», Микола Семенович не написав за всі попередні роки жодного слова на підтримку розгромленого Холодом радіо «Континет». Тоді цілий рік цим фактом обурювалася Рада Європи та уряди країн Євросоюзу! Мовчав пан Грищенко, і коли з подачі Холода (Микола Семенович завжди наголошував, що підпорядковується лише йому) одним махом і безальтернативно було проліцензовано телеканал «Україна»: понад сто частот по всій Україні! Так само не писав пан Гриценко ніяких звернень до громадськості, коли Борис Холод всупереч волі членів Нацради таємно підписував і видавав ліцензії чи коли під час Помаранчевої революції ввечері скликав екстрене засідання Національної ради, щоби припинити мовлення єдиного джерела правдивої інформації про події в країні – 5-го каналу. Не сумніваюся, що національно свідомі громадяни, до яких тепер апелює пан Гриценко, добре пам’ятають і геть ганебну історію, що кілька місяців розгорталася на очах у Миколи Семеновича і мала б якось коментуватися очолюваною Гриценком прес-службою.

Йдеться про відоме рішення Національної ради, прийняте в квітні 2004 року, про українську мову в телерадіоефірі. Те рішення, котре одночасно викликало гнів у Путіна та Кучми. Леонід Данилович потрясав тоді кулаками, погрожував, обіцяв скасувати документ, який йому не сподобався, хоч так і не зміг показати докучливим журналістам обіцяні негативні щодо нього висновки правників. А через кілька місяців журналіст Тарас Марусик опублікував в «Україні молодій» сенсаційний матеріал про те, як Борис Холод сфальшував документ про відміну цього «мовного» рішення Національної ради і таємно від своїх колег передав його до адміністрації Президента Кучми – може, для того, щоб догідливо втішити фальшивкою «російських друзів». Адже в політиці козаки теж часто грають роль козачків. Скандал цей потрясав медійне середовище кілька місяців, але очолювана Миколою Гриценком прес-служба про це не написала жодного слова. І жодного звернення до РНБО чи ще кудись принциповим керівником цієї служби надіслано не було.

Мабуть, пана Гриценка влаштовувала тодішня ситуація в телерадіоінформаційному просторі. Чи влаштовував тодішній керівник, який полюбляв одноосібно виступати від імені всієї Національної ради і замість «всього миру» сам встановлював правила гри в «нашому ефірі». Принаймні, останнє моє припущення не варто відкидати, оскільки маємо прецедент в історії Національної ради: з усіх керівників підрозділів на рівні відділу (5-6 працівників разом із начальником) лише одному Миколі Семеновичу вдалося здобути при Холоді особливий службовий статус і отримати другу (!) категорію державної служби. Для порівняння: ця категорія, відповідно до Закону «Про державну службу», присвоюється заступникам керівників секретаріатів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, заступникам міністрів та голів облдержадміністрацій. Круто? Саме ця висока друга категорія і спонукала тепер Миколу Семеновича до «героїчних» вчинків і спричинила подачу заяви про відставку з державної служби, що забезпечило б йому «відпустку» з утриманням за державні гроші аж до досягнення пенсійного віку.

Але все це історія. Зрештою, Борис Холод пішов, а Миколі Гриценкові треба було працювати з іншим складом Національної ради, який висунув інші кваліфікаційні вимоги до пресової служби. Ні для кого не секрет, що Микола Семенович (і було це, до речі, зовсім недавно) не вмів навіть відформатувати набраний на комп’ютері проект листа, щоб рядочки не стрибали, і мав вельми віддалене уявлення про можливості мережі Інтернет. Загальновідомо, що розробка і запуск сайта Національної ради розтяглася на багато місяців і обернулася для нього, напевне, страшною мукою, бо у керівництва уривався терпець і доходило до адмінсанкцій. Ще зовсім недавно можна було спостерігати комічну картину, коли організацією брифінгу членів Національної ради займалися... самі члени Національної ради, а Микола Семенович безпорадно розводив руками... Повідомлення прес-служби не раз доводилося знімати з сайта чи на ходу виправляти, оскільки вони могли бути для студентів факультету журналістики прикладом того, як не треба писати. Це щодо професійних якостей людини, яка вирішила не займатися дрібницями, а одразу взятися за порятунок національного телерадіопростору.

