За винятком «Аргументу кіно» з метром Володимиром Войтенком на «1+1», українські глядачі довготривалими проектами не балувані. Кінорубрики в ефірі ранкових програм на «1+1» з Андрієм Алфьоровим та «Інтері» з Олександрою Березовською - крапля в морі. Та попри песимістичні прогнози, програми про кіно продовжують з'являтися. Приміром, на 5-му каналі щонеділі о 22.30 протягом півроку виходить проект «Кіно з Яніною Соколовою». Причому це не просто «передмова» до кінопоказу, а 25-хвилинна програма для глядачів, які цікавляться прокатними стрічками тижня.

Авторка програми не приховує: її виробництво - мистецтво можливого як щодо коштів, так і залежності від рейтингу. У форматі, який акторка й телеведуча запропонувала небагатому на культурний контент інформаційному каналу, не вдалося уникнути кіноанонсів і пріоритетності «медійних персонажів», переважно з Росії. Тим не менше, за словами Яніни Соколової, редакція вболіває за українське кіно і дбає, аби не пропускати гідні прем'єри. Про стрічки наступного тижня у «Кіно» йдеться переважно в коротких сюжетах. Основу програми складає інтерв`ю з гостем, під час якого ведуча, як дипломований психолог, намагається відкрити глядачам нові грані душ акторів і режисерів.

Роботу над «Кіно» Яніна Соколова поєднує з випусками ранкових новин на 5-му. Ми спитали в авторки, як їй вдалося створити програму і якою вона бачить місію редакції за нинішньої ситуації в кіножурналістиці.

- Яніно, з кожним новим роком програм про кіно на українському телебаченні стає дедалі менше. В цю еру занепаду із проектом на 5-му ви взяли на себе велику відповідальність. :) На які пріоритети орієнтується «Кіно з Яніною Соколовою»? І як вдалося започаткувати таку програму на новинному каналі?

- Основна причина відсутності кінопрограм на українському ТБ - це відсутність попиту. І, відповідно, низькі рейтинги. Нині в ціні худнути, готувати котлети і співати. Кіно цікавляться передусім ті, хто зазвичай не дивиться телевізор. У цьому вся біда.

Те, що на новинному каналі існує подібна програма, - справді нераціонально з точки зору аудиторії. Бо «Кіно» - це нетиповий продукт для 5-го каналу. І переконати глядача у зворотньому досить тяжко. Але я вдячна керівництву каналу за те, що вони ризикнули. Легко буває лише тим, хто нічого не робить.

«Український глядач має знати про те, що в Україні ще не вмерло кіно. Воно живе»

Стосовно ідеї, то вона виникла рік тому під час моїх довготривалих зйомок в українському серіалі, який виробляли на замовлення російського «Первого канала». Тоді я подумала, що український глядач має знати про те, що в Україні ще не вмерло кіно. Воно живе. Це яскраво доводять картини кінокомпаній Film.ua, Star Media, «Нова студія». Але лаври успіху отримують росіяни, які все це фінансують. А ми перекуповуємо секонд-хенд після того, як росіяни щось успішно проковтнули. Але ми віримо, що все зміниться. І перші перемоги вже є. Про них ми з особливим задоволенням говоримо у «Кіно» :)

- Які квоти у вашому авторському проекті для українського кіно?

- Для нас важливе поняття інформаційного приводу. Якщо знімається гарна картина, яка передусім цікава глядачу, ми це висвітлюємо.

На нашій сторінці у Facebook нас часто запитують, чому ми так рідко запрошуємо українських акторів, а все росіян. Є така річ, як попит. На даний момент у нас є попит на відомі обличчя. Від цього нікуди не відійти. Ненавиджу це поняття «медійності», але для нас воно має значення. Я не буду приховувати, що запросити Федора Бондарчука, Івана Охлобистіна, Ренату Литвинову - для нас так само цікаво, як і для нашого глядача. Ми хочемо, щоб нас дивилися. Тому намагаємося сублімувати те, що виховує смак і водночас має комерційну складову.

З-поміж українських акторів запрошували Остапа Ступку - на момент, коли він знімався у фільмі «Матч». Це була неоднозначна картина не лише за змістом, акторською грою, а й за прес-конференцією, яка відбувалася в Україні й Росії. Як розказав мені Остап, у РФ українських актори виступали у якості не персоналій, які знімалися у кіно, а гостей, яким, на відміну від російських колег, запропонували посидіти в залі. Росіяни були на сцені. Щоби таке траплялося менше й менше, українське кіно треба розвивати.

