«Детектор медіа» публікує дев'ятий текст оновленого проекту моніторингу журналістських розслідувань, який триватиме до кінця 2018 року.

Із методологією моніторингу можна ознайомитися тут. Ваші пропозиції, зауваження, відгуки надсилайте за електронною адресою: info@detector.media.

Оновлений моніторинг «Детектора медіа» охоплює п'ять загальнонаціональних проектів, зокрема: «Гроші» («1+1»), «ЦРУ» («24»), «Наші гроші» («24», «UА: Перший»), «Стоп корупції» (5 канал), і «Схеми» («Радіо Свобода», «UА: Перший»). Нові учасники замінили проекти «Слідство. Інфо» («Громадське ТБ», «UА: Перший») і «Народна прокуратура» («112»), які, на жаль, припинили своє існування в колишньому форматі. Дослідження складається з аналізу якісних показників у формі таблиць і суб'єктивної думки експертів, які у своїх коментарях спираються на чітко визначені параметри оцінки та особисті враження, що ґрунтуються на досвіді та знанні жанру.

Останніми роками в журналістиці відбуваються кардинальні зміни, значною мірою пов'язані з необхідністю обробляти дедалі більшу кількість інформації. Уміння у вирі напівфейкового інформаційного шуму знайти й систематизувати дані, а потім ще й подати їх у доступній формі аудиторії — це вже не екзотична спеціалізація, а професійна вимога. Часто все, зрештою, зводиться до цифр, які слугують якщо не основою матеріалу, то його важливою частиною чи доказом, а іноді й суттю.

Спробуємо застосувати цей метод до журналістських проектів. Будьмо відвертими: кожен із них вважає себе найкращим, найякіснішим і найвпливовішим. Їм приємно ставити «зарубки» на прикладі своєї розслідувальної снайперської гвинтівки, отримувати нагороди, компліменти, а потім розповідати про свої успіхи іншим. У цьому немає нічого поганого. Це нормально і правильно. А головне — часом і цілком заслужено.

Нас цікавить інше. А як визначити ступінь цієї самої впливовості проектів серед аудиторії? Параметрів, напевно, чимало — від рейтингів і часток, постів в ФБ й до реакції влади. Ми ж вирішили звернути увагу лише на один — кількість переглядів у YouTube. Ні-ні, ми жодною мірою на претендуємо на так звану об'єктивність чи репрезентативність, розуміємо технології просування та розкрутки, але, погодьтеся, це один із тих показників, який завжди вписують у табличку зі звітом про пророблену роботу. Тобто, він справді важливий. На нього зважають.

Як люблять казати в одному з проектів, «результати нас шокували». Що ми побачили? Ми побачили прості, але дивні речі. Сухі цифри, які ніколи не брешуть. На момент написання моніторингу в аналізованих випусків були такі показники в YouTube:

«Гроші» — 40 тис. переглядів;

«Стоп корупції» — 150 переглядів;

«Наші гроші» — 3800 переглядів;

«Схеми» — 10 тис. 200 переглядів;

ЦРУ — 535 переглядів;

спецвипуск «Слідства. Інфо» — 5500 переглядів.

Ми могли б навигадувати якісь іронічно-саркастично висновки про зраду, написати щось типу «так не завжди», «це не показник...», «так, але...» або «самі розумієте, що це не...». Ну те, що якраз зараз подумали багато наших читачів. Тим не менше, факт лишається фактом — свідомо чи несвідомо «розслідувальні» проекти аналізованого тижня шукали і / чи знайшли в YouTube від 150 до 40 тис. людей. Чому стільки? Багато це чи мало? Добре це чи погано? Хто ці люди? Чому вони пішли на один проект і не пішли на інший? Запитань багато. Безперечно, всі проекти виходять в ефір на телебаченні, й там свої показники. Але не треба відмахуватися й від цих цифр. Вони незаангажовані. Тому думайте, шановні, бо думати є над чим. І нам, до речі, теж. Бо ми, як і ви, воліли би бачити іншу картину. А так — як то кажуть, нехай це просто повисить тут.

Дата моніторингу: 4–10 червня 2018 року.

