Лікнеп. Як досягати «недосяжного» балансу думок
У серії статей під заголовком «Лікнеп» (це стародавня «совіцька» абревіатура, що означає «ліквідація неписьменності») я спробую по порядку описати ті основні прийоми в роботі тележурналіста, яких із різних причин не знає велика кількість нинішнього телевізійного люду. Кажу таке цілком відповідально, адже це наочно засвідчив попередній «розбір польотів» випусків новин: журналісти всіх «великих» каналів постійно й уперто припускаються одних і тих самих серйозних системних помилок у сюжетах, БЗ, усних повідомленнях і прямих включеннях. А галасування анонімів у коментарях до моєї критики лише підтверджує слабку професійну підготовку журналістів: адже вони вважають свої грубі помилки мало не правилом або ж знаходять їм виправдання, відверто смішні з професійної точки зору.
Я довго думав, із чого саме почати цей «надкритичний лікнеп». Адже всі складові професійної журналістської роботи спрацьовують лише в комплексі, а про який комплекс може йтися, коли ефірний продукт показує, що майже всіма цими складовими журналісти «комплексно» нехтують?! З якого ж боку почати? Я вирішив собі - треба відштовхуватися від «гласу анонімного народу». Ті мої зауваження, які вони найбільше оскаржують, - певно, і є найважливішими для поступового руху журналістів до справжньої професійності в роботі.
Передмова. Нацбанк як «полюс недоступності»
Почну з однієї нещодавньої історії. Пам'ятаєте, як Кабмінові закортіло отримати додатковий мільярд гривень на боротьбу з грипом? А президентові давати цей мільярд не хотілося. «Родзинкою» дискусії було питання джерел цього понадбюджетного фінансування. Прем'єр-міністр казали, що ці гроші є в Нацбанку, який їх заробив протягом року. А президент казали, що таких грошей у Нацбанку немає, він їх не заробив, отже таке фінансування означатиме лише додаткову емісію нічим не підкріплених грошей. І посилить інфляцію. Телеканали в новинах так і розповідали про це - мовляв, прем'єр: «є гроші» - президент: «не є грошей». А я, як телекритик, зауважив, що логічно було би в цій ситуації запитатися в самого Нацбанку, чи ці гроші в нього є. Цього жоден (!) із каналів тоді так і не зробив. Отже всі канали показали тут критичну непрофесійність. Як на мій особистий погляд, це було самоочевидно. Але журналісти-аноніми вважали інакше. Отак, наприклад:
Парасковія // 18.12.2009 00:22:04
"А в самого Нацбанку запитати чогось у журналістів не вистачило. Чи то фантазії забракло, чи, може, ще чогось, не знаю..." Автор, Ви живете на мысяцы. Нацбанк найзакриттыша установа для преси. Стельмах влаштовує якісь прес-конференції раз у 2 місяці, і на них годину відповідає на заготовані запитання з бумажки а потім каже що більше нема часу. А так його зловити десь - нереально :) Мрійник..
Пані Парасковія тут озвучила типову журналістську «відмазку». Яка свідчить лише про те, що журналісти не вміють і не знають простої технології роботи з відмовами від коментарів. Хоча я особисто маю сумнів, що хтось взагалі тоді звертався до НБУ, оскільки, як із праведним обуренням зауважує пані Парасковія, «Нацбанк найзакриттыша установа для преси». А це, в розумінні невмілих (чи просто лінивих) журналістів, означає, що і звертатися до них по коментарі не треба. Але погодьтеся, якщо ви не запитали - ніхто вам точно й не відповість!
Якщо ж глянути на ситуацію загалом, можна сміливо стверджувати, що «закритість для преси» окремих установ, організацій, чиновників, бізнесменів чи політиків насправді є... «нерукотворним витвором» самих же журналістів. Будь-хто з необхідних коментаторів починає диктувати журналістам певний стиль спілкування (наприклад, ті ж «якісь прес-конференції раз на 2 місяці» з «заготованими питаннями з бумажки» або ж взагалі повне мовчання) лише тоді, коли журналісти з цим заздалегідь погоджуються. Через власні лінощі, страхи або непрофесійність. Зрештою, цьому чиновнику зручно: він каже журналістам лише те і тоді, коли він сам хоче, а в інших ситуаціях журналісти його не турбують. Навіть тоді, коли його коментар є критично необхідним для повноцінного розкриття конфліктної теми!
