Пропонуємо вашій увазі чергову публікацію з серії Ігоря Куляса «Лікнеп». Вже опубліковано на ТК такі статті циклу: «Лікнеп. Як досягати "недосяжного" балансу думок» (частина 1, частина 2);  «Лікнеп. Право на власну думку».

Замість передмови. Вибух у Луганську

Нещодавно, вранці 18 січня в луганській лікарні стався потужний вибух. У цьому першому реченні статті я ще хотів додати, о котрій годині ранку це сталося, але не зміг. Чому? Тому що у мене зараз під рукою надзвичайно «надійні» джерела - це розшифровки випусків новин «провідних» українських телеканалів того дня. Ось що вони казали про час події: «близько дев'ятої ранку» («ТСН» і «Подробности»), «о дев'ятій ранку» («Факти»), «о пів на дев'яту» («Вікна-новини») і «о восьмій ранку» («Репортер»). («Новини», «Час новин» і «События» точний час надзвичайної пригоди взагалі не зацікавив). Можливо, вибухів було кілька? Чи якісь канали кажуть неправду?

Далі - гірше. Точний час вибуху - ніщо порівняно з тим, скільки від цього вибуху загинуло людей. А ось скільки: «до семи человек (...) есть ещё двоє погибших, но их тела достать пока не могут» («Подробности», зверніть увагу, що 7+2=9). «Сім людей загинуло» («Вікна-новини», «Репортер» і «Факти»). «Официально сообщается о четырёх погибших» («События»). «Їх четверо» («ТСН»). «Від чотирьох до семи жертв» («Час новин»).

Тим часом рятувальники продовжують розбирати завали. Скільки під ними може бути людей? «Щонайменше четверо» («ТСН»). «Семь - восемь человек» («Подробности»). «Від шести до восьми людей... містом ширяться чутки: під завалом до десятка хворих» («Вікна-новини»). «Від восьми до дванадцяти осіб» («Час новин»). «Неизвестна судьба четырнадцати пациентов и восьми медиков» («События»).

А скільки взагалі було людей у лікарні на момент вибуху? «Близько двох з половиною сотень людей» («ТСН»). «Более двухсот больных» («Подробности»). «Понад три сотні людей» («Репортер»). «Щонайменше двісті людей» («Факти»). «В момент взрыва в больнице находилось около двухсот пятидесяти больных и пятьдесят медиков» («События»).

Як вам подобаються такі «точні» новини?! І скажіть, будь ласка, кому з них я, глядач, можу вірити?

Я навмисне навів приклад з цифрами, тому що неточність у цифрах є найбільш наочною. Але таких прикладів - і з цифрами, і з іншими фактами, які на різних каналах виявляються принципово різними, вистачає мало не кожного дня! Це означає, по-перше, що канали постійно кажуть своїм глядачам неправду. А по-друге, що журналісти не вміють працювати з фактами.

Стрілянина на Окружній. А хто це сказав?

Щоб спробувати зрозуміти причину, чому канали «бачать світ по-різному», давайте розглянемо ще одну історію. Цього разу суто кримінальну. Але спершу - два маленьких застереження.

По-перше, я навмисно беру історії, які точно не мають прямого відношення до політики, відтак журналісти тут жодним чином не можуть скористатися своїм традиційним самовиправданням про те, що бути професійними їм заважала якась цензура.

По-друге, у коментах мені закидали, що я, мовляв, «сором'язливо» не називаю імен цитованих журналістів. Справа тут не у сором'язливості. Мета «лікнепівських» статей полягає не у тому, щоб показати, яких помилок припускається репортер Іваненко чи ведуча Петренко. А в тому, щоб показати типові помилки, яких внаслідок слабкої ремісничої виучки припускаються більшість українських теленовинників усіх служб новин (одні більше, інші менше, але ж усі!). Я зазначаю канали лише як посилання на конкретний, а не вигаданий мною матеріал.

А кримінальна історія сталася 2 жовтня минулого року. Стрілянина на Окружній у Києві. Звичайно, нецікаво читати детектив з самого кінця. Але я не збираюся тут цього робити, оскільки з самого початку знав не більше за журналістів центральних телеканалів. І, до речі, так і не знаю, що було далі, бо журналісти (і це теж цілком для них традиційно!) відстежували цю тему протягом двох-трьох днів, а далі її «забули». І ніхто з глядачів (і я також) сьогодні не знає, якими були наслідки цієї події для родичів загиблих людей, для працівників магазину, де все сталося, і що вже вдалося зробити слідству в справі, де брутально серед білого дня було розстріляно трьох людей!

