Олексій Коган у джазі вже понад сорок років, і складно знайти видання, в якому не вийшло його інтерв`ю. Уважний читач знає про нього вже все - і як закінчив музичну школу за класом скрипки, і як у п'ятнадцять років опанував бас-гітару, і що в часи СРСР виступав у підозрілих ресторанах і носив джинси марки Levi's. Про колекції музичних альбомів Олексія Когана ходять легенди - диплом бібліотекаря не пропав, - а спогади видатного джазового журналіста про його жорсткошерстного таксу Басю фігурували навіть у журналі «ШО». До стосів усіх цих подробиць автор може лише додати, що коли Олексій Коган курить, він відводить долонею дим на себе. І збоку у світлі торшерів може здатися, що там, на відкритій терасі хтось просто дістає зайвий семпл із какофонії міста.

Чи можна отак, рухом руки, щось змінити в цьому світі? Життєвий шлях радіожурналіста теж не складався із кнопок на пульті кондиціонера. Він починав із того, що ночами заробляв на вінілові американські диски й тепер, у статусі експерта, кумира і легенди, робить свою наступну тисячу програм на Богом забутому радіо «Промінь». І спробуйте переконати його залишити радіо, джаз, країну...

Саме такі люди рідко вписуються у програмні сітки українських телеканалів, їхні бібліотеки не цікавлять виробників миючих засобів. Вісім випусків дебютного для радіожурналіста телепроекту «Jazz з Олексієм Коганом», трансляція якого триває на ТВі, - рідкісний виняток і, можливо, рекорд, що тягне на Ґіннесса. На жаль, рекордність ця не стосується ані рейтингових показників, ані новаторської форми - проект не вразив нічим, окрім українського джазу й енциклопедичної тактовності ведучого. Лише вдумайтеся: нічим - ані ризикованими трюками, ні фріками, ні цицьками, ні скандальними заявами, ні лажами, ані бодай смішною шоу-програмою. Хто на ТВі має такий рафінований музичний смак і чи побачимо ми Олексія Когана в ефірі ще, «Детектор медіа» запитала у фронтмена українського джазу.

«Якщо 5% аудиторії хочуть слухати цю музику, вони мають на це право»

- Пане Олексію, які з-поміж сучасних виконавців і джазових колективів цікаві вам своєю креативністю? В наші дні поціновувачі джазу все рідше відкривають для себе зірок рівня Вейна Шортера.

- Промоутери нарікають, що зірок для фестивалів нині знайти нелегко. А джазових суперзірок можна порахувати на пальцях двох рук, і Шортер один із них. Це вже динозаври.

На фестивалі Alfa Jazz Fest у Львові легендарний гітарист Джон МакЛафлін під час вручення «Alfa Jazz Music Award 2012» зазначив: «На щастя, джаз перестав бути американським привілеєм». І тепер є такі поняття, як європейський джаз, джаз із Азії, африканський джаз....

В Україні багато яскравих молодих музикантів. Питання в тому, які можливості вони мають, аби стати суперзірками. У Швейцарії чи у Франції молода група може звернутися до державної установи з питань культури і сказати: «Ми їдемо на фестиваль в Україну». Їм сплатять дорогу, готель і все необхідне, а потім ще й дадуть грошей, аби музиканти видали альбом. Тут чекати на підтримку держави - марна річ. У джазі цього ніколи не було й ніколи не буде, повірте мені. А якщо буде, то, згадуючи Некрасова, «жаль только, жить в эту пору прекрасную уж не придётся ни мне, ни тебе».

«Я не жаліюся, що держава не підтримує джазу. Можливо, найбільша допомога в тому, що вона не заважає»

Я не думаю, що ситуація в українському джазі погана. Тут нічого не може бути навмисно, це музика чесна. І якщо виходить п'ять альбомів на рік, так потрібно. Десять - це краще. Цю музику від життя не відокремиш, і доля будь-якого джазового музиканта є стовідсотковим віддзеркаленням ситуації у країні - соціальної, економічної, культурної.

