Як медіа й бренди сьогодні переосмислюють 8 березня, чому дискусії про фемінітиви знову з’являються в соцмережах, як працюють жіночі медіа та з якими стереотипами їм доводиться боротися.

У подкасті «Медіуми» Оксана Павленко, співзасновниця та головна редакторка онлайн-журналу Divoche.media, розповідає про роль жінок у громадському секторі й науці, гендерну рівність у вищій освіті, нові медійні формати й чому розмова про права жінок залишається актуальною сьогодні.

Підписатися на подкаст «Медіуми» можна на Apple Podcasts, Spotify, SoundCloud, Megogo Audio, NV Подкасти, YouTube Music, YouTube та інших подкастингових платформ.

00:00 «У Радянському Союзі 8 березня зводилось до того, що це день краси і весни»;

02:35 «Коли 8 березня стало вихідним днем —  розмова про права жінок фактично припинилася»;

04:27 «З часом бренди почали працювати з темою рівності, говорити про права жінок»;

07:43 «Складно пояснити людям, що в Україні існував жіночий рух»;

09:21 «Жодна країна не досягла повної юридичної гендерної рівності»;

11:11 «Для мене помилкою є, коли жінку називають іменником чоловічого роду»;

16:23 «Мені не подобається стереотип, що речі, якими користуються жінки, є чимось несерйозним»;

20:44 «Ми працюємо з темою гендерної рівності у вищій освіті»;

24:21 «Ми читаємо таку кількість контенту, яку ніколи раніше не читали»;

26:38 «В Україні YouTube є основною платформою для споживання подкастів».

«У Радянському Союзі 8 березня зводилось до того, що це день краси і весни»

Наталка Соколенко: Сьогодні, 8 березня, у нас спеціальний випуск. Почнімо з самої дати — 8 березня. Це свято чи не свято? Навіть не стільки для вас особисто, а як ви відчуваєте це в інформаційному просторі: як подається ця дата? Яка, так би мовити, середня температура по палаті? Чи відбуваються тут якісь зміни?

Оксана Павленко: Насправді я на цю тему говорю вже дуже багато років і, якщо чесно, вже трохи втомилася. Ми навіть жартуємо в редакції, що 8 березня у нас — найгарячіші робочі дні. Мене запрошують поговорити про 8 березня, до нас приходять бренди з різними ідеями, ми робимо спецпроєкти — тобто це досить насичений період.

Можемо звернутися до історії 8 березня. Насправді вона починається з 1910-х років. Ми знаємо, що американки виходили на протести. Потім була історія з Кларою Цеткін. І далі все це розвивалося. Після цього ми говоримо вже про Радянський Союз. Що відбувалося там? Відбувалися маніпуляції. Нічого нового тут не скажу: день починався з розмов про права жінок, про гендерну рівність, але в Радянському Союзі цією темою дуже сильно маніпулювали — щось змінювали, щось додавали. І поступово ця тема зводилася до того, що це день краси, весни і жінок.

Наталка Соколенко: І покупок.

Оксана Павленко: І покупок. Хоча не думаю, що в Радянському Союзі це був саме день покупок, не знаю.

«Коли 8 березня стало вихідним днем —  розмова про права жінок фактично припинилася»

Наталка Соколенко: А в Радянському Союзі це був день розпивання алкогольних напоїв. І це було повсюдно. Я пам’ятаю це по своїх батьках. У них був свій сценарій 8 березня: весь робочий тиждень, на який припадало це свято, починався з нескінченних привітань зранку — зі святом краси, весни, кохання, чого завгодно. А ввечері була пиятика на чолі з профспілковими лідерами.

Мама згадувала про це не раз. Один раз я навіть сама пам’ятаю, як це відбувалося. Батьки працювали на великому промисловому підприємстві. І ввечері після святкування Міжнародного жіночого дня, 8 березня, жінки розносили додому цих сп’янілих до нестями чоловіків — буквально волочили їх. От така історія 8 березня по-радянськи.