Давайте разом з вами спробуємо оцінити не геніальність здогадок, а професійність, з якою різні журналісти різних каналів розповідали 2 жовтня про цю історію багатостраждальному українському глядачеві.

Канали, як зазвичай, подавали факти надзвичайно суперечливо, найбільші розбіжності - в деталях («чорт - він у деталях»). Так, наприклад, більшість теленовин повідомляють лише про трьох загиблих (директора магазину, саме на якого полювали кілери, і двох охоронців), «Репортер», - що «четверо вбито», «Репортер» і «Час новин», - що поранено ще 2-х співробітників магазину! При цьому інші канали факт про поранених категорично заперечують.

Одні новини кажуть, що стрілянина почалася на вулиці, а вже потім директор магазину, втікаючи від кілера забіг до магазину, де його й наздогнав убивця. А інші, наприклад, таке: «Директора столичного супермаркету та його охоронців розстріляли безпосередньо у торговому залі (...) невідомий із пістолетом в руках і без маски увірвався до магазину. Одразу влаштував стрілянину впритул». Канали по-різному повідомляють про смерть директора: одні кажуть, що він помер на місці, інші - в машині швидкої, ще інші - в лікарні. «События» взагалі суперечать самі собі: в підводці сказано: «директор позже умер в больнице», а в сюжеті: «Его везли в реанимацию, но он умер - то ли по дороге, то ли на операционном столе».

Канали називають різну кількість кілерів і по-різному повідомляють про те, чи втекли вони, чи були затримані, чи поранені, а чи вбиті. Ось цитати:

«Новини»: «Коли один з кілерів ганявся по магазину за бізнесменом, інший кілер втік з місця пригоди. Його розбите авто знайшли під Києвом. Нападник, розстрілявши власника супермаркету, зупинив машину і поїхав».

ТСН: «Вчинивши кривавий розстріл, зловмисники (...) втекли на кількох машинах у невідомому напрямку». «Тоді вибіг на вулицю і побачив, що його автівки немає, сів у припаркованій тут неподалік «Мазді» червоного кольору, приставив до скроні водія пістолет і поїхав з місця події. (...) За кілька сот метрів звідси інший автомобіль, який якраз і приїхав сюди із кілерами, потрапив у ДТП, оскільки водій не впорався з керуванням. Він був вже раніше поранений якраз бійцями «Титану».

«Подробности»: «Когда патроны закончились, нападавший выбежал на улицу и скрылся. (...) Попав в аварию, один из злоумышленников бросил машину недалеко от места преступления».

«Вікна-новини»: «З місця злочину кілери роз`їхалися в різні боки. Один, не дочекавшись іншого, (...) намагався втекти. Але далеко не від`їхав - урізався у дерево, в кварталі від торгівельного центру. (...) Автівка була пробита кулями. Сам водій поранений». «...Кілер, котрий був за кермом, живий в одній з лікарень під охороною міліції. Інший втік на червоній "Мазді", яку нібито зупинив просто на вулиці».

«Репортер»: «Тоді нападник разом зі спільниками втекли на двох автомобілях з місця злочину. Одну машину пізніше знайшли, її водій був застрелений».

«Факти»: «...На кількох машинах зникли у невідомому напрямку. Випустивши всі набої, вбивця покинув свої жертву, притьма кинувся з магазину і втік на авто». «...Їх було кілька. Один начебто підвіз вбивцю під магазин і одразу зник. Другий чекав в іншій машині, аби після розправи з директором втекти разом з кілером».

«Час новин»: «Двоє нападників згодом потрапили в аварію під час втечі. Один з них помер, а інший потрапив до шпиталю, де його охороняють бійці спецзагону «Альфа». Третій кілер наразі у розшуку».

«События»: «Преступники скрылись на 2 автомобилях, один из которых попал в ДТП. Вскоре водителя этого авто обнаружили с огнестрельным ранением».

Скажіть, як цікаво! Таке враження, що канали розповідали про різні злочини...