- Що, на вашу думку, першочергове в популяризації українського кіно - телебачення чи самі кіномитці, які звернуть на себе увагу?

- Чимало глядачів дивляться нашу програму на нашій сторінці у Facebook. Судячи з їхніх відгуків, телевізор вони вмикають рідко. Інтернет і цифрові технології беруть гору, як би нам, телевізійникам, це сумно не було.

Щодо телеаудиторії - ТБ грає роль у популяризації: хочеш створити попит, треба це зробити модним. Мені хотілося б, щоб українське кіно було модним. Як би скептично не ставитися до слова «мода», але, тим не менше, вона рухає процес. От зараз усі захопилися кулінарними програмами. Декілька років тому ми масово захопилися танцями. Мені б дуже хотілося, щоб ми так само масово захопилися кіно. Принаймні, ми робимо для цього кроки.

- Чи ставить вам завдання керівництво по рейтингах? Чи звертаєте на це увагу?

- Звісно, звертаємо увагу. І, як я зазначала, програми подібного формату більше дивляться в інтернеті, в запису. На жаль...Стосовно керівництва - звісно, звертає. Але конкретних «рамок» не ставить. Я щаслива, що маю свободу дій і думок. Мені ніхто не диктує, кого я маю запрошувати, кого не запрошувати. Це авторське бачення процесу. З іншого боку, рейтинги важливі задля запрошення спонсора, і я сподіваюся, що наступного року ми таки матимемо стабільних партнерів.

- В оформленні програми, зокрема поділі екрану на квадрати, дизайнери надихалися фільмами раннього Майка Фіггіса? :)

- Стосовно Майка Фіггіса - можливо. Але ми обожнюємо Джима Джармуша, хоча й поділу на окремі історії в стилі сомнамбулічних розмов за келихом віскі дозволити собі не можемо з огляду на формат каналу і програми :)

 «Редакція "Кіно" обожнює Джима Джармуша. Однак поділу екрану на окремі історії

в стилі самнамбулічних розмов за келихом віскі дозволити собі не можемо :)»

Я не буду занурюватися в поезію того, як ми це створювали. Це виключно смакові речі, і це відображає наше бачення кіно - як певні історії, які трапляються в сюжеті, і такими історіями ми зорово насичуємо картинку.

- Чи влаштовує команду проекту день і час виходу?

- Це важке питання. Програма про кіно - нетиповий продукт для 5-го каналу. Ми поза політикою, поза форматом, і знайти нішу, в якій би аудиторія 5-го каналу дивилася кіно, надзвичайно важко. Тому, я думаю, що 22.35 неділі на даний момент для нас підходить. Пробували змінювати, і о 22-й цього ж дня рейтинги були нижчими. Якби це був «Інтер» чи «1+1», така програма була б доречною зранку. Для нашої ж аудиторії цей час наразі найкращий.

- Які кошти виділяються на виробництво програми?

- Ця програма геть дешева. У ній працює один журналіст - Ксенія Дворнікова, чудовий режисер Борис Долина («Підсумки з Андрієм Данилевичем» на телеканалі «Україна», один із номінантів на «Телетріумф-2012»). Я редагую тексти, займаюся пошуком гостей і приміщення. Час від часу залучаємо спонсора, а загалом програма виробляється коштом каналу.

Команда проекту «Кіно з Яніною Соколовою»: оператор Влад Каретник,

режисер Борис Долина, журналістка Ксенія Дворнікова, керівник і ведуча Яніна Соколова, гример Олена Кучер, оператор Дмитро Демішев

- У чому полягає партнерство з порталом Kino-Teatr?

- Думки редакторів порталу щодо того як має виглядати кіно в інтернеті і на телебаченні співзвучні з тим, що робимо ми. Тому й співпрацюємо: ми рекламуємо їх, а вони нас. Ще користуємося новинами порталу і висвітлюємо їх у ширшому форматі у нашій програмі.

- Як працюєте над темами? У пріоритеті політика анонсів чи тяжієте й до аналізу подій?

- Ми відштовхуємося виключно від інформаційного приводу. Ми намагаємося бути в курсі всіх подій і глобальних прем'єр, які відбуваються в Україні із залученням іноземних зірок. Тож випуски нашої програми це, передусім, анонсування. Це ще й умова людей, які надають нам можливість спілкуватися з так званими special guest stars - зірками, яких вони привозять до Києва в рамках промокампанії фільму. Такі справи, такий бізнес... Але ми тримаємо в полі уваги й інші фільми.