Оксана Павленко: Якщо я не помиляюся, був український гумористичний журнал «Перець». Нам якось випала нагода подивитися карикатури, присвячені 8 березня. І приблизно та історія, яку ви зараз оповідаєте, зображена на всіх цих карикатурах. Але тут важливий момент: чому загалом уся ця історія сталася. Тому що 8 березня стало вихідним днем. І коли це стає вихідним, ми від політичного переходимо до сімейного, родинного святкування.

Це 1965 рік. І важливо, що розмова про права жінок, про гендерну рівність фактично припинилася. Ми також розуміємо, що в Радянському Союзі вважалося, що жінки всі рівні. Під час холодної війни радянська жінка подавалася як найщасливіша, найкраща жінка, у якої все добре. Ми з вами зараз розуміємо, що це було не зовсім так.

Наталка Соколенко: Прислів’я ж радянське було: «Мовчи, жінко, твій день — 8 березня». У цьому й уся суть.

«З часом бренди почали працювати з темою рівності, говорити про права жінок»

Оксана Павленко: Водночас ми зараз розуміємо, що це також нас травмувало — радянський наратив і загалом усе, що ми переживали як країна в Радянському Союзі. Тому для України зараз 8 березня — це, мені здається, нагода повертатися до розмови про рівність.

Ми багато про це говорили ще до повномасштабного вторгнення. Ви питали про «середню температуру по палаті», як це виглядає загалом. Я можу судити і за реакцією аудиторії, і за комерційними проявами до 8 березня. З часом багато брендів, різних компаній почали працювати з темою рівності, говорити про права жінок, про силу жінок, про те, що жінка може все, що дівчата можуть усе. Ми бачимо це у міжнародних брендів. Це було дуже помітно і в українських брендів. Великі міжнародні компанії, представлені в Україні, а також невеликі українські бренди — сумок, суконь та інших товарів — у певний момент переключилися на цю тему. І, на мою думку, це було важливо й помітно.

Так само громадська організація «Марш жінок» влаштовувала марші. І цього року, 8 березня, також має відбутися Марш жінок. Тому мені здається, що все змінювалося. Але зараз у мене виникають певні питання.

Вони з’явилися через те, що у 2023 році була ініціатива запровадити День української жінки. Сама назва звучить так, що можна одразу уявити листівку у Viber. Проте йдеться про вшанування жінок — волонтерок, військовослужбовиць, активних жінок. Але формулювання про вшанування мені не дуже відгукується. Водночас сама ідея полягала в тому, щоб відійти від радянської традиції.

І тут, мені здається, є проблема. Коли ми говоримо про вшанування жінок, це теж квіти, подарунки…

Наталка Соколенко: Знову ж таки не про права.

Оксана Павленко: Так. І знову ця розмова про гендерну рівність, про права жінок, про історію жінок в Україні, про жіночу історію, про те, як жінки долучалися до боротьби багато років тому, ніби не проговорюється.

Загалом, мені здається, просто зробити свято без цінностей, без наповнення змістом неможливо. Проте цього року ми побачили, наприклад, що українські бренди використовують будь-яку можливість, щоб зробити брендований контент. Якщо придивитися, останні роки дуже помітно, що всі роблять колекції, різні капсули до Великодня, до Різдва.

І 8 березня — день весни. Ми розуміємо, що були важкі місяці, потрібно щось робити, і до нас приходять із пропозиціями партнерства: чи будете ви робити добірку подарунків до Дня української жінки, до 8 березня. Я відповідаю, що ми такого не робимо, але розуміємо, що всім складно.

«Складно пояснити людям, що в Україні існував жіночий рух»

Оксана Павленко: З іншого боку, якщо не помиляюся, чи торік, чи у 2024-му з’явилася ініціатива зробити 8 грудня Днем українського жіночого руху. Наприкінці 1884 року, якщо я не помиляюся, Наталія Кобринська заснувала «Союз руських жінок» у тодішньому Станіславові. Із цього згодом виросла основа українського фемінізму. Пізніше вони видали альманах «Перший вінок». Це величезна українська історія.

Була петиція, але вона, здається, не набрала достатньої кількості підписів. Проте працювати з датою 8 грудня, мені здається, було б цікавіше. Але це дуже складна робота в суспільстві, тому що тут потрібно говорити про історію — про ту історію, яку ми, можливо, не вивчили в школі або яку нам не розповідали — про жіночий рух.