Клікніть для збільшення

«Гроші», випуск № 15 від 4 червня 2018 року

Судячи з кількості переглядів у YouTube, попри волання злісних експертів і частини колег, наш народ «Гроші» любить. Власне, в усіх розуміннях цього слова. Цього разу плюсівський проект вирішив без перебільшення здивувати — такої кількості матеріалів, які претендують на звання неповноцінних розслідувань, не було давно. Дуже давно. Навіть жовтизни поменшало — в тому числі в підводках і відводках ведучого. Це, повірте, шокувало чи не найбільше. Олександр Дубінський був напрочуд лаконічним, хоча від цього не менш голослівним.

У першому сюжеті йшлося про страйк машиністів Укрзалізниці через небезпеку роботи на застарілому й несправному рухомому складі (напередодні про це було багато повідомлень в інших ЗМІ). Приємно здивувало, що про страйк «Гроші» розповіли не шматками з сюжетів колег і чужими кадрами (їх використали в іншому місці), а за допомогою повноцінних лайфових інтерв'ю із кременчуцькими машиністами. Розповіді були змістовні й колоритні. Коли бачиш, у яких умовах працюють люди й на чому, стає реально страшнувато за безпеку. Щоправда, ми так і не зрозуміли, чому страйк спалахнув саме тепер, хоча нам обіцяли про це розповісти. Так само ми не розібралися, куди йдуть гроші, передбачені на капітальний ремонт електровозів, чи були (є?) ці страйки політичними і проплаченими.

Не сподобалося, що з відповіді «Укрзалізниці» на письмовий запит програми нам показали лише одне речення, в якому йшлося про зношеність локомотивного складу. Решту розібрати було неможливо. Невже там не було більше нічого цікавого? А поспілкуватися з експертами та представниками «Укрзалізниці» особисто часу й натхнення, схоже, в авторів не вистачило. А шкода. Можна було б непогано зіграти на контрасті.

«Ексклюзивне розслідування» про те, як «Порошенко допомагав Путіну будувати Керченський міст» відверто тхнуло політикою. Вже не вперше «Гроші» відверто «мочать» гаранта. Це, звісно, ніяк не пов'язано зі словами власника каналу про те, що Петро Олексійович «більше ніколи не буде Президентом». Приводом для матеріалу стало — увага! — минулорічне повідомлення в російських ЗМІ про те, що під час будівництва Керченського мосту в анексований Крим один із водіїв сказав, що автівки на об'єкті начебто обладнано українськими акумуляторами ІСТА. Та тепер «Гроші» отримали доступ до митної бази даних, із якої стало зрозуміло, що два українські заводи протягом 2015–2017 років постачали в Росію (зокрема, Ростов і Тольятті) свої акумулятори. А ці заводи, мовляв, входять до групи компаній «Укрпромінвест», кінцевим бенефіціарним власником якої є Петро Порошенко. Доказом цього є текст на моніторі. А на запити програми до Адміністрації Президента, самі розумієте, «досі не отримано відповіді». Тож тему не розкрито. Погано. Хотілося б дізнатися більше.

Якщо додати до цього наступну закадрову врізку про переддень створення Антикорупційного суду й ролі «поганого поліцейського» в цьому процесі Петра Порошенка (а «добрим» виявився Володимир Гройсман, який погрожував відставкою в разі неухвалення закону про створення нового антикорупційного органу), то вся сюжетна лінія має дуже сумнівний вигляд. Хоча сама тема про акумулятори справді цікава, якщо врахувати, що інші розслідувальні проекти вже розповідали про те, що підприємства з орбіти Президента теж торгували з Росією.

Чим плюсівці невимовно нас тішать, то це матеріалами, в яких є не лише проблеми, а й живі люди, яких ці проблеми безпосередньо стосуються. Ще одним сюжетом із людським обличчям став матеріал про будівництво житла для військових у Бердичеві. Історію розповіли через пораненого ветерана АТО, який змушений винаймати з родиною квартиру, чекаючи на заслужені й обіцяні квадратні метри від держави в багатоповерхівці, яку ніяк не зведуть третій рік поспіль. Кажуть, уже витратили 7 млн, але досі навіть першого поверху немає. З'ясувати, чи справді виконані роботи стільки коштували, допомогли б офіційні запити й експерти, але їх немає. Тим часом вартість об'єкту зростає.