І, нарешті, ТСН, «Репортер» і «Факти» стверджують, що кілери взяли в заручники дружину вбитого директора. Натомість «Подробности», наче сперечаючись з колегами, кажуть: «Информацию о том, что убегая, киллеры захватили в заложники жену убитого, милиция не подтверждает». З ними погоджуються й «Вікна»: «Заручників, запевняють охоронці, не брав».

Ще одну цікаву «інформацію» додають «Факти»: «...Він (убитий директор) був відомим кримінальним авторитетом на прізвисько «Курд».

Отже, маємо 8 каналів - і 8 різних історій! Очевидно, для того, щоб спробувати оцінити, кому з цього суперечливого набору фактів вірити, як мінімум, варто подивитися, звідки журналісти брали ці факти. Перше, що я хочу підкреслити, більшість фактів наводяться без жодних посилань на джерело інформації! За правилами нашої професії, без посилання на джерело можна розповідати лише про факти, які журналіст бачив на власні очі. При цьому найкращим підтвердженням слів журналіста є картинка події. Коли маємо справу зі злочином або з надзвичайною пригодою, найчастіше буває так, що журналісти події на власні очі не бачили! Як це і було в обох, згаданих мною, історіях. Тоді журналісти змушені вдаватися до прийому під назвою реконструкція події, і це більш складна форма репортажу. Основу такої реконструкції складають розповіді про подію її учасників і очевидців. Отже, перший невтішний діагноз авторам згаданих мною матеріалів такий: журналісти не вміють робити реконструкцію, не знають дуже простих ремісничих прийомів. І ще - не мають чіткого усвідомлення про стандарти інформаційної журналістики, в цих випадках, насамперед, стандарти точності і достовірності подачі інформації.

Далі давайте поглянемо, а на які джерела фактичної інформації посилалися журналісти в матеріалах про стрілянину на Окружній.

«Новини»: «правоохоронці не кажуть, лише запевняють». Це єдине посилання, всі інші факти подано без будь-яких посилань.

ТСН: «за непідтвердженою інформацією», «за даними міліції», «це версія міліціонерів», «вони також кажуть». Але більшість фактів у студійних текстах і репортерському включенні подано без жодних посилань.

«Подробности»: «по словам милиции», «по данным следствия», «как вспоминают очевидцы», «говорят милиционеры», «милиция не подтверждает», «правоохранители сообщили». Але більшість фактів подано без будь-яких посилань.

«Вікна-новини»: «за нашою інформацією», «міліція стверджує», «їхні колеги (вбитих охоронців) стверджують», «за твердженням міліціянтів», «очевидці стверджують», «міліціянти розповідають», «запевняють охоронці». Втім, значна кількість фактів - без будь-яких посилань.

«Репортер»: «за однією з версій». Решта фактів - без будь-яких посилань.

«Факти»: «відомо», «за попередніми даними правоохоронців», «кажуть», «міліція запевняє», «за останніми даними», «за однією з версій». Більшість фактів подано взагалі без будь-яких посилань.

«Час новин»: жодних посилань взагалі немає.

«События»: «правоохранители скупы на комментарии», «информагентство УНИАН со ссылкой на источник в правоохранительных органах сообщает». Решта фактів - без будь-яких посилань.

Оце, певно, і є можлива розгадка різнобою у фактичних даних! Класно сказала ведуча «Фактів»: «поки інформація надходить з різних джерел, тому є розбіжності». Але, от біда, журналісти забули зазначати ці джерела, позбавляючи глядача елементарної можливості робити власні припущення, чи можна довіряти кожному з наведених журналістами фактів.

А тепер зверніть увагу на важливу річ: жодне (!!!) з перерахованих вище посилань не є повноцінним. З жодного з них ви не зможете точно знати, яка конкретна людина сказала журналісту про кожний конкретний факт. Само по собі посилання на «правоохоронців», «міліціянтів», «охоронців» чи «очевидців» є абсолютно неконкретним. Так само, до речі, як і численні посилання на «рятувальників» чи «міських чиновників» у сюжетах про вибух у Луганську.