Насправді це дуже цікаво, але складно пояснити багатьом людям, що в Україні існував жіночий рух, що це були ідеї, які розвивалися в Європі: про освіту для жінок, про економічну незалежність, про співпрацю жінок, про жіночі товариства. І що зараз в Україні також є великий пласт громадських організацій.

Я не науковиця, але мені здається, що ми можемо провести паралель із тим, про що говорила Кобринська: що жінки мають об’єднуватися. Для неї було важливо, щоб жінки об’єднувалися також на основі літературної творчості.

Так само і зараз, під час повномасштабного вторгнення і до нього, ми бачимо величезну силу жінок у третьому секторі — у громадських об’єднаннях. Жінки допомагають жінкам, беруть на себе дуже багато зобов’язань.

«Жодна країна не досягла повної юридичної гендерної рівності»

Оксана Павленко: Мені хотілося б, щоб 8 березня ми продовжували говорити про права жінок, про дії, які можемо робити для наближення гендерної рівності. Адже ООН і «ООН Жінки» щороку наголошують, що 8 березня — це Міжнародний день боротьби за права жінок. Наприклад, цього року вони говорять про те, що жодна країна не досягла повної юридичної гендерної рівності. І про це варто говорити.

Наталка Соколенко: Жодна?

Оксана Павленко: ООН каже, що жодна.

Наталка Соколенко: Дивно. Навіть якщо подумати про скандинавські країни, де багато зроблено на законодавчому рівні.

Оксана Павленко: Ми розуміємо, що й у нас на законодавчому рівні багато чого передбачено. Право на освіту закріплене в багатьох статтях, є положення про рівність. Але питання в тому, як це працює на практиці. І як це імплементується.

Наталка Соколенко: У Норвегії була історія у 2008 році, коли компанії зобов’язали вводити до правління не менш як 40% представників однієї статі. Тоді збройові компанії казали: де ми візьмемо жінок, у нашому бізнесі їх небагато. На що законодавець відповів: це ваші проблеми, ви маєте виконати цю норму.

Оксана Павленко: Це так звані гендерні квоти. І, мені здається, гендерні квоти працюють.

Наталка Соколенко: Так. І далі вони дивляться також на оплату праці. Дуже багато роблять для того, щоб чоловіки і жінки виходили на пенсію приблизно з однаковими заслуженими виплатами.

Оксана Павленко: Коли ми говоримо про оплату праці, мені здається, немає жодної країни, де була б повна рівність. Були різні підрахунки, скільки років потрібно, щоб досягти гендерної рівності. І це цифри, які вражають — ідеться навіть не про 100 років.

Це все триває. І мені здається, що про це потрібно говорити — на рівні країни, на міжнародному рівні. Потрібно порушувати ці проблеми, обговорювати їх.

«Для мене помилкою є, коли жінку називають іменником чоловічого роду»

Оксана Павленко: Я також бачу, наприклад, за розповідями колежанок, що в дитячих садочках святкують День української жінки. Це дивно. Можна було б говорити, наприклад, про рольові моделі для дівчат, про те, що жінка може працювати в будь-якій галузі. Показувати реальні приклади жінок, які досягли успіху в професіях, що досі вважаються нетиповими для жінок, хоча в сучасному світі це звучить дивно. Багато хто бачив ролик, коли в дитячому садочку показують картинки: лікар, пожежник — і діти одразу уявляють чоловіка.

Наталка Соколенко: Оксано, я вам більше скажу: ви давно читали нашу Конституцію? Там як написано? «Президентом України може стати громадянин…» — і далі за текстом. «Суддею може стати громадянин…» — і так далі. Але це теж впливає. Водночас їх стає набагато більше. Не знаю, чи ви помічаєте, але це дуже круто. Це виправляє цю оптику: що президентом насправді може стати не тільки громадянин, а й громадянка, і взагалі будь-хто.

Оксана Павленко: Звичайно. Це якраз показує видимість жінок у професіях. Фемінітиви з цим працюють.