Варто відзначити завзятість журналіста в отриманні коментарів від фірми, яка виграла тендер на будівництво цього будинку, однак рівень його запитань викликав подив. «Як так вийшло в Бердичеві?» — запитує він у засновника фірми. Добре, що потім він реабілітується, розповівши про те, які зв'язки з Міноборони, Збройними силами мають власники та їхні люди. Та потім знову сідає в калюжу, будуючи сюжет на припущеннях на кшталт, «схоже, конкурентів витіснили заниженою ціною». А перевірити інформацію про сам тендер? Рятує один із «антигероїв» сюжету на прізвище Шахрай. Самі розумієте, каже журналіст, чим займається фірма такої людини. Залізобетонні докази, нічого не скажеш. Краще б він (а краще хтось інший) пояснив нам, чому зупинилося будівництво й коли його планують відновити / завершити. Але навіщо, якщо експерт із будівельних робіт, він же журналіст, просовує руку між цеглинами на будові й робить висновок, що роботи виконані неякісно. Він показує на телефоні цю маніпуляцію і звертається до директора фірми-забудовника: «Що ви на це скажете?». А що тут казати? А, стоп, можна знову сказати, що відтворення подій треба титрувати, а не подавати як звичайний відоряд. Бо це вводить в оману телеглядача.

Насправді дивує, що темі бердичівського військового довгобуду мало уваги приділяють місцеві ЗМІ, хіба що переповідаючи вислови політиків.

Приємно здивували «Гроші» й добротним сюжетом про хабарництво в київській лікарні — нехай і не розслідуванням, але все ж таки. Ви не повірите, але це не були страшилки про в. о. міністра охорони здоров'я Уляну Супрун та медреформу. Нам знову запропонували цікаву людську історію — історію боротьби киянина Сергія Ченцова, якому зробили операцію в Олександрівській лікарні (це лікарня в Києві — на випадок, якщо ви живете не в столиці й не здогадалися, бо в сюжеті вам цього не скажуть), а потім вимагали за це 9 тисяч гривень. Попри наявність запису розмови з лікарем, керівництво закладу все заперечує, а сам лікар після скандалу начебто почувається зле.

Не надто заглиблюючись у тему, далі журналістка перекинулася на історію із затриманням лікаря цього ж відділення цієї ж лікарні, якого у 2016-му пов'язали за хабарництво разом із заступником міністра охорони здоров'я. Вона виявила, що нині затримані почуваються добре і працюють у приватному навчальному та медичному закладах. Не вистачає коментарів правоохоронців, хоча спроби були.

Потім нас перекинули в Одесу, де нібито діють підпільні цехи, в яких штампують підробки відомих світових брендів одягу. Журналістка під прикриттям знайшла місцевого ділка, який шиє псевдо-адідаси. Щоби показати, що він серйозний мужик, він показав їй магазин до «Калашникова». А тоді розповів, як відбувається процес, що по чому і хто в темі. Звісно, його слів ніхто не перевіряв. Хіба що зайшли на ринок «7-й кілометр» і запитали, де шиють «адідаси». Наші, відповіли їй. Пройшлися з експертом зі споживчих прав хіба що київським ринком. Той підтвердив, що підробок чимало. Ми тільки не розуміємо: в нас досі є люди, які реально вірять, що купують на ринках брендові речі за 500 гривень? Чи що трилітрові банки «французьких» парфумів там — це «прямі поставки з Парижа»? Нам здається, що навпаки, було би цікаво перевірити, чи такі фальшивки не потрапляють до бутиків — власне, саме про цю загрозу казала й сама авторка. Але ні, не склалося.

До речі, сказали, що правоохоронці такі цехи часто закривають, але скільки саме, чому, що роблять із товаром, добре це чи погано, як це все контролювати і що робити споживачам — у 5–7-хвилинний сюжет не втиснеш. Зате можна запхати малограмотні субтитри. Найбільше сподобалося слово «кините» («Если вы меня кините»). Спершу й не збагнеш, де тут наголос.