Тут я поставлю три крапки і повернуся до розбору історії з НБУ трохи згодом. А спочатку пригадаймо, чого від журналістів вимагає такий професійний стандарт інформаційної журналістики, як збалансованість подачі інформації.
Стандарт збалансованої подачі інформації
Життя складається з великих і малих конфліктів. Інколи це відкриті бойові дії, інколи - глибоко прихований конфлікт інтересів. Найперше завдання журналіста, коли він починає готувати матеріал із певної теми, - зрозуміти суть конфлікту, з'ясувати, що є предметом конфлікту. Цей предмет конфлікту може бути цілком матеріальним - конкретні гроші, конкретна нерухомість, конкретні майнові права, пільги тощо. А може бути й нематеріальним - різні погляди на певні сторони буття. Наприклад, підтримка різних партій на виборах або різні погляди на релігію. Можуть бути й комбінованими. Наприклад, певна група людей підтримує певну політичну силу лише тому, що ця сила саме цій групі людей пообіцяла матеріальну допомогу.
Добре зрозумівши предмет конфлікту, уже легше чітко визначити всі зацікавлені в ньому сторони і те, в чому полягає розбіжність їхніх поглядів на предмет конфлікту. Завдання журналіста - надати слово всім сторонам конфлікту. Дуже часто чуємо спрощений до примітиву варіант стандарту балансу думок: «слово надається двом сторонам конфлікту». Це неправильно, оскільки сторін насправді може бути не дві, а більше. І всі вони мають отримати слово.
Ліричний відступ. Тут часто чуємо ще одне традиційне заперечення журналістів: «то що ж мені сюжет на 10 хвилин робити, якщо сторін конфлікту багато», про що, до речі, в останніх коментарях згадували шановні аноніми. Це знову є лише журналістською «відмазкою», виправданням власних лінощів. Хронометраж сюжету диктує матеріал! Зрозуміло, якщо сторін конфлікту буде більше, то й хронометраж буде більшим, але сюжет буде повноцінним. Якщо редактори ставлять у таких випадках штучні обмеження на хронометраж, це просто означає, що редактори не розуміють простої речі: глядач хоче отримати повноцінну розповідь. І питання лише в тому, щоб тема була цікавою, а журналістська робота якісною (зокрема, поменше власних «розумувань» у закадровому тексті, перекритому «шпалерами», і побільше прямої мови учасників події). Тоді, повірте, глядач не відриватиметься від екрану навіть якщо сюжет триватиме 3-4 хвилини. Більше вам і не знадобиться, повірте. Навіть коли кількість сторін конфлікту є максимально великою, за грамотної подачі матеріалу завжди вдається подати коментарі всіх сторін і вміститися при цьому в цілком прийнятний для випуску новин хронометраж. Кінець ліричного відступу.
Коли ви робите репортаж - у ньому повинні бути озвучені, як мінімум, позиції всіх сторін конфлікту. Позиція - це якісно сформульована думка про те, за що (або проти чого) виступає кожна сторона саме в цьому конфлікті. Для журналістського розслідування критично важливою стає вже аргументація позицій, тобто пояснення, чому кожна сторона виступає за або проти чогось. Тут майте на увазі, що навіть у ситуації, коли ця аргументація здається очевидною, все одно слід дати можливість кожній стороні конфлікту викласти її в сюжеті самотужки. По-перше, для телебачення найціннішою є пряма мова героїв на картинці (синхрон, записаний на камеру). По-друге, аргументи у викладі героїв можуть виявитися несподіваними навіть для вас (журналіст взагалі повинен завжди сумніватися навіть в очевидному, тому що очевидне зовсім не обов'язково виявиться відповідним реальності!). По-третє, для глядача завжди буде набагато ціннішим почути аргументи від самого учасника конфлікту, аніж у переказі журналіста (як мінімум тому, що першоджерело завжди є надійнішим за будь-який переказ його думки). По-четверте, стандарт балансу вимагає подати думки сторін конфлікту в такий спосіб, щоб жодна з цих сторін не отримала від автора матеріалу жодної переваги.