Так само, досліджуючи аудиторію, наскільки це можна так назвати, із появою Threads — соціальної мережі, де можна багато про що поговорити, — я помітила, що знову активно обговорюють фемінітиви як щось, що комусь не подобається. У моїй бульбашці, наприклад, для мене помилкою є, коли жінку називають іменником чоловічого роду. Я просто не розумію, про що тут можна сперечатися. Для мене це очевидно, і я виправлю це в тексті.

Мені здається, що це також питання того, що багато людей довго перебували в російськомовному середовищі. Я бачу в Threads, що люди іноді не розуміють деяких українських слів, коли читають перекладні або українські книжки.

Водночас цей онлайн-діалог працює і на користь мови, і на користь фемінітивів. Коли заходиш у коментарі, бачиш, що реакції розподіляються приблизно 50 на 50 або 60 на 40. Багато людей можуть пояснити, чому це працює, чому це важливо і чому про це потрібно говорити. Хтось змінює свою думку. Так само, коли одна людина пише, що не розуміє якогось слова, приходять інші й пояснюють або пропонують інші варіанти. Таким чином словниковий запас розширюється.

Мені здається, що ці онлайн-обговорення загалом працюють не тільки в мінус, а й у плюс: люди дізнаються, що це питомі для української мови явища.

Наталка Соколенко: А до вас, у Divoche.media, в коментарі приходять із запереченнями щодо існування українських фемінітивів? І взагалі, з чим приходять у коментарі до такого медіа?

Оксана Павленко: Є момент, коли якийсь допис або відео в соціальній мережі виходить не на нашу аудиторію, яка приходить читати наші тексти і дивитися наш контент, а на іншу, ширшу. Тоді, звичайно, починаються дискусії про фемінітиви. Торік ми публікували текст про українських класикинь і там буквально боролися за ці фемінітиви — мовляв, це жахливе слово, як так можна говорити.

Періодично таке трапляється. Це буває, коли ми говоримо про жінок загалом, наприклад, про жінок у війську, про жінок, які навчаються керувати великим будівельним транспортом.

Так само нещодавно ми написали новину. Ми працюємо і з новинами, які стосуються нашої тематики і можуть бути цікавими нашій аудиторії. Ми писали про Марш жінок — що після перерви, 8 березня, громадська організація «Марш жінок» проводить марш.

І, звичайно, у тому ж Threads — це нова соціальна мережа — було багато коментарів, яких я не бачила вже багато років. Наприклад: «За що ви боретеся?». Було багато чоловічих коментарів про ТЦК. Дуже багато. Мені здається, що там можуть бути і боти, і що завгодно.

Наталка Соколенко: Так, це така претензія: чому жінок не мобілізують.

«Мені не подобається стереотип, що речі, якими користуються жінки, є чимось несерйозним»

Наталка Соколенко: Divoche.media — це теж медіа, хоча воно не виходить друком. Воно ж не виходило друком, до речі?

Оксана Павленко: Ні. У нас були такі ідеї. Ми зараз бачимо велику тенденцію серед наших сусідніх медіа, з якими працюємо в одній ніші: багато хто намагається робити друковані журнали, хоча б один випуск.

Наталка Соколенко: Бо це теж тренд — перехід до аналогового споживання.

Оксана Павленко: Великий тренд. Наступне питання — чи будемо ми робити видавництво. Поки що ні. Але мені дуже хотілося б колись зробити щось подібне.

Наталка Соколенко: У нас є стереотип — не знаю, можливо, у світі загалом — що жіноче, дівоче медіа — це про помаду, спідню білизну, секс. Причому секс у такому розрізі: не як отримати задоволення, а як максимально надати задоволення чоловікові. Я на таких журналах зростала.

Це були й українські журнали, хоча виходили вони російською мовою. Крім одного — певний час, до фінансової кризи 2008 року, виходив журнал «Пані». Його видавав американський видавець, який також випускав журнал «Кореспондент». Недовго існував журнал «Пані», й він мав дещо іншу спрямованість: гендерна оптика там була менш упослідженою. Хоча все одно контент переважно стосувався моди, кулінарії тощо.

Чи цей стереотип досі такий залізобетонний, чи все-таки є зрушення? Що ви бачите: як ставляться до медіа, спрямованих на жіночу аудиторію — коли вже в назві є «жіночий журнал», «дівочий журнал» тощо?