- Що є головним досягненням програми за період її виходу?

- Головне досягнення - це довіра з боку відомих персоналій сучасного кінематографа. Нас не бояться допускати у власний простір як кінематографісти, так і відомі зірки кіно. Нам сприяють у зйомках, і часто ми найперші знімаємо інтерв'ю із зірками чи репортажі зі зйомок фільмів.

Ще одне наше велике завоювання - свій глядач. Нехай і не в тій кількості, як на проектах на кшталт «Х-фактора», але він з нами однієї думки.

Ми не опускаємося до рівня жовтих сенсацій, як це часто роблять наші колеги. Навіщо робити те, чим і так перенасичений телепростір. Сумно, але інколи в нас зриваються заздалегідь домовлені інтерв`ю через те, що колеги із «зубастого» телетаблоїда відбили бажання в актора спілкуватися із журналістами. Так було з Чулпан Хаматовою, наприклад. А історія із Сергієм Безруковим! Чимало ЗМІ продублювали фразу Валентина Гафта: «Мені сумно не від того, що я помру, а від того, що мене зіграє Сергій Безруков». Цих слів Валентин Гафт ніколи не казав. І в нашій програмі Сергій Безруков розповів, що на одному із заходів Валентин Гафт підійшов до нього, став на коліна і сказав: «Друже, я ніколи нічого подібного не говорив. Вибач, що якимось чином колись журналісти подали мою фразу у такому трактуванні. Я не маю до цього жодного відношення»... Мені за моїх колег у таких випадках сумно.

Часом актори попереджають, що не хочуть, аби їх питали про перше, друге чи про третє. От Федір Бондарчук категорично не бажав говорити про політику. А мені хотілося його про це розпитати як одного з провідників «Єдиної Росії» в Держдумі. До того ж, зараз він очолює «Ленфільм», і про оці речі несумісні - критика, демократія - мені хотілося поговорити з Федором Бондарчуком. Я думаю, аудиторії 5-го каналу теж було б цікаво, що думає Федір про сучасну політичну ситуацію. Але «ні» - і все.

- Який диплом в інтерв'ю з акторами і режисерами вам у нагоді більше - університету ім. Карпенка-Карого чи психолога? :)

- Психолога. Акторство і журналістика - це діаметрально різні речі. Можливо, моя акторська освіта допомагає мені у веденні програми, але жодним чином не в розмові з гостями. У моїй роботі в програмі «Кіно» моя акторська діяльність здебільшого заважає. Бо журналісту про деякі речі зсередини кіновиробництва краще не знати :) Наприклад, про те, що змонтована версія може відрізнятися від робочої.

Щодо психології - актори дуже чутливі люди. Я це зрозуміла під час розмови з Ренатою Литвиновою. Це було надзвичайно тяжке інтерв'ю: є люди з акторської сфери, які категорично не сприймають критики чи подай натяку на критику. Будь-який суб'єктивний фактаж вони можуть розтлумачити як криве слово. З огляду на це треба заздалегідь протягом тих двох хвилин, доки тобі прикріплюють мікрофон, зрозуміти, в якому контексті зараз людина, в якому вона настрої, про що варто питати, а про що не варто; чи комфортно гостеві зараз сидіти, чи хоче він води без газу, доки ми запропонували чай... Такі нюанси дуже важливі. Розмова з Гошею Куценком у мене почалася з того, що я сказала: «Я знаю, що ви із Запоріжжя. Я ваша землячка, і ви жили на проспекті Леніна, 172, а я - на 170». І Гоша Куценко мені відповів: «Ти знаєш, я ще ніколи не зустрічав земляка, який був би пов'язаний із нашою сферою.» І такі психологічні речі для знайдення контакту з людиною надзвичайно важливі у спілкуванні з акторами. Ніколи не знаєш, що буде далі: раптом Рената Литвинова зараз кине чимось у тебе, встане і піде...

- А вона така?

- Так, вона дуже важкий співрозмовник. Але надзвичайно цікава. Якщо чесно, передивившись уже потім інтерв'ю з нею, я зрозуміла, що на таких особистостях треба вчитися журналістам-початківцям. Із таким досвідом розумітимеш: усе набагато легше, аніж може бути.

- То під час інтерв'ю вам цікавий сам «перформанс» чи... ?