Шкода, що ми дуже багато говоримо про демократію, але люди не мають рівних прав. Якщо п'ять - десять відсотків населення країни хочуть слухати цю музику, вони мають на це право. У вас є можливість знайти на українському радіо чи телеканалі те, що ви хочете? Я так не думаю. І це, можливо, найстрашніший удар, що є люди, які вигадують такі речі, як рейтинги. Від того що Георг Фрідріх Гендель і Фредерік Шопен не звучать в українському ефірі, їхній рейтинг навряд чи погіршується. Втім, телебачення й радіо вже давно перестали когось виховувати, і більшість радіостанцій і телеканалів схожі одне на одного як макарони з одної коробки.

- Є ще інтернет...

- То вам так здається. Одного разу я навіть присвятив лекцію темі «Музика, якої немає в інтернеті» - я викладаю історію стилю і виконавської майстерності на вищому факультеті джазової музики в музичному училищі.

Спробуйте знайти в інтернеті записи Богдана Весоловського. Вірогідно, ви натрапите на посилання на альбом Олега Скрипки, який переспівав твори Весоловського. Щось цікаве про цього композитора-пісняра можуть розповісти хіба старенькі львів'яни, які знали його ще з 1930-х, коли вся Галичина гоцала під його фокстроти.

Крім того, в інтернету є величезний мінус - підміна понять, тут нахабство й невігластво вважаються істиною в останній інстанції, а свободою слова називають хамство.

Ситуація в медіа не впливає на те, що почути джаз в Україні можна: на концертах, фестивалях. От Jazz in Kyiv вкотре покаже, наскільки різним може бути джаз сьогодні. Це буде п'ятий фестиваль актуальної музики. Україну представлятиме «Київ Біґ Бенд». І програма побудована таким чином, що музиканти гратимуть українську музику, а аранжування для них робить американець Майкл Філіпп Моссман. Цей дуже відомий трубач та аранжувальник просто в захваті від музики українських композиторів. Врешті-решт, його бабуся народилася в Києві :)

«Студія, як і склянка, буває напівпорожня або напівзаповнена»

- Поява джазового проекту на ТВі у часи, коли канал фактично веде війну,- сильна ідея. Кому вона належить?

- Мушу вас трошечки розчарувати... Виробляти програму запропонували ми самі, силами організаторів фестивалю Jazz in Kyiv і за підтримки ТВі.

Фестивалю в цьому році виповнюється п'ять років, і ми вирішили вкласти кошти в телепроект. Останній, восьмий випуск вийде за пару днів до початку Jazz in Kyiv. Продовжувати програму далі в нас немає ресурсів. І, повірте мені, ми не кинули кістку каналу: «Хочете - давайте робити». Ні: ми планували саме вісім програм.

Крім того, я не влаштовую себе як ведучий. Я взагалі був проти цієї ідеї, однак що ж вдієш, якщо чотири члени ради фестивалю були «за».

З іншого боку, я дуже переживаю, коли бачу, скільки людей працює на мене. І хочу висловити найщирішу подяку людям, які робили цю програму. По-перше, Віталію Гайдукевичу. Гадаю, саме йому вдалося переконати керівництво каналу в тому, що цей проект потрібен. І режисерам - Якову Любчичу, Вікторії Замші та всій команді каналу.

«Телебачення мені було не потрібне у 18, а в 55 тим паче. І це був компроміс, у мене дуже багато зауважень до себе»

- Виробництво проекту завершено. Що вдалося охопити в цих восьми випусках? І як вам велося щодо вибору учасників - ще 10 років тому ви казали, що український джаз перебуває у зародковому стані...

- Це була фантастична можливість показати в ящику музикантів, які заслуговують на увагу - не те, що всі ці метелики, які живуть на цій землі один день. Це гарні музиканти. Шкода лише, що все більше з них останнім часом їде з України вчитися за кордон. Приміром, Юхим Чупахін, який був одним із героїв програми, публічно обіцяв повернутися.