Дуже просте міркування: «правоохоронців» або «рятувальників», не кажучи вже про «чиновників», навіть причетних до конкретної історії, багато. І рівень компетентності в конкретному питанні у них критично різний. Про певний факт один з них буде знати більше, інший менше, третій - взагалі нічого. Якщо вас цікавить загальна кількість загиблих на конкретний момент часу, мабуть, про неї буде краще знати командир загону рятувальників, які розбирають завали. Якщо ж вас цікавить, чи є ще живі люди під завалами, можливо, про це краще знатиме рядовий рятувальник, який безпосередньо на завалах працює. А гірше знатиме міський чиновник. І я вже мовчу про прем'єр-міністра, яка знає про все лише зі слів чиновників-рятувальників, які знають це лише зі слів своїх підлеглих. Натомість у луганських сюжетах Тимошенко коментувала не лише цифри, а навіть розповідала про живу жінку під завалами, і ще впевнено висловлювала версію причин вибуху. Я розумію, що Юлія Володимирівна в нас така - вона знає все на світі і навіть може при нагоді виступати експертом з вірусології та імунології (як це було в численних матеріалах про «грип-убивцю»). Але завдання журналіста - кожного разу чітко визначати, хто є найкомпетентнішим у тому чи іншому питанні. І брати коментар саме у нього! А не в «десятого підповзаючого». Навіть якщо цей «десятий підповзаючий» є за сумісництвом прем'єр-міністром!

Утім, посилання на анонімних «правоохоронців» чи «рятувальників» бодай якось позначає для глядача джерело інформації. Ну хоч приблизно. «Косо-криво», але хоч як. А яке джерело позначають такі, з дозволу, «посилання» як: «за нашою інформацією» (а звідки, вибачайте, вона у вас узялася, ця інформація?!), «за однією з версій» (з чиїх, вибачайте, версій?!), «за останніми даними» (чиїми, скажіть будь ласка, даними?!), «відомо» (звідки, чорт забирай, це відомо?!)? Таке враження, що журналісти або знущаються з глядача, або мають якийсь телепатичний канал зі Всесвітом, звідки до них «самотоком» надходять важливі факти!

І, нарешті, повною нісенітницею є дуже популярні серед журналістів «посилання» такого типу: «за непідтвердженою інформацією», «за неперевіреними даними». Тут уже, вибачайте, шановні колеги, але ви ж на всю країну розписуєтеся у власній профнепридатності. Адже чи не найголовнішим завданням журналіста є ретельна перевірка будь-якого факту! Яке моральне і професійне право ви маєте давати глядачеві неперевірені вами як слід факти?! І вам не соромно про це говорити? «Я не виконав свою роботу, але ходять плітки про таке» - це якщо перекласти на просту мову. Чи має право журналіст зі своєї трибуни (новин, які дивляться сотні тисяч, мільйони, а інколи й десятки мільйонів людей) тиражувати чутки і плітки? По-моєму, відповідь на це запитання очевидна. Але журналісти інакшої думки, якщо дозволяють собі робити подібні посилання.

Продовжуючи розбір історії на Окружній, давайте проаналізуємо те, що насправді мало складати основу реконструкції події, - це синхрони. Всі канали наводять коротенькі і повністю фрагментарні (неконцептуальні) синхрони керівника прес-служби ГУ МВС у Київській області Миколи Жуковича. Зверну вашу увагу на те, що прес-секретар, по-перше, не є очевидцем події, а по-друге, навряд чи саме він допитував тих очевидців, імовірніше, це робили оперативники чи слідчі. Отже, через прес-секретаря до журналістів інформація про те, «як це було», потрапляє вже аж «через треті руки» (очевидець - слідчий - прес-секретар - журналіст). І тут ніхто не відміняв «ефекту зіпсованого телефону» (і це вам на замітку: кожний додатковий ланцюжок у шляху інформації від першоджерела до глядача різко зменшує точність інформації, відтак і її цінність).