- Мені надзвичайно цікаві самі люди, як вони є. Телеаудиторії актори відомі передусім своїми роботами. І от перед глядачем у кріслі людина, здатна змусити його плакати і сміятися в кінозалі, допомогти зрозуміти історичних персоналій. Це все надзвичайно важко і не обдарованим людям не під силу... Цікаво, як вони до цього приходять, як вибудовують ставлення до персонажа в ролі. Цікаво, яка ця людина в повсякденному житті, чим вона захоплюється, що вона дивиться передусім удома з кіно - як і інші особистісні речі.  

- Також цікаво дізнатися про ваші власні здобутки в кіно. Яким фільмом пишаєтеся найбільше? У кого мрієте зніматися?

- Мої здобутки наразі дуже скромні :) Найвагоміша роль - у фільмі «Навчаю гри на гітарі» виробництва Star Media. Це чотирьохсерійна історія, прем'єра якої відбулася декілька місяців тому на телеканалі СТБ. У цьому кіно я знімалася з талановитим Валерієм Ніколаєнком, Іллею Глінніковим, який став відомим після серіалу «Інтерни».

Також декілька років тому знімалася в соціальному проекті Любомира Кобильчука, півгодинній історії «Обійми мене» - про людей, які живуть із діагнозом «СНІД». Це картина, з якої розпочиналася моя кіноакторська діяльність у вагомому значенні. Коли я навчалася в інституті, нам рідко дозволяли зніматися - навчальний день разом із репетиціями і здачами етюдів нерідко завершувався о 23-й. До того ж, на другому курсі я почала працювати на «Інтері», і з кінокар'єрою в глобальному сенсі довелося зачекати.

Крім того, цього року я знімалася в серіалі «Костоправ», який ішов на «1+1», з Олексієм Горбуновим у головній ролі.

Мені цікаві артхаусні режисери, які знімають про нетрадиційні речі, які відбуваються в нашому житті. Мій улюблений режисер - Кіріл Сєребрєнніков. Було б гарно, якби ми познайомилися. До інтерв'ю з ним я буду ретельно готуватися, і ми вже вели переговори з ним. Також великий авторитет для мене - режисер Ахтем Сейтаблаєв, який знімав в Україні «Синдром дракона», створив кілька артхаусних стрічок.

Ну, і звісно ж, Нікіта Михалков... Співпраця з ним - як лакмусовий папірець на якість. Кому випало зніматися у Михалкова, справді матиме, що розповісти на кухні про власні досягнення в цьому житті.

І ще захоплена режисером і продюсером Тимуром Бекмамбетовим. До речі, я цікавилася думкою цього профі-багатостаночника щодо процесу в кіно. І він сказав: «Знімайте про себе. І знімайте не для того, щоб виразити своє "я", а для того щоб виразити "я" всього суспільства в окремих персоналіях, людях, почуттях. І не схиляйтеся так до історичних тем».

 «Правди в нас не вистачає як у політиці, так і в кіно. Ми весь час щось вдаємо,

а не показуємо, що є насправді»

- А як щодо мрій про співпрацю з українськими режисерами?

- Мені подобається Алан Бадоєв. Хоча багато хто його й критикує...

- Ви маєте на увазі кліпи Алана Бадоєва чи саме фільми? :)

- Можливо, це трохи ностальгійні міркування... Однак, коли я побачила orANGELove, я зрозуміла, що крига скресла. І з поміж українських режисерів-новаторів для мене Алан Бадоєв - номер один. Його короткометражка «Зрада», представлена цього року на МКФ, гідна того, щоб у ній зніматися. Тут такі несподівані трюки, переходи: люблять один одного й ненавидять один одного... Все це надзвичайно чуттєво й правдиво. От правди в нас не вистачає як у політиці, так і в кіно. Ми весь час щось вдаємо, а не показуємо, що є насправді.

- Останній - минулого року - випуск програми присвячено підсумкам галузі. Що під різдвяною ялинкою в українського кіно - які подарунки і які сюрпризи?