Отже, якщо в нас один учасник конфлікту говоритиме сам, а за іншого ми переказуватимемо у тексті за кадром, - ми вже частково порушимо стандарт балансу на користь першого учасника, адже його слова сприйматимуться глядачами більш емоційно і виграшно. Такі ситуації можуть виникати оперативно, але журналісту слід прагнути в кожному випадку досягати повноцінного балансу.
Часто у журналістів виникають сумніви по двох питаннях. Перше - чи мають синхрони сторін конфлікту бути однаковими за хронометражем або ж чи не вважатиметься порушенням балансу різний хронометраж цих синхронів? Головне в будь-якому синхроні не його тривалість, а те, наскільки чітко донесено в ньому до глядача певну думку. Журналіст може до певної міри «регулювати» тривалість синхрону. Це залежить від того, як він працює з синхронованим до запису інтерв'ю і особливо ж які запитання йому ставить під час запису.
Друге питання - в якому порядку розташовувати інтерв'ю в сюжеті? Тут є різні думки з посиланнями на різних психологів. Одні кажуть, що перевагу отримає той, хто говорив першим, інші кажуть про перевагу останнього. Мені особисто здається, що ніякої такої «залізної закономірності» нема, - певно, саме тим і пояснюються розбіжності між психологами. Синхрони ж у сюжеті розміщуються за логікою матеріалу. Наприклад, у конфліктній ситуації найчастіше є сторона, яка звинувачує іншу сторону. Зрозуміло, що тут логіка буде такою: спочатку звинувачення - потім відповідь на це звинувачення.
Усі сторони конфлікту повинні коментувати єдину тему, якщо ви ставите в сюжет синхрон сторони конфлікту «не за темою», це грубо порушує баланс думок, оскільки ви тоді свідомо показуєте цю сторону конфлікту не кращим чином, наштовхуючи глядача на неправомірну думку, мовляв, «цій людині навіть і відповісти немає чого». Ідеальний варіант - коли ваші герої відповідають на єдине до всіх запитання. Тоді ви створюєте між ними цілком природний «діалог» у вашому сюжеті.
Слід мати на увазі ще одне. При підготовці журналістських розслідувань цілком можуть виникати ситуації, коли матиме сенс не лише записати аргументи сторін, а знову повернутися до них по контраргументи до аргументів. Я цілком згоден із тим, що це потребуватиме від вас додаткових витрат зусиль і часу, а від редакції - додаткових витрат дорогоцінного ресурсу, але результат може перевершити всі сподівання!
Класифікація сторін конфлікту
Сторонами конфлікту можуть бути цілком конкретні люди. Наприклад, «Іван Іванович посварився з Іваном Никифоровичем». Можуть бути цілі заклади, установи або організації. Наприклад, «Кабмін вимагає від Нацбанку додаткової емісії грошей». А можуть бути великі групи людей, які далі я називатиму колективною стороною конфлікту. Наприклад, «ЖЕК відімкнув від опалення багатоповерхівку» - тут колективною стороною конфлікту виступатимуть кілька десятків або сотень людей, які в тій багатоповерхівці мешкають. Або «податкова змінила систему звітності для суб'єктів підприємницької діяльності» - тут колективною стороною конфлікту будуть декілька мільйонів приватних підприємців. Або «ДАІ ввела нові правила проходження техогляду» - тут колективною стороною будуть вже десятки мільйонів водіїв.