Вибір нині великий, ще й ображені залишилися, які не потрапили до програми. І врахуймо ще, що йдеться про «вкусовщинку», поділену на етику. Приміром, є фестивалі, які вважають Jazz in Kyiv конкурентом, і є деякі музиканти, які працюють на ці фестивалі. Тож не обійшлося без ревнощів :)

- Ви обрали формат talking jazz, у якому протягом сорока шести хвилин давали можливість глядачеві слухати, власне, музику, лише деколи відволікаючись на спілкування з одним із учасників...

- Для мене найцікавішою була музика. І, в той же час, ми хотіли не просто показати концерт, а й розповісти про музикантів дещо під іншим кутом, зазирнути за лаштунки, поговорити про їхніх дітей. От, приміром, таке питання: «Чи бажаєте ви своїм дітям долі музикантів?». Тобто, чи бажають вони, аби їхні діти отримали блискучу освіту і стали безробітними, як воно буває в Україні...

Також під час спілкування ми розповідали про факти, не відомі широкому загалу. Приміром, у програмі про Валерія Волкова я почав із того, що, на жаль, завдяки ЗМІ, не всі знають, що Роман Гриньків записав у 1995-му році диск із Елом Ді Меолою...

А ще не всі знають, що українське фольклорне тріо «Древо» мало у 1993 році тур у Франції, де після 28 концертів протягом півтора місяців вийшов диск, який ще років десять тримався у чартах як один із найкращих альбомів, де поєднано джазову, африканську культуру і український автентичний спів. Люди про це не знають... І не знають, що Валерій Волков у 1994 році записав альбом із майстрами, легендами американського джазу - братами Брейкерами і Дейвом Лібманом. Він, тоді ще нікому не відомий музикант із Херсона, став першим українцем, чию музику заграли зірки.

Частину аудиторії така музика цікавить - це видно хоча б за кількістю переглядів відеозапису програми в інтернеті. До того ж, джазовій музиці не потрібні стадіони. Ось панк-музика - це протест - відповідна зачіска, помітна агресія. А джаз - це культурний спротив. Коли людина, яка щось у цьому житті знає, може сказати: «Чувачки, ви там слухаєте попсу... Та будь ласка. А ми хочемо слухати інше»

.

До того ж, у нас програма вийшла не тільки про музику. Приміром, запитання в останньому, восьмому випуску: «Чи можна в Україні заробляти тільки музикою?». І крупний план - очі музиканта - який каже: «Ні... Це неможливо».

«Джазовій музиці не потрібні стадіони... Ще одна фраза, яку я тиражую журналістам, але я щоразу не можу їх вигадувати, бо я жива людина»

- Ваша манера спілкування з музикантами нагадала майстер-клас із етики. Сучасні ведучі вже так не чинять :)

- Мені здається, українські музиканти мене поважають із одної простої причини. Мій покійний тато казав: «Якщо хочеш, щоб тебе люди поважали, ти маєш поважати людей сам». Я їх дуже поважаю і дуже люблю. Й іноді дуже важко говорити про людей, яких ти любиш. Ти можеш втратити об'єктивність. Тим більше, дуже багато музикантів - ну взяти, наприклад, трубача Дениса Аду чи Пашу Галицького (барабани), - зростали в мене на очах. Дениса Аду я знаю з п'яти років, коли труба була довша, ніж він. І я дуже радію, коли на власні очі бачу цей прогрес.

- Співрозмовник, як правило, був один.

- Я не буду називати прізвищ, щоб нікого не ображати. Врешті-решт, це моя суб'єктивна думка. Є люди, яких неможливо розговорити. З іншого боку, може, я такий телеведучий... На радіо я можу розговорити будь-кого, а тут надавав перевагу тим, із ким можна поспілкуватися.