І з очевидцями теж не все добре. «Новини» запитують жінку, яка також сама не бачила подію, а знає про неї «зі слів» (це орендарка магазину, якій про подію телефоном розповіла її продавчиня, яка саме і бачила шматочок події на власні очі). Про справжніх очевидців «Новини» кажуть так: «після стрілянини і бесіди з оперативниками вони небагатослівні». І справді, дають два коротеньких інтерв'ю, в яких люди просто відмовляються розповідати про подію. ТСН каже, що «свідків у справі достатньо, це кількадесят людей, як персонал, так і люди, котрі просто прийшли сюди - покупці і клієнти». І попри це, замість синхронів очевидців ТСН дає синхрон родича загиблого директора (який не бачив подію) і орендарки магазину (яка не бачила подію, а чула про неї телефоном від продавчині). «Подробности» дають синхрон хоча б одного реального очевидця події. «Вікна-новини» також дають слово одному очевидцю і навіщось запитуються у тієї ж орендарки, яка не була очевидцем. «Репортер» запитує не очевидця, а людину, якій хтось (причому, невідомо хто) сказав, що, мовляв, «стріляли». «Факти» хоч і твердять, що «свідків майже не було» (порівняйте це твердження зі сказаним у ТСН), втім, дають синхрон однієї реальної очевидиці. «Час новин» дає синхрон родича загиблого, який очевидцем події не був. «События» повідомляють, що «свидетели преступления на контакт с журналистами не идут». І на підтвердження цього свого висновку наводять два синхрона очевидців: «Мы ничего не знаем, ничего не видели», «Я ничего не знаю» (я не жартую, лише цитую!).

Що ми тут бачимо? По-перше, інформаційна цінність синхронів-відмов у «Новинах» і «Событиях» для відтворення події «нульова» (цінність хіба що підтвердити міркування самих журналістів про те, що очевидці, мовляв, не хочуть спілкуватися з пресою). Інформаційна цінність тих, хто не був очевидцем, а чув про перебіг події «зі слів», - майже нульова. Тут працює той самий «ефект зіпсованого телефону». Справді інформаційно цінними є лише синхрони безпосередніх очевидців, яких, попри категоричні заяви «Новин» і «Событий», усе ж змогли «допитати» журналісти «Подробностей», «Вікон» і «Фактів». Ура!? Було би «ура», якби не одне маленьке «але». Для того, щоб скласти повноцінну реконструкцію перебігу подій, нам явно не вистачає розповіді поодинокого очевидця. Знаєте, чому? Як мінімум тому, що все починалося на вулиці, продовжувалося в приміщенні магазину, і закінчувалося знову-таки на вулиці. Отже, нам, як мінімум, потрібна розповідь людини, яка бачила, що відбувалося на вулиці, і розповідь людини, яка бачила, що відбувалося всередині магазину. З цих двох розповідей вже є шанс скласти відносно повну картину (вона б стала ще повнішою, якби це були розповіді більшої кількості очевидців). Отже, якщо зібрати докупи сюжети на трьох каналах, сяк-так можна було б претендувати на відносну повноту реконструкції події. А так, вибачайте, жодний з каналів не впорався з цим завданням. Навіть і мінімально.

Завершуючи історію зі стріляниною на Окружній, додам, що, розповідаючи неточні факти і не даючи достовірних посилань на їх джерела, журналісти кількох каналів натомість так само без надійних посилань повідомляють і деякі версії (а версія не є доведеним фактом, лише чиїмось міркуванням, отже, принципово не може повідомлятися без конкретного посилання на автора цієї версії!). І, традиційно, додають до своїх матеріалів «бантики» у вигляді власних оцінок і висновків (як без цього?!). «Зухвале вбивство на околиці Києва», «відстрілювалися до останнього» («Новини»). «Вчинивши кривавий розстріл» (ТСН). «Кровавая драма на окраине столицы», «три человека убиты средь бела дня» («Подробности»). «У торговельному центрі - війна», «розстріл посеред білого дня в людному місці» («Вікна-новини»). «Зухвале вбивство у столиці» («Репортер»). «Стрілянина посеред білого дня», «криваве вбивство серед меблів», «трагедія розгорілася посеред білого дня», «з останніх сил ховався за меблі», «кілер куль не шкодував» («Факти»). «Трагедия», «эта история почти сразу же стала обрастать множеством версий» («Cобытия»).

Висловлю припущення, що сам фактаж події був настільки промовистим і вражаючим, що геть не потребував від журналістів власних оцінок! Яких вони насправді й не мають права давати в новинах!

А як робити професійно?

У читача може виникнути слушне запитання, наприклад, таке: якщо вже пан телекритик такий розумний, то чому б йому самому не зробити... ой, не таке, а таке: якщо вже найкращі журналісти найкращих телеканалів не впоралися...)))

А насправді, запитання просте: а як же ж зробити елементарний професійний телерепортаж так, щоб до ефіру не потрапило таких відвертих помилок?! Філософська відповідь також проста: друзі, просто дотримуйтеся в своїй роботі елементарних професійних стандартів, і не буде тоді лаж у вашому ефірі! Практична відповідь трохи складніша: для цього треба добре знати і розуміти професійні стандарти.