Якщо сторонами конфлікту є вже згадані конкретні люди - все просто: значить у сюжеті про сварку двох Іванів мають бути коментарі й Івана Івановича, й Івана Никифоровича. У цьому випадку «заміна» є небажаною. Хоча й можливою. У певній ситуації за такого конкретного героя може прокоментувати конфлікт уповноважений ним адвокат або родич. Найчастіше ми стикаємося з такою ситуацією в кримінальній тематиці: часто коментар адвоката стає єдино досяжним, коли слідство відмовляє журналістам у можливості взяти коментар заарештованого. Але зрозуміло, що завжди думка самого такого Івана все одно буде набагато ціннішою, отже, завжди є сенс докласти всіх залежних від нас зусиль, щоб таки отримати саме його думку. І лише тоді, якщо вже всі наші спроби виявилися невдалими, задовольнятися «заміною».
Якщо йдеться про заклад (установу, організацію, фірму тощо), - все вже трохи складніше. Ідеальним видається варіант, коли коментуватиме від цієї структури її очільник. Але це не завжди так. Візьмемо простий приклад: міська влада вирішила підвищити тарифи на житло. Якщо ми в сюжеті розповідаємо про саме це «політичне» рішення, - звісно, найкомпетентнішим коментатором буде міський голова, який уособлює собою міську владу. А якщо нас цікавлять подробиці принципів нового ціноутворення, - голова вже не буде найкомпетентнішим. Він у цій ситуації володіє лише загальними цифрами й аргументами. Значно краще зможе прокоментувати цю тему його заступник з питань ЖКГ. Отже, у випадку з коментарями від певної структури, журналіст повинен для себе чітко визначити, в чому є глибинна суть конфлікту: сам факт певного рішення (чи дії, чи наміру) чи конкретні деталі, подробиці. Перше є відповідальністю керівника, друге - відповідальністю конкретних його підлеглих, які спеціалізуються на конкретних сторонах питання.
Якими можуть бути «заміни» у випадках, коли ми шукаємо коментар від закладу (установи, організації)? По-перше, ніколи не слід лінуватися і, в разі відмови одного представника цієї структури, пройтися «вгору і вниз по ланцюжку». У кожного керівника є заступник, а у заступника - свій заступник. Можливо, ми частково втратимо в якості (компетентності) коментаря, але знайдемо достатньо компетентного у нашій темі коментатора саме від цієї структури. По-друге, часто різні структури або особисто їхні керівники заводять собі речника (прес-секретар, помічник по зв'язках із пресою тощо). У безвихідній ситуації, коли цей головний коментатор чи його заступники навідріз відмовляються спілкуватися з нами на камеру, «ховаючись» за свого речника, можна задовольнитися і коментарем такого речника. Якщо цей коментар буде змістовним, тобто чітко артикулюватиме позицію речникового боса.
Ще бувають ситуації, коли структура у спілкуванні з пресою обмежується лише «письмовими вправами», надсилаючи до редакції прес-релізи з коментарями. Їх у найгіршому випадку можна озвучувати, але, звісно, попередньо треба зробити все можливе для того, щоб усе ж таки отримати повноцінний коментар, сказаний конкретною людиною з цієї структури на камеру. Бо відомо, що журналісти часто задовольняються малим, навіть не спробувавши зробити те, що насправді зобов'язані були зробити («це і так закрита структура, навіщо пробувати»)!
Як діяти в ситуаціях із колективною стороною конфлікту? Зрозуміло, що в окремому сюжеті неможливо надати слово всім приватним підприємцям країни або навіть усім мешканцям багатоповерхівки. Але можна знайти такого представника колективної сторони конфлікту, який зможе чітко і яскраво озвучити коментар від імені усіх представників усієї колективної сторони. Найлогічніший підхід - коротко, але ємко, розповісти «історію» цієї людини, придатно до теми сюжету, і надати цьому герою в сюжеті слово прямою мовою.
Дуже важливо, щоб вибраний вами представник колективної сторони конфлікту був цілком «типовим», тобто, щоб нюанси його особистої «історії» не були в той чи інший спосіб винятковими для нашої теми. Будь-яка винятковість призводитиме до розфокусу теми, отже «розмиватиме» позицію колективної сторони конфлікту (про фокус теми ми поговоримо трохи згодом). Наприклад, якщо в темі зміни Державтоінспекцією умов проходження техогляду в якості представника всіх водіїв ви візьмете «нового українця» на «Лексусі», ви ризикуєте отримати спотворену позицію і тим більше аргументацію колективної сторони (всіх водіїв). Бо ця людина найшвидше про техогляд не знає майже нічого - за нього техогляди проходить найнятий ним особистий водій, що обслуговує весь автопарк хазяїна. Інший приклад - водій, який є інвалідом 2-ї групи. У нього в зв'язку з цією даішною тортурою (техоглядом) є зовсім інші - специфічні - проблеми. Нехарактерні для основної маси водіїв. (Усе це не означає, що героєм певного сюжету не можуть стати ні власник «Лексуса», ні інвалід, - просто то будуть сюжети на інші теми.)