Ми намагалися йти назустріч пересічному глядачеві. Я дуже просив музикантів грати доступнішу музику. Це величезне щастя для аудиторії - впізнавати ці твори. І я прекрасно розумію, що ТВі не музичний канал і що так чи інакше ти маєш іти на компроміс, маєш розмовляти доступно.

«Джаз - музика візуальна. Іноді не треба нічого говорити: ти бачиш, як піаніст дивиться на барабанщика, і барабанщик уже розуміє, що від нього треба... Це як магія якась»

- Як відбувалися зйомки і продакшн? Чи всі п'ять операторів змогли налаштуватися на імпровізації?

- Джаз треба вміти знімати... На ТВі люди, які знають телебачення й цифровий монтаж, - молоді хлопці. І мені дуже приємно, що вони самі звернулися за порадами: «Ви все знаєте». І я на першу програму я для них нотував навіть, хто за ким грає соло, щоб вони могли вчасно перевести камеру. Бо іноді їм подобається брати крупний план піаніста у час, коли соло грає барабанщик чи саксофоніст :)

А починаючи з другого випуску до монтажу долучився мій друг і учасник продюсерського центру Jazz in Kyiv Віктор Овчинников. І ви знаєте, просто немає зайвих амбіцій у хлопців із ТВі. Ми дуже подружилися, попри величезну відстань у віці, і самі дуже багатьох речей у них навчилися. Я тепер знаю, що смужка для телебачення - це погано, що треба сісти так, щоб правильно падало світло...

Ще ТВі навчив нас робити крупні плани в момент, коли музикант думає чи переживає. От, наприклад, коли я пропонував музикантам текст наосліп, де треба було згадати виконавця, дехто не міг вгадати себе - вдавалося іноді підловити :)

«Я радіолюдина, 26 років на радіо працював... І мене особисто завжди цікавила така річ, як музика, звук і голос, ніж звук, голос і картинка. На радіо мені цікавіше».

Що ж до партнерів із Jazz in Kyiv, я їх дуже люблю. І в нас є чітке розподілення зобов'язань. Я знаю, що я маю робити. І я жодного разу не запізнився на зйомку, я жодного разу нікого не підвів. І я знаю, що за інші моменти відповідають інші люди. Якщо мені треба в гримерку - мене відведуть, якщо я маю щось сказати - мені про це нагадають, якщо я хочу їсти, я відразу ж отримаю каву й канапку... Все працює в нас. І музиканти так само. І звуком у нас займалися ті люди, які фахово на цьому знаються, забезпечували техніку самі. І нас хвалили і за картинку, і за звук.

- Чи достатньо, на вашу думку, відображена реакція залу - адже слухачів до студії запрошували не випадкових...

- Так, ці тридцять - сорок осіб - люди, яким джаз цікавий. Ми не наганяли «солдатів і матросів» для того, щоби створити імітацію заповненої зали.

На їхніх емоціях спершу спеціально не акцентували, потім стали... Хлопці з ТВі просто вимагали це показувати! Однак на різних програмах складалося по-іншому: іноді випуски були ціннішими за складом учасників, але дуже слабкими за публікою, іноді - навпаки.

Були справді цікаві моменти... Коли знімався план камерою, яка стояла позаду, атмосфера була, як у джаз-клубі - напівпорожні столи... Студія ж, як і склянка, буває напівпорожня або напівзаповнена.

«Коли я розпочинав програму, в мене була спроба діалогу з публікою. А потім розмови звелися до мінімуму, більше хотілося показати музику. Все ж таки це телебачення»

- Чи надихає вас результат на співпрацю з телеканалами?

- Абсолютно ні. Немає пропозицій, і не уявляю, як до цього ставляться телевізійники. І, скажу вам чесно, я дуже задоволений, що зйомки цих програм закінчилися. Якби ви бачили, як я стрибав по сцені, коли Гайдукевич сказав: «Усе записано»!