Здавалося б, для професіонала стандарти професії мали би бути найпершим орієнтиром у повсякденній роботі. Чомусь це не так. І навіть люди, які відпрацювали в журналістиці багато років, часто не можуть до ладу навіть назвати ці стандарти! Годі вже казати про їхнє глибинне розуміння. Це не голослівне твердження. За багато років у мене на тренінгах побувало більше тисячі різних українських журналістів - досвідчених і не дуже, старих і молодих. І ніхто з них (!) не міг просто перерахувати стандарти інформаційної журналістики. Сяк-так згадували оперативність, подеколи здогадувалися про баланс думок (який найчастіше формулювали як «давати слово двом сторонам конфлікту» - чому саме двом, я не знаю, адже сторін може бути і більше («Лікнеп. Як досягати "недосяжного" балансу думок» - частина 1, частина 2), могли пригадати саме слово «точність», а далі починали верзти щось про якусь там «об'єктивність» (а це або суб'єктивна оцінка, або просто філософська категорія, що аж ніяк не може бути стандартом), «актуальність» (що є лише суб'єктивною оцінкою, для кожного різною) тощо... Щоби трохи вас втішити, можу сказати, що такий самий результат показували у мене на тренінгах і журналісти з інших пострадянських країн, яких я «допитував» на цю тему кількасот.

Чому так відбувається - тема окремої великої статті. Можливо, я колись зберуся її написати. А в межах «лікнепу» нас з вами більше цікавить суть стандартів. З точки зору наведених вище двох історій, на перший план виступають стандарти точності й достовірності подачі інформації. Про них і поговоримо.

З яких «цеглинок» складається інформація про подію. Перші кроки до точності

Будь-який матеріал у теленовинах (від усного повідомлення до журналістського розслідування) складається як такий з певної кількості «цеглинок». Давайте зобразимо це так:

І так далі... Тобто це завжди певний набір фактів і думок. Кожний з цих фактів має бути ретельно перевірений журналістом для того, щоб до ефіру потрапляли лише факти, що відповідають реальності. Журналіст може повідомляти факти, бачені ним на місці події на власні очі. Хоча навіть і тут можуть бути помилки, тому що журналіста може підводити людська природа робити з баченого певні висновки. Яскравий приклад був свого часу у Великій Британії, де журналіст пробрався до трюму судна, де був вантаж екзотичних черепашок для зоомагазинів. Там він побачив, що черепашки мертві. І написав розгромну статтю з цього приводу (не запитавши при цьому власників вантажу). Зрештою, власники виграли у газети суд, тому що черепашки були насправді не мертві, у них була сплячка.

А як бути з фактами, яких журналіст на власні очі не бачив? Ось тут нам слід шукати компетентні джерела для перевірки кожного такого факту. І якщо ви поважаєте глядача і самих себе, ліпше перевіряти такі факти не в однієї людини (яка може помилятися, або й говорити вам неправду), а у декількох. І тоді вам не знадобиться псевдопосилання «за неперевіреними даними»! Бо дані таки будуть перевірені.

Тепер думки. Кожна думка, яка потрапляє до ефіру, повинна відтворюватися точно і без перекручень. З цієї точки зору, завжди краще віддавати перевагу прямій мові (синхрону). Інколи з певних причин це є неможливим. Наприклад, співрозмовник відмовився спілкуватися «на камеру», або у нас не було часу доїхати до нього, щоб зняти (бо ефір близько), або він у іншому місті (країні), і ми можемо взяти коментар хіба лише телефоном. У цьому випадку краще телефонний коментар записувати і також давати його до ефіру прямою мовою. Може бути й таке, що навіть аудіосинхрон є неможливим (наприклад, аудіозапис дуже неякісний або ж ми взагалі взяли коментар електронкою). І ще може бути таке, що співрозмовник занадто довго і плутано, кострубатою мовою викладає свою думку, і всі наші спроби записати вдалий дубль нічого не дали. Ось лише тоді ми вдаємося до цитування або ж до переказу думки людини. І тут майте на увазі, що цитата або переказ повинні відтворювати думку цієї людини без перекручень. Ідеальний варіант - дослівно, максимум, що ми можемо собі дозволити, це виправлення мовних помилок і викидання слів-паразитів, але без збитку для змісту сказаного. І це - максимальне «редагування» сказаного, яке журналіст може собі дозволити, з огляду на дотримання стандарту точності.