- Україна і сюрпризи - це майже синоніми :) Як якось сказав Віталій Лінецький: «У нас в стране все хорошее происходит вопреки»... Так от «вопрєкі» недофінансуванню картини українських режисерів відважно перемагали 2012-го на світових кінофестах: Сергій Лозниця, перемога моєї землячки Єви Нейман на фестивалі у Карлових Варах, «Срібний лев» Мирослава Слабошпицького у Локарно, фільм Михайла Іллєнка у лонглисті «Оскара»... Світ зайвий раз дізнається, що Україна - це не лише Чорнобиль, брати Клички і Помаранчева революція, а ще й є українське кіно. Тому в цьому плані є що покласти під ялинку :)

З іншого боку, держава скоротила фінансування кіногалузі в наступному році на 20 мільйонів. Але кошти не завжди грають вирішальну роль. От Іван Охлобистін приїздив на пітчинг Держкіно в пошуках акторів для своєї нової соціальної картини. В нього питають: «Скільки вам потрібно грошей?». І він відповів, що приїхав до Києва не за грошима, а за кадрами. На його думку, в Росії кінематографісти нині цікавляться більше комерцією, ніж мистецтвом, а в українців із цим усе набагато краще. От він бачить у нас нову силу. І не варто нарікати на росіян: хто ж нас іще розвиватиме? Подивімося правді у вічі. Завдяки грошам росіян ми навчилися робити кіно дешево, якісно і з попитом: усі серіали російські знімаються в Україні.

- Серед українських кінематографістів щодо Росії є дві полярні точки зору. Одні вважають, що треба якомога більше співпрацювати з росіянами, особливо з огляду на географічну близькість великого потенційного ринку. Їхні опоненти - кіномитці, які затялися обстоювати українську культуру і будь-що знімати кіно власними силами.

- Це провокативне питання, з розряду: «Краще до Митного союзу чи до Європейського?» :) Я за те, щоб не зважати на національну приналежність. Пропонують росіяни? Чому б ні? Поляки, французи, німці...Нехай це кіно й не буде виключно українським, але ми не маємо за нього червоніти. Із прем'єри фільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» Михайла Іллєнка глядачі виходили із зали, і в них текли сльози. Вони плакали вже після появи титру «Державна агенція з питань кінематографії представляє», стався такий факт виходу українського кіно на широкі екрани. Так от у мене точно тектимуть сльози, якщо до фільму, який мене зачепить, будуть причетні українці...

А самотужки щось зробити складно - як фінансово, так і з точки зору фаховості. На даний момент усе, що ми маємо в наших завоюваннях - самоосвіта. Кінофакультет університету ім. Карпенка-Карого, при всій моїй повазі до рідного вишу, на даний момент не дає того рівня освіченості кінематографічної, як у Росії. Виняток становлять хіба оператори. А в нас студенти навчаються без камер і комп'ютерів, не кажучи про елементарні приміщення без аварійних обставин. На вході до одного із головних корпусів театрального факультету на Хрещатику сходинки під ногами падають... Куди йдуть кошти студентів, які навчаються на факультеті на комерційній основі - питання. Куди йдуть кошти галузі в цілому - питання. Чому ми урізаємо бюджет на кіно, а Віктору Федоровичу оснащаємо його мисливські угіддя - питання. Але в мене, як і в Наталії Королевської, є мрія. Щоправда, інша :) Я вірю в перемогу здорового глузду й моралі. Сподіваюся, що прийде час, коли український глядач коротатиме вечори не за переглядом цинічних теревеньок нашої політичної еліти, а дивитиметься якісне, ідейне, щире українське кіно.

Довідка «Детектор медіа»:

Яніна Соколова народилася 6 березня 1984 року в Запоріжжі. За освітою є акторкою театру і кіно (Київський національний університет театру, кіно і ТБ ім. Карпенка-Карого) та психологом (Запорізький національний університет).

Кар'єру журналістки розпочала у 2000 році в якості кореспондентки газети «Запорізька січ». За рік працювала телеведучою: випусків прогнозів погоди на запорізькому телеканалі ТВ-5 (2001), програми «Всі гроші світу» луганського каналу «Лот ТВ» (2003), ведучою та журналісткою програми «Ранок з "Інтером"» (2006), ведучою та кореспонденткою програми «Сніданок з "1+1"» (2007, 2008), проекту «Ранок на 5-му» (2009), ранкових випусків «Час на 5-му» (2010 і донині), проекту «Кіно з Яніною Соколовою» (2012 і донині).

У 2004 році була актрисою «Вільного театру» та театру «Дах». Знімається у кіно. Зокрема, ролі в стрічці «Обійми мене» Любомира Кобильчука (2009), у 4-серійному фільмі «Навчаю гри на гітарі» (2012), а також у серіалі «Костоправ» (2012), фільмах «Семь верст до небес» (2012) і «Дело для двоих» (2012).

Надає перевагу концептуальному кіно у дусі Кирила Серебрєннікова і книжкам Захара Прілєпіна.

Заміжня, має сина.

Фото Павла Довганя