- Ці кадри увійдуть до випуску?

- А може. Вони там усе пишуть, а потім роблять мені в інтернеті сюрпризи.

«Я все життя мрію про джазове радіо без політики. І... поки що нічого, тільки мрію»

- Як, теоретично, могла б розвиватися тема джазу на українських каналах? Чи потрібні телепрограми освітнього характеру, звідки глядачі могли б дізнаватися про складові культури джазу, його еволюцію і тренди...

- Сьогодні, за моїм рецептом, найбільш вдала модель - комбінування. Трохи розважити, розповісти щось цікаве, але щоб це й мало освітній характер. От, скажімо, Моцарт був великим жартівником. І часом, коли його учень розводив руками через неможливість виконати складне завдання, він сідав і сам грав окремі ноти носом. А Пол Вінтер, скажімо, записує голоси тюленів, китів, вовків, орлів, а потім вдягає їх в музичну мелодію, і виходять неперевершені твори... І таких речей є дуже й дуже багато.

У проектах про джаз усе залежить від подачі. Мені дуже шкода, що якось зник проект Ігоря Закуса Аd Libitum. Він не виходив, здається, на жодному каналі. Було три випуски всього - інший формат, лише музика. Я навіть для перших двох програм робив закадровий текст. Протягом 32 хвилин музиканти встигали загати чотири чи п'ять п'єс. Була гарна картинка, гарний звук, це знімалося на студії Довженка і робилося на ентузіазмі. Ігор навіть не продав цю програму нікому - за так віддав. Здається, деякі випуски крутить тепер канал «Культура».

Що чекати від нашого музичного телебачення? От, скажімо, є в нас всесвітньовідомий органіст Володимир Кошуба. Де показують Володимира в Україні? Катастрофа у Скнилові - він грає органні прелюдії Баха... Загинули у шахті робітники - він грає Букстегуде. Він каже: «Друзі мене називають заслуженим артистом національних катастроф». Причому показують його серед ночі зазвичай. Ситуація важка...

- У той же час, музика розвивається й поза телебаченням. Фестиваль Jazz in Kyiv відбудеться уп'яте. Вам удалося започаткувати у Львові Alfa Jazz Fest. Припускаю, матеріалу є не лише для восьми випусків. Чому ж така проблема робити програми про джаз?

- Питання авторських прав... Про аудіозаписи з виконавцями домовлятися вже дуже легко, однак із відео інша ситуація, це коштує грошей. Навіть під час фестивалів деякі колективи не дозволяють виводити свій виступ на «плазму».

Одного разу ми з продюсерським центром Jazz in Kyiv записали відео аргентинського музиканта і включили це відео до DVD нашого третього фестивалю. Ми мали на це право. До того ж, ішлося про повноцінний матеріал, записаний п'ятьма камерами, з гарним звуком, синхронами. Відразу ж від компанії EСM отримали претензії. Війна тривала місяць, і правда виявилася на нашому боці.

Українські музиканти охоче дозволяють себе писати, для них це промоушн, гарна реклама. Однак і серед них є такі, хто висуває умови щодо авторських прав.

- Чи не простіше в цьому сенсі робити теле- чи радіопрограму в інтернеті?

- Радіо в інтернеті може бути незалежним, доки воно існує на кустарному рівні. Якщо ти граєш музику в ефірі, за неї треба платити. Затрати на авторські права в будь-якому разі найбільші.

Так, є музиканти, які можуть дозволити ставити їхні твори в ефір безкоштовно. Але не забувайте, що ми живемо в корумпованій країні, де чиновники готові брати гроші, але не готові давати папірці. Тобто, вони тобі дають папірця, який ти можеш почепити хіба в себе в туалеті. А коли прийдуть «дяді», буде важко довести, що ти все сплатив. «Без бумажки вы букашка».

 «Я все життя мрію про джазове радіо без політики. І... поки що нічого, тільки мрію».