Інша важлива річ. До пошуку представника колективної сторони конфлікту завжди слід підходити надзвичайно ретельно. Адже ця людина для глядачів представлятиме велику групу людей. Отже, важливо і те, щоб історія цієї людини була достатньо переконливою і промовистою, і щоб сама ця людина добре виглядала в кадрі. І щоб говорила ця людина добре - просто, зрозуміло й емоційно.
І ще одне. Майте на увазі, що для професійного виконання вашої роботи надзвичайно важливо чітко окреслити межі колективної сторони конфлікту. Простий приклад: міська влада закриває тубдиспансер. Проти цього, звісно, виступатимуть і лікарі, і пацієнти цього закладу. Але вони не є єдиною колективною стороною конфлікту. Позиція їхня, безумовно, співпадає - всі вони проти закриття закладу. Але аргументація у них різна: лікарі втрачають роботу і заробіток, хворі - лікування і, можливо, навіть право на життя! Отже, з точки зору балансу думок у вашому сюжеті на цю тему обов'язково повинні бути і думка представника колективної сторони конфлікту - лікарів тубдиспансеру, і думка іншої колективної сторони конфлікту - хворих на туберкульоз, які лікувалися тут.
І останнє. Дуже часто журналісти плутають поняття колективної сторони конфлікту з бліц-опитуваннями (опитування на вулиці, «вокс популі» тощо). «Всі люди» ніколи не є колективною стороною конфлікту. Це ошукування і себе, і глядача. Особливо виразним це ошукування стає тоді, коли декілька зібраних на центральній вулиці міста бліців журналісти видають за певне «соціологічне дослідження».
Відмова від коментаря. Перші кроки в переговорах
Ситуація, яка чомусь «рубить під корінь» велику кількість журналістів, у тім числі і вже згадану вище пані Парасковію, - це відмова від коментаря. При цьому «намаханий» політик, держчиновник або бізнесмен легко і невимушено користується цією журналістською неспроможністю.
Що робити в таких ситуаціях?
Почнімо з самого початку. Як у згаданому прикладі з паном Стельмахом (який «влаштовує якісь прес-конференції раз у 2 місяці, і на них годину відповідає на заготовані запитання з бумажки а потім каже що більше нема часу. А так його зловити десь - нереально»).
Найпершою перешкодою до отримання коментаря є елементарне боягузтво або лінь самих журналістів. Адже є «універсальне» самовиправдання: за «журналістською міфологією», цей чиновник «є недоступним для преси». Відтак, робить для себе висновок журналіст, немає сенсу витрачати час і нерви, намагаючись досягти недосяжного. Єдиний спосіб подолати цю найпершу перешкоду - це все ж таки спробувати! На цьому етапі (боротьби з власним боягузтвом чи лінощами) ніяких інших «секретних порад» немає. Історія з «грипозним мільярдом», так само як і сотні інших історій, засвідчила, що всі, без винятку, редакції найбільших українських телеканалів виявилися чи то командами боягузів, чи то ледарів, які так і не спромоглися бодай спробувати отримати стельмаховий коментар!