Перші підводні камені репортажу

У старому радянському документальному фільмі режисера Фелікса Соболєва «Я та інші» розповідається про простий психологічний експеримент. Велика аудиторія, студенти слухають професора. Раптом вбігають озброєні люди в масках, зчиняють стрілянину, натягають професорові на голову мішок і разом з ним зникають. Далі студентів просили переказати, що відбувалося. І вони розповідають доволі різні версії події . Плутаються в кількості нападників, у тому в який спосіб діяли окремі персонажі, плутаються в хронології подій тощо (ВІДЕО). Так само, як, на жаль, це часто буває в українських тележурналістів.

Чому так? Дуже просто. Ми «дивимося, але не бачимо». Ми звертаємо увагу на одні деталі, і геть не звертаємо на інші. А коли починаємо про це розповідати, легко домислюємо ті деталі, на які насправді не звернули уваги. Яких до ладу не побачили, або й взагалі не побачили! А там, де вмикається домисел, годі сподіватися на точність.

З цього простий висновок. Фантазувати можуть собі дозволити прості люди. Але не журналісти! Якщо ви на місці події не звернули уваги на щось важливе для вашого сюжету, перепитайте про це тих людей, які точно на це мали звертати увагу. І дайте ці факти з посиланнями на цих людей. Але не домислюйте, тому що тоді ви ризикуєте серйозно помилитися. Як, власне, й помилялися журналісти, розповідаючи про луганський вибух чи київську стрілянину. Чи про сотні і тисячі інших повсякденних тем.

Мені здається, що причина цих грубих помилок полягає саме в слабкій ремісничій виучці. журналістів. Коли журналіст робить репортаж безпосередньо з події, він повинен мати в голові схему обов'язкових дій саме на події подібного типу. Відпрацювавши «обов'язкову програму», журналіст отримує, по-перше, довершений набір фактів і думок, за допомогою яких можна точно і повно описати подію, а по-друге, подальшу можливість знаходити ті «родзинки», які зроблять його репортаж оригінальним, відмінним від репортажів інших колег. Ці «родзинки» - в промовистих деталях, на які інші не звернули уваги. В більш яскравих і промовистих  героях. В оригінальних коментарях, яких не встигли знайти ваші колеги внаслідок слабкої ремісничої виучки.

Натомість маємо трохи інший алгоритм. Журналіст на зйомці, не знаючи за що хапатися, намагається охопити «загальний план» події. Звертати увагу на обов'язкові деталі йому не вистачає часу. Спробуйте-но запам'ятати великий натовп людей - нічого у вас не вийде, і, що ще гірше, ви не запам'ятаєте й окремих облич. Коли надходить час складати докупи сюжет, журналіст розуміє, що в нього нема багатьох важливих «цеглинок»-деталей, без яких не обійдешся. Під час зйомки він на них майже не звернув уваги, або глянув краєм ока чи почув від когось краєм вуха. Що робити? Вмикається проста людська психологія, і ці «цеглинки» журналіст дофантазовує. Певно, звідси і беруться різні «версії» будь-якого факту на різних каналах. Згори ця «страва» приправляється спеціями у вигляді власних оцінок і висновків (які майже завжди містять у собі суб'єктивну неточність). І найчастіше оці свої фантазування з міркуваннями журналісти називають «творчістю», бо ж «у нас таки творча професія»! Одні при цьому здогадуються, що щось тут не дуже так. Але доволі багато журналістів цілком щиро переконані, що оце і є справжня журналістика. А дотримання якихось там стандартів зробить новини «сухими і нецікавими». Дуже небезпечне для професії самоошуканство!

Завершуючи цю статтю, розкажу вам ще одну, цього разу «позаефірну» історію. Свого часу ми з Олександром Макаренком тренували журналістів одного з великих українських телеканалів. І відправили на зйомку мітингу під КМДА водночас три знімальні групи. Це були дуже досвідчені репортери й оператори. Вони зробили про цю подію три різні сюжети. І це добре, що сюжети вийшли різні. Погано було те, що це були три сюжети про три різні мітинги. Про різних людей, які протестували проти різних речей. Але «родзинкою» цих трьох версій стало те, що в кожному сюжеті наприкінці повідомлялося, що мер (на той час - Омельченко) не вийшов до людей, тому що його не було в Києві. В одному сюжеті було сказано, що він у Черкасах, у другому - в Чернігові, а в третьому, саме так, ви вгадали, у Чернівцях! (Я би не здивувався, якби Омельченко в той момент насправді був у Чорнобилі).