Лукавить Микола Семенович, коли каже, що його почали переслідувати за принципову позицію. Ця позиція (лист-скарга керівникам країни) проявилася, як відомо, три тижні тому. А ще за 2005-й рік його як фахівця було проатестовано на роботі з великими натяжками із зазначенням у «Бланку виконання державним службовцем посадових обов’язків і завдань»: оцінка низька. Пізніше його також атестовували на роботі із зауваженнями про неповну службову відповідність. Члени профспілки Національної ради звертають увагу на те, що пан Гриценко має не менше трьох доган за грубі упущення в роботі. Оскільки ж у своїх статтях намагається переконати, що це є наслідком політичного чи якогось іншого переслідування, то доводиться говорити про те, що він замовчує. Наприклад: догана за порушення трудової дисципліни. За кілька місяців перед оголошенням цієї догани у роздруківках комп’ютерної реєстрації явки на роботу керівництву апарату Національної ради вдалося знайти лише чотири (!) дні, коли Микола Семенович перебував на роботі у відповідності з правилами внутрішнього розпорядку. Будь-хто з журналістів може легко переконатися в цьому, як і в достовірності інших наведених мною фактів.

Остання витівка Миколи Семеновича, догану за яку він також розцінює як «переслідування за принципову позицію», обурила і всіх без винятку членів Національної ради, і керівників підрозділів, які зазвичай не люблять виявляти своє ставлення до конфліктів із адміністрацією. Пану Гриценку було доручено підготувати і подати до «Урядового кур’єра» спростування явно замовного матеріалу на підтримку Національної радіокомпанії України, якій Національна рада нібито перекриває шлях розвитку – не дає FM-радіочастот. Претензії були абсолютно безпідставними й абсурдними, з чим публічно погодився й президент НРКУ Віктор Набруско. Навряд чи варто тут довго розводитися про те, що не так давно у НРКУ було відібрано понад сто частот, яким вона не могла дати ради – не вела на них мовлення. Окрема тема розмови і те, що Національна рада отримала письмове підтвердження факту відсутності державного фінансування потреб Національної радіокомпанії, пов’язаних із майбутнім FM-мовленням. Досить лише одного факту: з 78 FM-частот, за які йшла конкурсна боротьба у 2007-му та на початку 2008 року, 63 (!) дісталися саме НРКУ, тоді як інші претенденти отримали в своє користування лише одну, дві або, як виняток, три частоти.

Коментарі тут, як кажуть, зайві. Як тільки вляглася метушня довкола останнього конкурсу, в Національній раді, керівництво якої взяло участь у розмовах про долю НРКУ на підсумковій річній колегії Держкомтелерадіо, вирішили підвести певні підсумки. І з’ясувалося, що за п’ять тижнів пан Гриценко не лише не опублікував спростування і не лише не повідомив керівництво про невиконане важливе доручення, але й зробив усе з точністю до навпаки – кинувся захищати НРКУ від «утисків» з боку Національної ради. Маємо одразу два абсурди: по-перше, особисті висновки Гриценка йдуть урозріз висновкам усіх членів Національної ради та керівників усіх підрозділів, які мають хоч якесь відношення до питань діяльності НРКУ. А по-друге, йдеться про чиновника, який зобов’язаний інформувати громадськість про діяльність Національної ради, а не ділитися власними фантазіями. Називаючи чорне білим і підміняючи своїми суб’єктивними думками позицію Національної ради та використовуючи в особистих цілях канали службового зв’язку і реквізити організації, в якій працює.

У Національній раді замовний характер «бунту» пана Грищенка очевидний. Перечитайте ще раз його т. зв. відкритий лист до СНБУ, і ви погодитеся, що людину, яку він звинуватив у всіх гріхах, як кажуть, притягнуто за вуха. Логічніше було б звинуватити у всіх перелічених гріхах Віталія Шевченка як голову Національної ради.