Рухаємося далі. Якщо вам вдалося подолати власний комплекс меншовартості, треба доброзичливо, але наполегливо, і не просити, а вимагати від конкретного героя коментар з конкретної теми, з конкретного питання. За вас тут «грає» величезна команда людей - це всі глядачі ваших новин. Як легко журналісти забувають про це, стикаючись із Великими І Жахливими Сильними Цього Світу! Порівняйте будь-якого державного чиновника (починаючи з президента чи прем'єра, з голови центрального банку чи спікера парламенту) з мільйонами людей, яким усі ці чиновники насправді підзвітні, оскільки лише ці люди своїм прямим або непрямим вибором ставили цих чиновників на їхні сьогоднішні посади, де вони сьогодні почуваються Великими Цабе, і навіть, як кажуть лихі язики, мільйонами і мільярдами крадуть людські гроші! Тож у вас завжди є карт-бланш. Будь-якому чиновнику можна сказати без особливого ризику, що той зобов'язаний розповісти вашим глядачам про свою роботу. Ви не в постіль до нього лізете!
Усі звичні «відмазки» про брак часу і зайнятість насправді долаються дуже просто. Адже коментар із картинкою можна зняти навіть у посередній якості (тобто без підготовки і без штативу). У західній журналістиці традиція «інтерв'ю на ходу» або «інтерв'ю за ґудзик» існує дуже давно. А в нас журналістами майже не використовується. Якщо причиною відмови від зустрічі зі знімальною групою чиновник називає брак часу, - довідайтеся про його найближчий маршрут. І пристосуйтеся до цього маршруту. Відповідь на одне-два ключових запитання, якщо ви сформулюєте їх по-людськи, а оператор більш-менш якісно зніматиме «з плеча», - відберуть у вашого «зайнятого» чиновника не більше 5 хвилин. Це - ніщо, порівняно з тим, що мільйони людей зможуть почути конкретний коментар Великого Цабе.
Якщо ж чиновник вперся, як віслюк, не бажаючи сказати свою думку на камеру, - можна записати його коментар телефоном. Звісно, це вже наступний етап переговорів, оскільки вам буде потрібна його згода на видачу цього запису в ефір (щоб не мати потім судової тяганини). Якщо ви такої згоди не отримали, - то що ж, відкладіть цей аудіозапис «про запас» для можливих судових розборок, а сам коментар подайте в ефір цитатою (чиновник може оскаржити право на трансляцію в ефір його прямої мови, але не може оскаржити сам факт цитування його думки, хіба що він звинуватить вас у перекрученні цієї думки, - так на цей випадок у вас є хороші шанси довести у суді свою правоту за допомогою аудіозапису).
Взагалі в переговорах про коментар оцей момент - відмова вашого «героя» від очної зустрічі перед камерою і його реакція на ваше прохання прокоментувати в цьому разі телефоном - є хорошим «поворотним пунктом». Адже це є чітким індикатором - може чи не може, хоче чи не хоче чиновник взагалі коментувати цю тему. Якщо коментує телефоном, але не погоджується на зйомку, це означає, що причини відмови від зустрічі досить вагомі. При цьому коментар (хай без картинки) ви вже маєте, отже справу, за великим рахунком, зроблено. Якщо ж він не коментує навіть телефоном, це вже означає факт відмови від коментаря.
(Далі буде. Зокрема, і завершення історії, як можна було з'ясувати, чи є в НБУ гроші для урядової боротьби з грипом)
Ігор Куляс - медіатренер; з 1989 року пройшов на українському телебаченні шлях від репортера до шеф-редактора новин. Протягом 1999-2002 років був шеф-редактором телекомпанії «Новий канал» («Репортер»). Стажувався на BBC, Reuters, ITV, CBC. Працював кризовим менеджером у 20 регіональних та загальнонаціональних телекомпаніях.
Нині є тренером-консультантом МГО «Інтерньюз-Україна» з телевізійного виробництва. Створив власну методику оцінки новинних програм. Протягом останніх чотирьох років сотні тележурналістів з усієї України пройшли в Ігоря Куляса та його партнера Олександра Макаренка тренінги в рамках «Школи новин Internews».
У рамках проекту громадської організації Internews Network «У-Медіа» Ігор Куляс здійснює «Моніторинг дотримання журналістських стандартів та підвищення медіаграмотності широкого кола українських громадян», який «Детектор медіа» реалізує спільно з Інститутом масової інформації.
Критерії оцінки якості новин пояснено тут (частина 1, 2, 3).
Фото Lenizdat.ru