Свого часу ми з вами доберемося до алгоритмів репортажу. Поки що зверніть увагу лише на те, що нетехнологічний підхід майже гарантовано веде до грубих порушень стандарту точності подачі інформації. І до суцільної неправди в ефірі. Про це і про взаємозв'язок між стандартами точності і достовірності - читайте в наступній «лікнепівській» статті.

Відповіді на коментарі

wonder // 09.02.2010 19:20:37

интересно, а что автор думает о роли редкатора в том,что делает журналист? ведь очень часто именно редактор решает, как и что подавать, разве нет? а журналист выполняет чисто техническую работу: воплотить идеи редакторашеф-редактора и далее по списку...

Про роль редактора в тому, що робить журналіст, я вже писав неодноразово, наприклад, дивіться розділ «Післямова для редакторів і менеджерів» ось тут. Або розділ «Два слова про природу ганебної якості українських теленовин» ось тут. Та й у багатьох текстах моніторингу професійної якості.

Можу до сказаного додати ще й таке. По-перше, якщо «журналіст виконує суто технічну роботу», - це взагалі не журналіст. По-друге, розумний редактор не ворог самому собі і не буде собі шукати зайвої роботи. Навіщо я, як редактор, буду щось виправляти в класному і професійно зробленому матеріалі репортера, якому я цілковито в професійному ж плані довіряю? По-третє, втручання редактора в репортерський матеріал найчастіше відбувається під тиском цензури/самоцензури. Про що я докладно писав у статті про джинсу. По-четверте, як свідчать нинішні теленовини, величезна кількість грубих професійних помилок зовсім ніяк з цензурою не пов'язана. Оскільки журналісти припускаються їх у будь-яких сюжетах. У тому числі - в сюжетах на такі теми, які дуже важко собі уявити в якості «підцензурних». І приклади в цій статті взято з ефіру саме такі. Погодьтеся, що всі помилки журналістів, на які я вказав, зроблено не тому, що втручалися редактори, а скоріше тому, що редактори самі не настільки професіонали, щоб вимагати від своїх репортерів справжньої якості сюжетів, чи від ведучих - якості підводок. І, нарешті, останнє. А де ж власна гідність журналістів? Якщо їх не бентежить те, що вони виконують свою роботу з величезною кількістю дилетантських помилок. По суті, женуть у ефір майже суцільний брак. Якщо професійної гідності нема, тут би і зарадив професіонал-редактор, який не ставив би в ефір усі ці браковані сюжети, а щодня вимагав би від репортерів дотримуватись професійних стандартів. Але сьогодні, на жаль, якість середньої ланки менеджменту служб новин так само низька. Редактори самі здебільшого мають дуже віддалене уявлення про якість журналістської роботи. І не горять бажанням цього навчитися. А повчитися їм є чого.

Ігор Куляс - медіатренер; з 1989 року пройшов на українському телебаченні шлях від репортера до шеф-редактора новин. Протягом 1999-2002 років був шеф-редактором телекомпанії «Новий канал» («Репортер»). Стажувався на BBC, Reuters, ITV, CBC. Працював кризовим менеджером у 20 регіональних та загальнонаціональних телекомпаніях.

Нині є тренером-консультантом МГО «Інтерньюз-Україна» з телевізійного виробництва. Створив власну методику оцінки новинних програм. Протягом останніх чотирьох років сотні тележурналістів з усієї України пройшли в Ігоря Куляса та його партнера Олександра Макаренка тренінги в рамках «Школи новин Internews».

У рамках проекту громадської організації Internews Network «У-Медіа» Ігор Куляс здійснює «Моніторинг дотримання журналістських стандартів та підвищення медіаграмотності широкого кола українських громадян», який «Детектор медіа» реалізує спільно з Інститутом масової інформації.

Критерії оцінки якості новин пояснено тут (частина 1, 2, 3).

Ілюстрація - www.i031.radikal.ru