Наступний сюжет вийшов відверто однобокий. Йдеться про розбірки в керівництві організації, яка має добротне приміщення в центрі Києва. Ще в 90-х фундація імені Ольжича отримала його за приміщення в Лондоні, де нині розташоване посольство України у Великій Британії. А нині у фундації, схоже, міжусобиця. Колишні члени товариства викупили будівлю за 24 млн та перепродали її. Яким чином це все відбувалося, що буде з лондонським приміщенням, що там з погляду закону, яка позиція тих, хто нібито «захопив» приміщення»? Це лише кілька питань, які виринули після перегляду цього сюжету.

Ну й запам'ятався один із головних спікерів — «незаангажований» Борис Гуменюк, який зажив сумної, якщо не сказати гірше, слави під час скандалу навколо «голландських картин», викрадених у Нідерландах із музею в місті Горн і знайдених в Україні. Довіряти словам такого «надійного» свідка — вершина журналістської наївності або брак досвіду.

У цьому випуску «Грошей» запам'яталася свіжа феноменально працьовита журналістка, яка зробила, щонайменше, два сюжети. Якщо вона стільки ж зусиль приділятиме ще й якості — ціни їй не буде.

Наприкінці на нас чекала «мстя» — ні, не Гонтаревій, не Супрун і не Порошенку, а одному з колег голови Нацради з питань телебачення і радіомовлення Юрія Артеменка, з яким давно воюють «Плюси». «Гроші» дали коротку новину про члена Нацради Сергія Костинського — точніше, кримський бізнес його дружини.

Журналісти з'ясували, що вона продовжує активно розвивати свою компанію на анексованому півострові, однак поспілкуватися з самим Костинським полінувались. Обмежилися дзвінком до когось, хто взяв контакти журналістів. Відповіді вирішили не чекати. Треба готувати наступний випуск. Ще потішили цитати про фігуранта невідомо звідки й вирвані з контексту.

Висновок: таке собі, але нарешті є з чого вибрати.

«ЦРУ», випуск від 7 червня 2018 року

Живі люди й людські історії — це добре, кажемо ми про «Гроші». Бо коли їх немає, виходить випуск «ЦРУ». Ну от реально, як можна взяти тему про корупційні скандали у вищих медичних навчальних закладах і при цьому взагалі нічого не спитати в жодного студента! Так, учасники конфлікту важливі, правоохоронці важливі, всі важливі, але найважливіші ті, кого ця корупція (якщо вона є) стосується найбільше! Хто це? Правильно, студенти, які цю саму корупцію живлять своїми «благодійними внесками».

Хух. Вибачте, не стрималися, але скільки, ну скільки ще можна робити сюжетів «для людей» без цих самих людей? Набридло.

Зате ми продовжуємо обіцяти гору сенсацій. От і цього разу «агент Катерина» (Мітєва) знову переповіла відому історію зі звільненням ректорки Національної медичної академії імені Богомольця Катерини Амосової, про те, що там корупція, і що Амосова цю корупцію очолювала. Факти? Докази? Розслідування? Та ну, навіщо.

Краще з'їздити в Одесу. Там чекає Валерій Запорожан, ректор Одеського медуніверситету. У того «правоохоронці» знайшли порушення в особистій прибудові і щодо цього було відкрито й закрито адміністративне провадження з ознаками корупції (нічого не зрозуміло, але то таке). Насправді цікавою була закупівля медобладнання для університетських клінік на 125 млн грн., яку після шуму навколо тихенько скасували. Ректор переконував, що університет у доброму фінансовому стані й може собі таке дозволити, а журналістка, експертка з ремонту й будівництва, запевнила, що стан деяких будівель поганий. Але от покопирсатися у фінансових документах, актах виконаних робіт, закупівлях щодо витрат на утримання й ремонти будівель медуніверситету — немає часу. Треба їхати у Дніпро.

Так само наскоком у Дніпрі з'ясовували ситуацію з ректоркою Дніпропетровської медичної академії (чи університету, бо звучать різні версії) Тетяни Перцевої. «У мережі ми натрапили на депутатський запит», що на території академії діють підприємства, пов'язані з ректоркою, «але говорити про це наважилися хіба політологи». А кого ви, пробачте, ще питали? Здається, знайшли на території медакадемії і платну стоматологічну клініку, і пов'язаний із колишнім чоловіком ректорки аптечний бізнес, але все надто поверхово. Недокрутили. Це м'яко кажучи.