Оксана Павленко: Мені здається, що зараз багато що змінилося. Світ змінився, ми змінилися.

Я теж зростала на глянцевих журналах. Зараз, коли досліджую цю тему, бачу багато текстів про те, як глянець свого часу впливав на покоління жінок і як сьогодні на них у чомусь впливає Instagram. Ідеться про стереотипне ставлення до тіла, про те, якою має бути жінка. Мені здається, що свого часу глянець дуже впливав на це. А зараз є дослідження про те, що Instagram дуже сильно впливає на молодих дівчат — на те, як вони мають виглядати.

Навіть виникали питання щодо масок в Instagram, які змінюють риси обличчя: чи мають вони існувати. Тому поступово все це змінюється. І те, що ми зараз бачимо на ринку, якщо говорити загалом про жіночі медіа, — це здебільшого онлайн. На це впливають економічні фактори.

Якщо говорити про моду, а мені здається, про моду варто говорити, так само як і про косметику, — це не щось погане. Мені не подобається стереотип, що речі, пов’язані з жінками, або те, чим користуються жінки, є чимось несерйозним. Таке ставлення дуже часто поширюється і на літературу. Водночас зараз дедалі більше почали говорити про права жінок.

Наталка Соколенко: Тобто Divoche.media не зіткнулося з таким оцінним судженням, що ви пишете саме про помади, труси, секс і таке інше?

Оксана Павленко: Зіткнулося, звичайно. Ми починали у 2013 році. Тоді була інша назва, інші часи. Я була набагато молодша і більш відірвана від багатьох речей, можливо, у чомусь сміливіша.

Звичайно, коли ти кажеш, що робиш жіноче видання, часто чуєш реакцію: що ви там пишете «для жіночок». З цим доводиться стикатися. І позиціювання для нас було досить складним, тому що в певний момент розумієш: рекламодавці хочуть від тебе, можливо, більш глянцевого або більш продуктового контенту.

А ми з цією тематикою працювали небагато. Тому доводиться шукати правильний підхід до брендів, пояснювати їм, що з жіночою аудиторією можна працювати інакше — і це теж цікаво.

Я, наприклад, дуже люблю дивитися відео про косметику. Мені подобаються багато блогерок, які про це розповідають. Частково теми косметики й моди перейшли в блогерство, тому що люди почали більше довіряти блогеркам.

Водночас існує, наприклад, журнал Vogue. Український Vogue зараз дуже добре працює з культурною тематикою і з багатьма іншими темами.

«Ми працюємо з темою гендерної рівності у вищій освіті»

Наталка Соколенко: Над якою темою ви зараз працюєте або нещодавно почали працювати? Мені здається, це, зокрема, тема жінок у науці. Принаймні мою увагу привернула інформація про те, що жінок дуже мало у вищій освіті, а ще менше — у відсотковому співвідношенні — в Академії наук, у різних органах її управління. І це справді дивує. Чи це одна з тем, яку ви вирішили дослідити глибше?

Оксана Павленко: Так, ми працюємо з темою гендерної рівності у вищій освіті. Цей великий проєкт ми робимо, мабуть, із серпня 2025 року разом із Британською Радою. Ми розповідаємо загалом про те, що відбувається з гендерною рівністю у вищій освіті.

Є конкретні цифри, статистика, британські дослідження й програми. Ми показуємо іноземний досвід і водночас говоримо з нашими університетами про те, які проєкти й програми були для них корисними, що вони робили, які дослідження проводили, які інновації впроваджували.

Наприклад, це може бути відкриття дитячої кімнати. Коли мама працює в університеті, вона може прийти з дитиною. Буває ситуація, коли немає місця в садочку або не було можливості його знайти, а потрібно попрацювати кілька годин. І така дитяча кімната, де можна залишити дитину в безпеці під наглядом, робить університет більш комфортним місцем для роботи жінки й загалом сприяє розвитку жінок у кар’єрі. Це невеликі кроки, але про них потрібно говорити.

Також ми говоримо про те, що варто більше працювати з темою жіночого здоров’я. Це і вагітність, і пізніше менопауза — як ці етапи можуть впливати на кар’єру. І що університет, компанія або будь-яка інституція, де працює жінка, можуть робити, щоб підтримати її.