Подальші історії з розглядом звинувачень пана Гриценка – теж підтвердження припущень про замовність. Микола Семенович чомусь не згадує у своїх нових і нових «зверненнях до громадськості», що воює вже не лише з членами Національної ради, але й із профспілкою. Профспілкова організація без будь-якої участі членів Національної ради розглянула ситуацію довкола пана Гриценка спершу на засіданні профкому, а потім і на спеціально скликаній конференції. Колектив відкинув усі претензії Миколи Семеновича і відмежувався від них. Але Микола Семенович воює, пише, наполягає.

Я назвав цю репліку «У бій за “наш ефір” пішли козачки», маючи на увазі відсутність елементарної гордості у багатьох «борців за правду». Це стосується не лише тих, хто тішиться випадами Миколи Гриценка проти свого колективу і всіляко смакує ними, а й самого автора «звернень до народу». Судіть самі. 22 січня – оприлюднення Гриценком «відкритого листа до РНБО». Через день (як тільки було створено робочу групу для службового розслідування заявлених ним фактів) – подача заяви про відпустку. Чисто «по-чоловічому»: розіслати по всьому світу скарги і сховатися в кущі. Ще через кілька днів – відкриття Гриценком листка непрацездатності і заяви про утиски особистих прав, які, на його думку, виявляються у ненаданні відпустки і позбавленні можливостей санаторно-курортного лікування.

Зрештою, минулого понеділка Микола Семенович таки вийшов на роботу і відкрилася можливість розгляду його заяви про надання відпустки, але ні керівництву, ні профкому він не міг пояснити, про яке невідкладне оздоровлення йдеться, якщо путівки немає, а у наданому листку непрацездатності, де виправлене прізвище, навіть не зазначено діагноз хвороби, що спричинила багатоденну відсутність на роботі. Однак Микола Семенович знову наполіг на наданні йому відпустки і таки отримав її, успішно уникнувши розслідування суті своїх безпідставних заяв і звинувачень. Такий стиль нинішніх «борців»: підняти на ноги всіх, включно із Президентом України, і втекти від пояснень. Службова комісія, створена у зв’язку з Гриценковими заявами, таким чином, навіть не змогла приступити до роботи. Зарплата скаржнику йде, ні за що відповідати не треба. Не покозакуємо, то хоч покозачкуємо...

Подібне, до речі, вже стало нормою: як тільки доходить черга до підготовки звіту чи якихось аналітичних матеріалів, Микола Семенович йде на лікарняний чи у відпустку. Мені здається, що наш скаржник остаточно втрачає відчуття реальності. У статті «Усім миром за наш ефір!» він говорить уже не про справи чи непорядки (бодай вигадані), а перелічує видання та прізвища людей, яким він вдячний «за чітку позицію». Тобто вже приміряє мундир громадського діяча – захисника національного телерадіоефіру, «гуртує під своїм крилом».

Пригадується, як кілька років тому, ще до приходу нинішнього складу Національної ради, виключно принципова людина – перший заступник міністра закордонних справ Антон Бутейко під час виступу на поважному зібранні ввімкнув радіоприймач, щоб продемонструвати, наскільки неукраїнський у нас ефір. Він стовідсотково був переконаний, що на всіх хвилях – російськомовні передачі і навіть цілі блоки, ретрансльовані з-за кордону. Пропоную панові Гриценку повторити експеримент із радіоприймачем зараз і спробувати знайти відмінності...

Тож найсумніше в цій історії те, що під гаслами «захисту національного телерадіоінформаційного простору» Микола Семенович фактично наніс удар у спину процесові розвитку цього простору, оскільки став «героєм» затятих ненависників наповнення нашого ефіру українським змістом.

У давнину під час наступу на фортеці застосовували спеціальне знаряддя для пробивання стін. Його використовували один раз, і через отриману пробоїну проникали всередину. Складається враження, що автора т. зв. відкритого листа до РНБУ теж хотіли використати як «противника», але матеріал виявився надто м’яким...

А ще сумно за ЗМІ, які не знаходять інших, важливіших тем розвитку галузі, ніж смакування образами нерадивого чиновника. Чи, може, в кумирах зараз не козаки, а козачки?

Іван Неживий, працівник апарату Національної ради