Ведуча Тетяна Мартинюк робить висновок, що медична освіта не в найкращому стані, а академії — це годівниці ректорів. Але що дало підстави зробити такі висновки? Ми, наприклад, робимо небезпідставний висновок, що розслідування від «ЦРУ» — не в найкращому стані.

Ну а використані в матеріалі нетитровані кадри з мітингу «Стопкору» (це доказ корупції і протестів проти неї чи як?) доповнили картину й дозволили нам перейти до наступного учасника моніторингу.

Висновок: ситуація погіршується.

«Стоп корупції», випуск № 146 від 10 червня 2018 року

Суперечки навколо звільнення директора державного заводу «Електроважмаш» у Харкові розкручувала Лілія Ткачук. Ми зрозуміли, що Володимир Глушаков, колишній директор підприємства, оскаржує своє звільнення. Окрім переказу сюжету «Схем» про оборудки «Електроважмашу» від 2015 року та бізнесу дружини, яка за час правління чоловіка отримала підрядів на півсотню мільйонів, ми дізнаємося, що 22 червня 2018 року — розгляд справи по Глушакову.

Логіка підказує, що саме це могло стати причиною виходу сюжету. Інакше таку «раптову» цікавість до давнього конфлікту пояснити важко.

Більша частина сюжету — розповідь про те, який поганий директор був Глушаков. Причому вустами адвоката протилежної сторони. Гм. Ну, припустимо. Але ж винуватцю свята дадуть можливість відповісти на звинувачення? Дали. Тільки відповідей не показали. Шкода.

А ще більше шкода, що не дочекалися відповіді на запит до Національного агентства із запобігання корупції щодо відсутності декларації Глушакова й «вигідної» співпраці заводу з бізнесом його дружини — погано. Яка ж це все ж таки недолуга журналістська схема: запит — ще не прийшла відповідь — а, пофігу, й так зійде, ефіримо.

«Чи знайдуть винних у цій справі — питання риторичне». Цю фразу ми чуємо чи не в кожному другому сюжеті «Стопкору». Тоді питання, чи побачимо ми колись повноцінне розслідування від «Стоп корупції» — теж риторичне.

Рубрику «Стопкор e дії» пропускаємо. Самореклама, причому конкретних персоналій.

Висновок: запахло «співпрацею».

«Наші гроші», випуск № 220 від 4 червня 2018 року

«Наші гроші» порадували двома повноцінними сюжетами. Надія Бурдєй вирішила взятися за сумнозвісні аудіозаписи, що були зроблені в кабінеті керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП) Назара Холодницького. (До речі, ви ще пам'ятаєте про них? Бо відтоді стільки всього відбулося, в Україні за день стається стільки подій, скільки в деяких країнах за місяць.)

Авторка розбиралася з одним конкретним епізодом, коли народний депутат Георгій Логвинський обговорює із прокурором матеріали справи про нібито закриття державою якихось боргів Ахметова.

Першу частину сюжету йдеться про якийсь «Золотий мандарин» (нам показують три оранжеві), зв'язок депутата з цим самим мандарином (золотим), і лиш у другій частині пояснюють, що це компанія, яка займалася пальним і яка передала мазут на зберігання «Київенерго», де більшість тоді мав Ахметов. Ось, нібито розібралися, тільки навіщо було тримати інтригу — питання.

Отож, цей корпоративний конфлікт залишився би таким, якби фірма (мандаринова) через суди, Міністерство юстиції й мирову угоду не отримала боргу приватної компанії з часткою державної власності (Київенерго) з українського бюджету.

Національне антикорупційне бюро почало перевірку цієї оборудки ще в червні 2017 року. Знайшло інформацію про власність фірм, на яких переписували залишок мазуту, і скрізь проходить слід (через помічниць, родичів, засновників) «народнофронтівця» Логвинського. Хоча сам народний депутат причетність до мазуту спростовує.

Нам кілька разів прокручують фрагменти аудіозапису спілкування депутат із прокурором, які можна трактувати як обіцянки й зобов'язання, а можна — навпаки.

