Найбільше мені подобаються люди, які в такий спосіб захищають фільм «Буча». Його зняли, змонтували, він вже ГОТОВИЙ і було мільйон показів. А людоньки все продовжують звинувачувати когось, що хтось цю стрічку забороняє. 

Фільм «Юрик», до речі, абсолютно вільно можна подивитися на онлайн-платформах.

Це схоже на популярну історію, коли критику називають хейтом, цькуванням та кенселінгом. А, ще лінчуванням. Навколо стрічок про війну відбувається дискусія, а не заборона. І прикметно, що критики ось цих уявних скасувань дуже ці дискусії не люблять і закликають їх припинити. Тобто в одному випадку свобода слова має діяти, а в іншому — вже ні. Хочете — знімайте, але і реакцію теж отримуйте. 

Понад те — багатьом людям зі сфери не йдеться про те, що ігрове кіно (чи інші художні твори) про війну зараз категорично робити не можна. А йдеться про те, хто це робить і як. Бо з цього часто випливають наміри. Для чого люди піднімають таку складну тему, якщо раніше її обходили десятою дорогою? 

Одразу у двох київських театрах йдуть вистави «Зелені коридори» за пʼєсою Наталки Ворожбит. Одну поставив Максим Голенко, іншу — Олексо Гладушевський. Обидві вистави, як на мене, чудові й талановиті. Хоча там дуже багато ходінь по лезу і епізодів (та гумору) просто на межі. Але я не бачила жодного срачу на тему цих постановок. Може, тому, що автори і до цього робили щось вартісне, а не увірвалися у складні теми як Пилип з конопель? 

Так само я не бачила срачу щодо «Кіборгів». Так, була певна критика, хтось говорив, що це знімати рано, але такі репліки були одиничними, масового обурення не спостерігалося.

Те саме стосовно «Клондайку» — фільм дуже етично і якісно зроблений, без натяку на маніпуляції темою та глядачами.

А навколо чого срачі виникають зараз? Навколо явних спекуляцій на темі. На критику наражаються автори, які плювати хотіли на цю війну до 24 лютого 2022-го. Які не знімали кіно, а ліпили російськомовні серіали, де українського контексту взагалі не було. А тут вони раптом прозріли і одразу кинулися щось знімати. Переважно сльозливе, щоб люди плакали і вважали це якимось художнім достоїнством. 

Ну сядьте, вивчіть тему, заглибтеся в неї — ви ж 8 років проспали, жили серед єдинорогів і нічого в ній не тямите. Я не дуже люблю оці всі іронічні репліки про неофітів і радію, що хоч так наше суспільство змінилося. Але дехто ну справді сильно наривається, і тут, звісно, згадуються 90-ті і колишні комуняки, які вдарилися в релігію, патріотизм, перетворивши себе на карикатурних персонажів. І це я пишу про тих, хто був щирим, а більшість же просто підлаштовувалася під нові умови. 

І кожного разу, коли вони пхалися в культуру, перетворювали її на якийсь треш. Новонавернені патріоти з радянським мисленням та естетикою проповідували щось про Шевченка, про музику, про українську мову, другу за милозвучністю.

Вже з початком війни (яка почалася у 2014-му, бо це треба постійно нагадувати) ми теж отримали цілу пачку таких неофітів, бо ж конʼюнктура передбачала патріотфільми і на них можна було отримати державні гроші. Тому ми стали свідками цілого списку ура-патріотичних, погано знятих стрічок про наші визначні події та особистостей, які поставали перед глядачами типовими совєцькими героїзованими, вихолощеними персонажами, бєз страха и упрьока і з нульовою харизмою. Дійшло до абсурду, коли у фільмі «Крути 1918» єдиним справді цікавим персонажем став Муравйов, який їхав на поїзді громити Київ.

Ну а зараз ця тенденція просто настільки посилилася, що не звертати на неї уваги просто неможливо. І, повторюся, ніхто нічого не забороняє. Зараз у прокат вийшла стрічка «Лишайся онлайн», зроблена нашвидкуруч лівою ногою серіальниками. Вони звикли працювати на своєму рівні, без складних завдань і викликів, за принципом «і так сойдьот», тільки раніше робили щось безобідне про любов-кров, а тепер — нате вам, шановна домогосподарко Антоніно, про повномасштабку.