Наталка Соколенко: Академія наук.

Оксана Павленко: Академія наук — це, думаю, наступна тема. Про жінок у науці можна говорити окремо. Наразі ми працюємо з темою гендерної рівності у вищій освіті. Мені здається, що це доволі нішевий проєкт.

Водночас із такими проєктами важливо знаходити підхід, щоб тема була цікавою і ширшій аудиторії.

Наталка Соколенко: Ви записували інтерв’ю з ректорками. Скільки їх у нас, якщо у вас є така інформація?

Оксана Павленко: Я зараз точно не скажу, але, мені здається, це невеликий відсоток, хоча їх стає більше. Ми записали інтерв’ю із Зеленою Хаджиновою — це Приазовський університет, з Іриною Вахович — ректоркою Волинської політехніки. Мені прикро, бо ці довгі назви університетів іноді складно правильно вимовити, особливо коли говориш багато. Я можу переплутати. Але нам пощастило, що в нас є прекрасна ведуча цього подкасту — Ірина Славінська, яка ніколи цього не плутає і дуже добре представляє всіх наших гостей. Найближчим часом вийде інтерв’ю з Ксенією Семеновою.

У цьому проєкті, у подкасті, я виступаю як продюсерка. Я не веду розмову, але маю багато дотиків до всіх процесів у проєкті.

Наталка Соколенко: Це подкаст «На її плечах».

Оксана Павленко: Так, це подкаст «На її плечах». Це вже другий сезон. Я працюю зі сценаріями, багато разів переслуховую записи. І мені це дуже цікаво. Я всім раджу послухати.

«Ми читаємо таку кількість контенту, яку ніколи раніше не читали»

Наталка Соколенко: Розкажіть, як у вас виникла ідея робити подкасти. Чому ви почали їх робити? Адже тривалий час Divoche.media  — це були текстові, фото- і відеоматеріали, а тепер з’явилися подкасти. З чим це пов’язано? Люди не хочуть читати, а радше готові щось послухати, чи причина в іншому?

Оксана Павленко: Мені здається, я нещодавно читала, що це пов’язано з читанням книжок і з тим, що люди начебто менше читають. Але, з іншого боку, здається, у New York Times була стаття про те, що ми читаємо таку кількість контенту, яку ніколи раніше не читали. Тому що ти заходиш, наприклад, у Threads, Instagram, Facebook…

Наталка Соколенко: А це теж тексти, як не крути.

Оксана Павленко: Люди читають дуже багато, тому я не можу сказати, що вони не хочуть читати.

Є багато дискусій щодо великих текстів. Мені здається, є аудиторія, яка читатиме великі тексти. Є й аудиторія, для якої ми, наприклад, перепаковуємо цей контент для Instagram та інших соціальних каналів. У нас дуже маленька команда, але ми розуміємо, що з усім цим потрібно працювати. Іноді здається, що ми створюємо забагато контенту для такої маленької команди. Про це говорять і мої колежанки.

Щодо подкастів: спочатку ми почали робити подкаст «Чому і не байдуже». У ньому ми говорили про громадський сектор, про жінок у громадському секторі. Ця тема нам цікава. Загалом у 2022 році ми зробили проєкт «Підмога». Це своєрідний каталог жіночих громадських організацій, який працює у двох напрямках. Якщо жінці потрібно знайти організацію, яка може допомогти — зокрема щодо здоров’я чи кар’єрної консультації, — вона може зайти й подивитися. З іншого боку, ми працювали для підвищення видимості жіночих організацій.

Ми створювали контент, оновлювали інформацію, збирали її на одній сторінці. Це також могло бути корисно для іноземних організацій. Ми кілька разів отримували листи з відгуками про те, що англомовна версія цього каталогу допомогла.

Після такого досвіду я дуже вірю в громадський сектор. Коли багато спілкуєшся з жінками, які роблять неймовірні речі, й вони розповідають про це так, ніби нічого особливого не сталося, розумієш, наскільки це важливо.