Дивує те, куди йде сюжетна лінія. Нам згадують про візит до прокурора Холодницького радикала Олега Ляшка й кажуть про право депутата «невідкладно спілкуватися з прокурорами». Ось, мовляв, треба скасовувати цю норму, щоби прокурор міг «зачинити двері перед радикалами й перед такими, як Логвинський». І тут ми починаємо трохи плутатися. То сюжет про поганого / хорошого Холодницького чи про права народних депутатів? Адже оборудки можна обговорювати й за межами свого службового кабінету. Власне, переважно так воно й робиться. Нам така постановка питання трохи незрозуміла. Окрім того, є тлумачення Конституційного суду щодо цього «невідкладного прийому», де вказано, що такий прийом «не може бути відкладений на тривалий час і здійснюється керівниками раніше прийому інших посадових осіб та громадян відповідно до попередньо погоджених часу і місця». То сюжет був про можливість депутата мати невідкладний прийом в органах влади, корупцію з коштами фірм з орбіти депутата Логвинського чи про обіцянки Холодницького щось вирішить і повідомити? Не знаємо. Підкажіть.

У другому сюжеті випуску Данило Мокрик узявся за перезрілу й болючу для правозахисників тему — ідентифікацію працівників поліції, а саме про індивідуальні номери на шоломах поліцейських. Нам показали багато відео (чужого чи свого?) про події у Дніпрі 9 травня 2018 року та інші події сутичок із поліцейськими без вказання дати і джерел. Така сама невідомість бриніла й у словах журналіста. Він казав про коментарі «тоді», і що «два місяці минуло». Що, де й коли — ми загубились, як і номери на шоломах українських поліцейських. Можливо, допомогли б чиїсь коментарі і хронологія подій?

Що вдалося зрозуміти? Що попри обіцянки міністра внутрішніх справ Арсена Авакова й вимоги закону, номери на шоломах спецпризначенців часто відсутні. Як і жетони, що мають бути на видному місці. А навіть коли номери на шоломах і є, вони не збігаються з номерами жетонів, тому ідентифікувати працівників практично неможливо.

Офіційної процедури видачі шоломів ми не знаємо, а коментар телефоном якогось «співробітника Нацполіції Петра Бобровника» (ми знайшли однофамільця з Оболонського управління поліції в Києві) був не дуже схожим на пояснення процедури (хтось записує, а хтось так собі роздає шоломи, не записуючи). Інакше кажучи, притомної відповіді від поліції так і не пролунало.

Коли ж журналістові (честь йому і хвала) вдалося виловити міністра Авакова, розмова про номери на шоломах звучала так: я вам кажу, та ви що, я вам кажу, та ви що, я вам кажу. Скільки разів ми казали: ну візьміть, візьміть із собою роздруківку документа або виступу, який ви цитуєте, тицьніть її міністру під носа й нехай співає іншої. Спрацювало б, чесно!

А так вийшов іще один прокол. У сюжеті звучало конкретне звинувачення про те, що Арсен Аваков особисто блокує законопроект про покращення ідентифікації поліцейських, але за тією словесною грою запитання про блокування не пролунало взагалі. Або нам його не показали. Наприкінці нам кинули цифри (без озвучки) про те, який бюджет МВС, Нацполіції й за скільки закуповують шоломи. Типу, грошей вистачає, але немає наказу й бажання? До чого це було? Багато це чи мало? Із чим порівнювати? Та чи є сенс, якщо говорили нібито не про гроші, а про ідентифікацію.

Висновок: не пройняло.

«Схеми», випуск № 174 від 7 червня 2018 року

Хоча в тиждень моніторингу «Схеми» запропонували два сюжети, сам випуск у YouTube вийшов обрізаний — лише 20 хвилин замість звичних 25–30. Схоже, це стає традицією. Аналізуватимемо ми тільки перший сюжет від Катерини Каплюк про «Агентів збройного експорту». Другий стосувався реакції на матеріал Максима Савчука про можливий конфлікт інтересів і корупцію в Мінмолоді. Там усе сумно, адже заступник міністра Ігор Гоцул може уникнути відповідальності через затягування судового розгляду.

