Присутність Мустафи Джемільова в ефірі присвяченої Голодомору «Свободи Савіка Шустера» була, на жаль, мовчазною – ведучий не знайшов часу, аби надати слово провідникові кримських татар. Але все одно вона була промовистою. Як і мовчазна присутність Мустафи-ага на київському Майдані в перший же день Помаранчевої революції: вже на третій день наших громадянських змагань під снігопадом Майдану майоріли кримськотатарські блакитні стяги з золотою тамгою (гербом) Гераїв, кримських ханів, що 1502 року розгромили столицю Золотої Орди й остаточно звільнили з-під її влади слов’янські землі. Ті стяги стали поштовхом для багатьох інтелігентних киян: «Татари приїхали з самого Криму, нам тим більше соромно сидіти вдома! На Майдан!».

 

В ті дні 2004-го у Криму виявляти симпатії до помаранчевих було набагато складніше, ніж у Києві. Щоправда, й ми тут до певного часу не знали, чи не кинуть на розгін Майдану спецназ, але, наприклад, у Бахчисараї, про що телефоном розповідали мені тамтешні друзі, кримськотатарську демонстрацію проти фальсифікації результатів президентських виборів заборонили та розігнали, людей відверто залякували. Не дарма свіжі враження від постсовєтського простору французький рекламіст Фредерік Беґбеде виклав у сентенції: «Залякування лишилося основним пластом (і хлистом) життя російського суспільства». Але – як сказав інший «живий класик» – «Україна не Росія». І на це мають велику надію кримські татари. Бо пам’ятають не лише пекло сталінської депортації, коли за один день із батьківщини насильно вивезли цілий народ, загарбавши його землі, будинки, майно, але й те, як палили Бахчисарай російські цариці Анна Іоаннівна та Катерина II. Аби знищити пам’ять та фальшувати історію, в якій не знайшлося би місця правді про те, що московські царі були васалами кримських ханів, навіть листи до них мусили підписувати, виводячи арабськими літерами власні імена.

 

Так, рукописи не горять, як писав нащадок татарського роду Михайло Булгаков. Крім знищених кримськотатарських архівів є й інші, і вони залишилися. Завзяті історики, серед яких почесний член Академії наук Туреччини українець Омелян Пріцак або росіянин Лев Гумільов (син Анни Ахматової, рід якої також походить із татар), знаходять документи, оприлюднюють джерела, що розвіюють історичний фальсифікат. Але за триста років він надто в’ївся в колективну свідомість.

 

 

 

 

Ще 1991 року в московському науковому видавництві «Мысль» вийшла праця доктора історичних наук Валерія Возгріна «Історичні долі кримських татар», в якій він доводить, що цей етнос є нащадком таврів – народу – аборигену Криму, з яким протягом століть змішувалися племена Хазарського каганату, печеніги та половці. Лев Гумільов зазначає : «Наші предки дружили з половецькими ханами, одружувалися з “красними дівками половецькими”, приймали хрещених половців у своє середовище, а нащадки останніх стали запоріжцями та слобідськими козаками, змінивши традиційний слов’янський суфікс приналежності “ов” (Іванов) на тюркський – “енко” (Іваненко)». Крізь чиї ж окуляри ми, що століття жили поряд із кримськими татарами, сьогодні сприймаємо цей народ? Наш народ, історичний народ нашої батьківщини – а отже, самих себе?

 

«Визнаю, мене вразила ця непохитна міцність переконання, не залежна від жодних фактів, ця органічна певність у вищості всього свого над усім чужим, це нічим не виправдовуване і разом із тим нічим не приховуване презирство до татарина, як до чужого. Я бачив, що земляк багато брехав на татар без усякого сорому, але водночас розумів, що брехня ця геть щира й абсолютно йому потрібна», – писав 1866 року російський мандрівник Євген Марков про задрипаного курського ямщика, якого зустрів у Криму. Ментальні відмінності у сприйнятті татарина росіянином та українцем влучно пояснює заступник директора Бахчисарайського державного історико-культурного заповідника Олекса Гайворонський: для українця татарин був сусідом, вони поряд випасали коней у кримських степах, часом ворогували, часом – були союзниками. Спілкування цих етносів було постійним, отже – навіть у часи ворожнечі не виникало демонізації. Московіти ж бачили татарина лише кілька разів на рік, завжди як того, хто з’являвся здалеку, аби образити, взяти данину, принизити й піти. Переляк, що накопичувався століттями, виплекав непереборну ворожість. Плани «остаточно викорінити» історичний народ Криму, що розроблялися ще за сумнозвісної Катерини, вповні зреалізував найбільший «збирач земель руських» Йосиф Сталін. Як і розпочату Олександром II депортацію кавказьких народів.