Колись були пропозиції від заможних людей, якби не «але». Бо я вже подібні приклади знаю: десять місяців ти робиш що хочеш, а два місяці вони розповідають, що тобі робити.

- Тепер ви ведете «Годину меломана» на радіо «Промінь». Чи безпечною, на вашу думку, є джазова музика для ситуації на автошляхах країни? Все ж таки одинадцятимільйонна аудиторія...

- Так «Промінь» не чути. У кого є «брехунець», той ще може сподіватися, а в машині його не впіймаєш.

Я тільки два подібних випадки пам'ятаю, коли мої друзі слухали мою програму в машині. Один відомий перекладач потелефонував і сказав: «Чувак, так не можна робити! Я зупинив машину, дослухав програму і поїхав далі». А ще Роман Недзельський, чоловік Оксани Білозір, колись мені зателефонував і каже: «Чувак, постав якусь погану пісню, дай з машини вийти, аби ми додому перебігли і продовжили слухати».

До речі, в одеській консерваторії є записи всіх моїх програм на «Промені». Ними студенти користуються як підручниками, коли пишуть якісь роботи чи здають іспити. До того ж, пірати працюють, що теж приємно. Мій друг показав мені МР3-диск, який він купив на Петрівці, «Олексій Коган. Вибране. Найкраще». 80 годин. Хто це зробив? А запис дуже гарний.

- А як ви ставитеся до піратів?

- Позитивно! Давайте спочатку дамо європейську зарплатню українцям, а потім уже будемо боротися з піратами. І вдома у своїй величезній колекції я маю піратські диски. Однак я ніколи не працюю з піратськими дисками в ефірі, бо вважаю, що так чинити погано.

- Ви є членом Міжнародної асоціації джазових журналістів. Які можливості відкриває це членство і які зобов'язання накладає?

- Ніяких.

Це дає можливість отримувати так звані релізи з Америки та Європи. І не можу сказати, що це фікція - дуже багато різноманітної музики від молодих виконавців. Причому це не «болванки», а повноцінні диски. Я сплачую щорічні внески. До речі, я не єдиний український журналіст, який входить до асоціації: є ще В'ячеслав Криштофович-молодший, Оля Кизлова і Віктор Овчинников.

- Ви все життя глибоко спеціалізуєтеся на доволі нішевій і не в усі часи вдячній темі. У радянські часи вас тримав на обліку КДБ. Що найбільше допомогло вам реалізувати себе у джазовій журналістиці?

- Допомога моїх близьких, які в мене є. Мені з ними пощастило... А ситуації були різні. Ви що, думаєте, я не боявся? У мене тато був членом Комуністичної партії. Але він навіть по телефону не міг збрехати і платив членські внески. А потім, слава Богу, коли Україна стала незалежною, він зміг займатися тим, чим хотів займатися багато років, і видав матеріали щодо теми Голодомору.

Хтось постраждав більше, я постраждав менше. Я ніколи не забуду, як я вперше відчув себе «антисоветчиком». Один відомий київський колекціонер показав мені посилку з Америки. І каже: «От глянь, що пишеться в нас спочатку: "СРСР" величезними літерами, потім "Республіка Україна", потім твоя адреса і маленькими-маленькими твоє прізвище. Дивись, приходить до тебе посилка зі Сполучених Штатів. На першому місці - ім'я людини, а країна - останній рядок». І тоді я зрозумів різницю.

Один із моїх кумирів, Віллі Коновер, працював на «Голосі Америки» на Східну Європу. В ефірі він без жодних натяків і політичних прокламацій оголошував назву п'єси, прізвища солістів, назву диску, коли він був виданий. І коли п'єса закінчувалася, він цю інформацію повторював. Але для них він був страшним. Його називали «прапором індивідуалізму» і «прапором антикомунізму у Східній Європі». Його боялися всі тоталітарники, тому що він давав людям можливість обирати.

Фото Павла Довганя