«Схеми» вкотре взялися за надзвичайно складну тему — продаж українськими компаніями зброї за кордон. В усьому світі це закрита й утаємничена сфера, де крутяться шалені гроші й переплетені інтереси важливих людей і національної безпеки. Де реально можуть убити й де джерел інформації мінімум. Отже, не для людей зі слабкими нервами. Катерина Каплюк узялася за агентські організації, які допомагають експортувати зброю з України спецпідприємствам, які входять до державного концерну «Укроборонпром».

Головним коментатором передачі є Максим Глущенко (колишній заступник голови «Укроборонпрому»), який сказав, що ці «фірми не надають ніяких послуг, а на їхніх рахунках осідають гроші». Можливі факти корупції під час експорту зброї наразі розслідує Національне антикорупційне бюро України. Із сюжету ми довідалися, на яких рахунках осідають відсотки деяких агентських фірм. Багато ниточок ведуть до спецпідприємств «Укроборонпрому».

І все ніби правильно, тільки на момент підготовки сюжету відповіді від однієї з фірм «Схеми» «не отримали», з іншими героями не змогли сконтактуватися, хтось не вийшов на зв'язок. А оце вже не зовсім правильно.

Попри традиційно одну з найкращих картинок серед проектів телерозслідувань, у цьому сюжеті «Схеми» показали нам миготливий екран, щоб ми спробували швиденько прочитати й запам'ятати структуру власності і зв'язки задіяних фірм. Але окрім гострого зору, нам ще потрібно підучити арабську, бо показують також рішення суду в Об'єднаних Арабських Еміратах без пояснень і перекладу.

«А відповіді на всі питання матимуть детективи НАБУ після розслідування. “Схеми” стежитимуть», — кажуть «Схеми».

Тим не менше, хочеться поставити великий і жирний «плюс» «Схемам» за підтримання цікавості до закупівлі й продажу зброї Україною. Цей сюжет — крапля в морі, але крапля важлива. Звісно ж, ми ніколи не дізнаємося всього, що відбувається нині в цій сфері під прикриттям «боротьби з ворогом», але впевнені, що чимало великомасштабних корупційних викриттів чекають на нас саме тут. Хочеться сподіватися, що це станеться якнайшвидше, і шлях торують саме такі матеріали. Вибачте за пафос. Рідко, але буває.

Висновок: сподіваємося, рубрики «Схеми» в дії» все ж таки не буде. Тьху-тьху.

«Слідство. Інфо», випуск від 10 червня 2018 року

Ми могли, але не змогли оминути увагою спецпроект, який 10 червня презентували на цьогорічному «Межигір'я-фесті» журналісти «Слідства. Інфо». Принагідно вітаємо колег із черговою престижною нагородою за фільм «Вбивство Павла». Новий майже 45-хвилинний фільм «Генеральна домовленість» розповів про стан розслідувань злочинів керівництва держави часів Януковича.

Це серйозна робота з довгою передісторією про кількох міністрів-утікачів (Злочевського, Клименка, Колобова, Ставицького). Багато нетитрованого відео без вказання дати, узагальнень («мільйони», «багато»), посилань на джерела типу «як повідомляють ЗМІ» тощо. Проте й унікального матеріалу більш ніж достатньо, й він по-своєму сенсаційний.

Головними «героями» фільму стали екс-міністр фінансів Юрій Колобов, який успішно відбився від звинувачень української прокуратури, а також екс-міністр енергетики Едуард Ставицький, який нині є громадянином Ізраїлю Натаном Розенбергом.

Із першим «Слідство. Інфо» поспілкувалося в Іспанії, куди він поїхав з України. Колобов каже, що ні в чому не винен, але вертатися на батьківщину не хоче. Нам вказують на важливу деталь — захищає екс-міністра Ігор Фомін, який свого часу був адвокатом чинного генпрокурора України Юрія Луценка. Саме з його приходом справа зрушила з місця. Фомін хвалиться: ну, вийти на контакт із колишнім клієнтом не проблема. Вибудовується логічний ланцюжок.

Журналісти вирішили не акцентувати уваги на майні Колобова, грошах, які потрібні на життя з рідними в Іспанії чи на адвоката Фоміна. Нам дали змогу хіба що помилуватися його недешевою автівкою й темними окулярами, які він то знімав, то надівав під час інтерв'ю.