 

Між тим, й історію, і культуру Росії та України створювало чимало татар та їхніх нащадків, іноді – доленосно направляючи її. Згадаймо хоча б колізію з «визволителем Русі від татаро-монгольської неволі» Іваном III, його «стояння на річці Угрі» проти війська Золотої Орди. Лев Гумільов описує, як цей московський князь «ганебно дезертирував, покинувши армію у 200 000 чоловік. Змушений проти волі повернутися, він здійснив спробу сторгуватися на принизливих умовах і зрештою, заразивши власним рабським страхом своє військо, спонукав його до всезагальної безладної втечі. Московія тоді з тривогою очікувала своєї неминучої загибелі, як раптом до неї дійшла чутка, що Золота Орда була вимушена відступити через напад на її столицю кримського хана. При відступі її було розбито козаками та ногайськими татарами». Батько українознавчих студій Гарвардського університету Омелян Пріцак вважав віхою історії України союзні договори Богдана Хмельницького з кримським ханом Іслямом III Гераєм, зазначаючи, що їх вивчення є «відправним пунктом для розуміння причин успіху українського повстання пізньої весни 1648 року». Тому, хто не байдужий до історичних джерел, не здасться аж такою контраверсійною ідея художника Ісмета Шейх-Заде зобразити на котрійсь із купюр української гривні Ісляма Герая, «котрий зробив реальною незалежність України у XVII столітті до подій Переяславської Ради». Татарське коріння мають родини Кочубеїв, Голіциних, Бердяєвих, Тухачевських. Кримським татарином був Агатангел Кримський, перший учений секретар Академії наук України. Отже, чи можемо говорити про татар «вони»? Хто ж тоді ми для самих себе?

 

«Це слов’янська батьківщина. З прадавніх часів її завойовували слов’яни. Тепер татари хочуть свої землі, але це слов’янська земля, більше я нічого не скажу», – цей коментар «Андрія, мешканця Сімферополя» в репортажі про мітинги кримських татар у новинах Першого національного (!) від 21 листопада вичерпно демонструє рівень безпорадності українського телебачення у висвітленні етнічної ситуації в Криму. Шкода хлопця, котрий на всю країну виглядав дурбецалом. А от провина за печерний стан історичної свідомості в суспільстві цілковито лежить на медіа. Вони або продовжують транслювати придуману німцями для європейської провінціалки на азійському троні Катерини «історію», або залучають у коментатори не учених – істориків чи соціологів, а політиків, чия точка зору відома заздалегідь, чи сумнівних молодиків, невігластво яких, тиражоване телебаченням, стає провокацією.

 

Галицько-Волинський літопис містить оповідь про євшан-зілля: про те, як Володимир Мономах вигнав половецького хана Отрока на Кавказ, розлучивши його з рідним братом Сирчаном. По смерті Мономаха Сирчан послав до брата співця, аби той просив повернутися Отрока в рідну землю, співав йому половецьких пісень, а як не допоможе – дав понюхати зілля, назване євшаном, що росте в степу половецькому. Не пройняли Отрока ані слова, ані пісні, а понюхавши євшан-зілля, заплакав він і сказав: «До лучче єсть на своей земли костю лечи, ине на чюже славну быти», і – помчав на батьківщину. Переспів цієї казки вже в ХХ столітті поет Микола Вороний закінчує словами про Україну, яку забули, від якої відцурались її сини. Повернутися до України, любити її сьогодні – це осягнути, сприйняти як свою всю її територію, всю непросту етнічну історію. Тема Голодомору, що нарешті зазвучала з наших екранів – євшан-зілля, необхідне для видужання. Але минулого століття Україна зазнала й іншого геноциду – сталінської депортації кримських татар. Загальнонаціональне усвідомлення цієї трагедії необхідне українському народові, аби згадати – який він є, що пережив, з кого складається. Лише вдихнувши й цього гіркого євшан-зілля, нарешті НА ВЛАСНІ ОЧІ побачити, пережити Крим як реальність України. «Євшан-зілля зцілює від винародовлення…» (митрополит Іларіон).