Президент і мурахи
Не можу погодитися з тими, хто каже про повну відсутність змісту в телевізійному спілкуванні президента з громадянами, а чи то, радше, підданцями. Зміст цей завжди є, його навіть чимало - єдине, він полягає не в тому, ЩО, а в тому, ЯК. Це якраз той випадок, коли «сам процес» є важливішим і красномовнішим за результат.
Неодноразово доводилося чути думку, яку шановний Отар Довженко сформулював так: «...Витратити кілька коштовних ефірних хвилин на доведення того, що в телевізійному спілкуванні Януковича не було нічого цінного - досить дивне рішення. Адже це далеко не перший подібний захід, і висновки про специфіку телеефірів Віктора Федоровича можна було зробити вже давно».
Передусім, на моє стійке переконання, якщо проблема існує й навіть не гадає зрушувати з місця, про неї треба нагадувати за кожної нагоди. Привертати й привертати до неї суспільну увагу. Інакше це мало чим відрізнятиметься від замовчування. «Щось подібне вже колись було» - боюся, це не найпереконливіший аргумент. Зрештою, в Україні олігархи живуть за окремим правом, відмінним від права для посполитих, уже щонайменше півтора десятиліття. То, може, ну їх - тих олігархів? Усе ж воно вже було, геть нічого нового, суцільне дежавю! А те, що президент держави за чотири години не сказав анітрохи інформативного, - то не являє жодного інтересу для суспільства? То не є інформацією, причому інформацією ДУЖЕ промовистою, гідною тижневих підсумкових випусків?
Отже, завершальним актом трилогії «Президент виходить до народу» стала його прес-конференція 1 березня. Така от деталь: Віктор Янукович виголошує вступне слово. Зовсім не коротке, як і завжди. Поруч, тут само на сцені, за трибуною з мікрофоном стоїть і стоїть на своїх височезних підборах Дарка Чепак. Стоїть і мовчить, з ноги на ногу переминається - й так понад півгодини: у даний час, на даному етапі прес-конференції її присутність на сцені є надлишковою, їй нема чого робити. Але й сісти їй нема куди: судячи з картинки на екрані, стільця поруч немає.
За розповіддю оглядача «Детектор медіа» Світлани Остапи, журналісти, перш ніж потрапити до зали, мусили пройти шість кордонів безпеки. Може, я й помиляюся, але в будь-якій країні, де журналістів привчили поважати себе, вже на третьому кордоні більшість акредитованих вирішила б: «Служить бы рад - прислуживаться тошно». І в підсумку на президента чекав би порожній зал. Наступного разу він би вже точно вивчив: ставитися до журналістів із демонстративною зневагою - аби знали своє місце - не варто. Наступного разу він би вже зрозумів: у даній конкретній ситуації журналісти були потрібні йому більше, ніж він їм. Бо журналісти, зрештою, й без прес-конференцій можуть висвітлювати діяльність глави держави - що вони й робили довгих п'ятнадцять місяців Януковичевого «усамітнення».
Перед епохальним заходом глядачам подали розігрів - довгий репортаж про розширене засідання Кабміну 27 лютого. Приємний жіночий закадровий голос, зокрема, повідомив: «Була присутня опозиція, яка намагалася зірвати обговорення програми». Відвертий наклеп як розігрів до президентської прес-конференції - промовистіше не буває.
Президент: «Зменшили закупівлю вуглеводів. (У Росії. - Б.Б.) І зробили це без конфліктів». А як же виставлений рахунок на сім мільярдів? Цей та чимало інших епізодів залишили враження: президент просто не розуміє різниці між журналістами й пересічними обивателями.
І, варто сказати, сервільні журналісти давали йому для цього підстави. Запитання співробітниці луганської газети «ХХІ век» - спочатку розповідь про технології в металургії, нові установки на Алчевському металургійному комбінаті, а потім: «А что делают другие регионы?»