Ключовим епізодом фільму став шматок про ймовірну зустріч іншого екс-міністра-втікача, Едуарда Ставицького, із заступниками генпрокурора Луценка в Тель-Авіві, аудіозапис якої потрапив до журналістів. «Цифрова експертиза, проведена журналістами» підтвердила його автентичність та відсутність втручання. Ну що ж, віримо. Шкода, що про це не розпитали в тих, хто був присутнім на тій зустрічі. А їх, до речі, було чимало.

Натомість одна з авторок фільму, Олена Логінова, 12 разів запитала в заступника генпрокурора Єніна про те, чи він зустрічався зі Ставицьким в Ізраїлі. Нам невідомо, чи вона запитувала його про запис. Ані запитання, ані відповіді в побаченій версії фільму немає.

Так само не почула цих запитань ще одна учасниця перемовин — інша заступниця Луценка, Анжела Стрижевська.

Що з цього запису почули ми? Що заступники Луценка від його імені ведуть переговори зі Ставицьким про статтю, за якою його буде заочно засуджено. Атмосфера більш-менш дружня, учасники зустрічі п'ють і спокійно спілкуються. Зрозуміло, що такі перемовини в готельному номері важко назвати офіційними, як і статус гостей з України. Чи пропонують вони Ставицьким щось за щось? Ніби ні.

Та не особливо розібравшись із першим записом, нам озвучують іще один — тепер уже телефонної розмови між Ставицьким і таким собі Колею. Коля (судячи з розмови — довірена особа Ставицького) каже екс-міністру про зустріч «із Анжелою», на яку треба взяти «200». Журналісти висловлюють припущення, що в розмові йдеться про 200 тисяч доларів, які треба взяти на переговори з уже згаданою заступницею генпрокурора Анжелою Стрижевською. Остання, до речі, відмовилася від спілкування з журналістами.

Чи має версія журналістів право на життя? Безперечно. Чи вдається колишнім урядовцям Януковича уникати відповідальності й навіть повертатися в Україну і займатися тут бізнесом? Однозначно. Чи можливе це без домовленостей і рішень нагорі? Аж ніяк. Чи вдалося журналістам знайти і надати конкретні докази? Ні. Це лише початок довгого шляху. Хоч і непоганий.

До речі, щодо Ставицього. Зрозуміло, що адвокати, які нібито були на зустрічі, нічого не скажуть. А як щодо відомого столичного рабина, який теж на ній засвітився? До Колобова в Іспанію зганяти й навіть розкрутити його на розмову вдалося. Київська синагога нібито ближча.

І наостанок — важливе зауваження. Фільм показали в Межигір'ї з англійськими субтитрами — очевидно, в розрахунку на увагу іноземного глядача. На жаль, таке враження, що переклад вичитали лише наполовину, бо в другій половині кількість помилок стає просто непристойною. Зло бере, от чесно. Невже не було часу? Бо краще вже не робити взагалі, ніж робити погано. Думаю, під цією тезою підпишуться всі.

P. S. А тепер не полінуйтеся і ще раз гляньте на цифри. Так-так, ті самі. Щось не так у нашому королівстві кривих дзеркал. Чи ці цифри закономірні?

Інформація про експертів:

Автор звіту, експерт із моніторингу журналістських розслідувань Федір Сидорук, медійний експерт, тренер, колишній головний редактор програм розслідувань «Знак оклику» та «Слідство. Інфо». Колишній автор та ведучий проектів «Перший відділ» та «Останнє попередження» продюсерського центру «Закрита зона». Має досвід телевізійних розслідувань у національних ЗМІ. Співпрацював з телеканалами «1+1», 5-м, ТВі, hromadske.ua.

Авторка звіту, експертка з відкритих даних і моніторингу журналістських розслідувань Надія Бабинська (Вірна), медійна експертка, тренерка. Працювала кореспонденткою «Громадського радіо», кореспонденткою відділу нормативної аналітики ІАЦ «Ліга», розслідувачкою в Corruptua. Фундаторка ініціативи #насудзадоступ із допомоги журналістам та активістам в судах. Досвід у журналістиці з 2001 року.

Проект ГО «Детектор медіа» здійснюється за підтримки DANIDA