«В Україні YouTube є основною платформою для споживання подкастів»

Оксана Павленко: Ми робили подкаст «Чому їй не байдуже» саме в аудіоформаті. Мені подобається аудіоформат. Я дуже рідко дивлюся інтерв’ю, навіть якщо там хороша картинка і вони є на YouTube. Я йду вулицею в навушниках — така я людина. Я також багато слухаю аудіокнижок, тому мені цікаво працювати з аудіоформатом.

У певний момент ми зрозуміли, що аудіоформат — це добре, але в Україні YouTube є основною платформою для споживання такого контенту. Тому потрібно робити і відео. Перший сезон «Чому їй не байдуже» також виходив із відео. Ми просто записували подкаст у студії, щоб мати відеоряд.

Згодом я вирішила більше не вести подкаст сама, і ми подалися на різні гранти. Перший сезон «На її плечах» підтримав Український жіночий фонд. Це був проєкт і з відео, і з аудіо, плюс були матеріали на сайті — досить об’ємний проєкт.

Ми запросили Ірину Славінську. Це прекрасна співпраця. Мені здається, Ірина робить дуже хороші інтерв’ю, чудово веде розмову. Я бачу це і під час зйомок, і коли потім слухаю записи. Завжди кажу, що якщо хтось хоче навчитися робити інтерв’ю, варто слухати і дивитися її роботу.

Тому ми робимо відео. Але торік я запустила свій подкаст про книжки. Він особистий, тому що ми говоримо з жінками про жіночу літературу. Ця тема мені дуже цікава. Перший сезон ми записали лише в аудіо.

Зараз багато хто запитує, коли буде наступний сезон. Я перебуваю у внутрішній дискусії: чи потрібно робити відео, чи залишитися в аудіоформаті. Думаю: «Боже, Оксано, ти так довго міркуєш, що ніколи його не запустиш». Потрібно просто ухвалити рішення. Коли це твій власний проєкт і немає зобов’язань перед кимось, можна довго думати. Але тоді розумієш, що аудіо дає менше охоплення. Хоча, можливо, це буде більш якісна аудиторія — люди, які справді приходять послухати про книжки.

Наталка Соколенко: Я бачила графік зростання різних типів контенту. Зростає споживання аудіо, ще швидше зростає споживання відео, але найбільше зростає споживання відеоподкастів.

Оксана Павленко: Так, мені здається, це пов’язано з темпом життя. Коли я не працюю, то здебільшого ходжу в навушниках. Я щось слухаю, гуляю з собакою.

Наталка Соколенко: Споживання контенту зростало, зростало і вже вперлося в певну межу, бо далі людина просто спить. А весь інший час, коли вона не спить, вона споживає контент.

Оксана Павленко: Іноді щось слухаю в поїзді, коли засинаю. Потім думаю, звідки знаю цю інформацію — просто заснула в навушниках.

Нагадаємо, в попередніх випусках подкасту «Медіуми» говорили з Вірою Курико про те, що насправді читають українці, Катериною Котвіцькою про результати першого року роботи Megogo Books, Оленою Чурановою про те, як Росія впроваджує месенджер «Max», Костянтином Дульцевим про те, як війна та зруйнована інфраструктура вплинули на зимові види спорту в Україні, Дмитром Купирою про алкоголь, тютюн і медіа, Лєною Чиченіною про те, чому професійна розмова про кіно швидко перетворюється на токсичні срачі, Анною Бабінець про розслідування «Державні діти», Стасом Козлюком про те, чому Україні дедалі важче утримувати увагу світової аудиторії, Юлією Тимошенко з Ukraїner про те, як говорити з іноземною аудиторією так, щоб нас почули й правильно зрозуміли, Оленою Тараненко про те, як захистити себе від медіатравми, Денисом Зеленовим про роботу соцмереж «24 каналу», Дмитром Литвином про «Укрінформ», «УП», телемарафон та «офреки» для журналістів, Галою Котовою з Viber про те, як досвід роботи під час пандемії допоміг команді Rakuten Viber зростати після початку широкомасштабного вторгнення.

Цей матеріал було підготовлено за фінансової допомоги Європейського Союзу. Зміст цього документа є виключною відповідальністю ГО «Детектор медіа» і за жодних обставин не може розглядатися як такий, що відображає позицію Європейського Союзу.