Це вже був повний абсурд. Здавалося б, ти журналістка. Здавалося б, «інші регіони» - це близькі Дніпропетровська й Донецька області та ще місто Запоріжжя. Ото й усе: далі на захід найближчий комбінат чорної металургії з повним виробничим циклом - аж у Кракові. То чи інші способи збирання інформації, окрім як почути від президента, вже зовсім не в пошані? Інформація - то офіційний синхрон і більше ніщо?
Янукович, до речі, відповів про металургію взагалі. Враження було сюрреалістичним: журналісти питають про одне - президент відповідає про інше. Але Мустафі Найєму та ще декільком журналістам «дотиснути» запитання не дозволили. Організатори заходу запрограмували нефаховість, заклали в регламент маніпуляції у відповідях. «Одне ЗМІ - одне запитання», - повторювала Дарка Чепак. «Одне ЗМІ - одне запитання - нуль відповіді» - так це виглядало. Журналісти мають перед президентом зобов'язання, президент перед журналістами їх не має. Якщо це не типові стосунки «хазяїн - слуга», то що тоді?
Запитання «регіональних ЗМІ» - то була окрема пісня. Ні, зрозуміло: їх можуть і навіть мусять цікавити специфічні місцеві проблеми. Але якого ж порядку, якого характеру? Будівництво шахти №10 у Нововолинську, оздоблення «центру хірургії області» у Вінниці... Якщо з такими питаннями фахові журналісти звертаються до президента, то або вони зеленої гадки не мають про механізм функціонування демократичної держави та розподіл повноважень у ній, або ж її не має президент. Одне з двох.
Учасники руху «Стоп цензурі!» прийшли на прес-конференцію в масках, що зображували Віктора Януковича. «Маски вже зняли» - це пролунало, які то були маски - на екрані так жодного разу й не показали. Так і не показали, що відбувалося з Тетяною Чорновіл; не чути навіть було, яке запитання вона поставила. Президент раптом узяв і почав відповідати на невідоме телеаудиторії запитання.
Як би мали поводитися журналісти? За словами Світлани Остапи, конфлікт полягав от у чому: пані Чорновіл не встигла встати до чільної частини черги, й до неї та черга вже точно не дійшла б. Тож вона й намагалася поставити своє запитання «з місця», в обхід черги.
І тут постає важлива проблема. Знаючи ставлення влади до ЗМІ, журналісти мали б демонструвати коректність. Таку, щоб не було за що їм дорікати, тицяти в них пальцем - мовляв, самі такі. Не вийшло опинитися на чолі списку? То можна було демонстративно залишити приміщення, показавши: журналісти тут - для вмеблювання, їм відведено лише функцію наповнювача зали, їх тут зневажають.
А ще «особливі» умови, створені владою для журналістів, вимагають чіткості й зібраності. Шановний Мустафа Найєм поставив президентові риторичне запитання. Він знав наперед, що відповіді не отримає. Але саме запитання було блискучим: воно створило разючий контраст зі змальованою Януковичем суцільною благодаттю. Це запитання було ціннішим за будь-яку можливу відповідь.
Запитання представниці ТВі Анастасії Станко могло бути так само влучним. Якби не зроблена нею передмова: «Як колега колезі, як журналіст письменникові». Позначивши іронію ДО ЗАПИТАННЯ, пані Станко надала президентові час зайняти бойову стійку. Фактично попередила: «Пане президенте, зараз я поставлю дуже й дуже незручне запитання, приготуйтеся». Очікуваного ефекту вже не було. І навіть той факт, що відповідав президент із папірця (приніс, аби хоч куди, та встромити звіт про свою благодійність?), уже було розмито.
Дивним в усьому цьому залишається єдина річ: невже в Адміністрації президента ніхто так і не зрозумів - що більше президент намагається сховатися за абстрактними й обтічними словесами, то наочніше він розкривається?
Фото із сайту президента