Юрій Винничук: "Українській політиці бракує українського Піночета, а літературі – української Джоан Ролінґ"

13 Листопада 2003
6308
13 Листопада 2003
11:09

Юрій Винничук: "Українській політиці бракує українського Піночета, а літературі – української Джоан Ролінґ"

6308
Юрія Винничука можна впевнено назвати легендою української літератури.
Юрій Винничук: "Українській політиці бракує українського Піночета, а літературі – української Джоан Ролінґ"
Однак уже майже 5 років Винничук має запеклого конкурента — політичного оглядача львівської газети "Поступ" Юзя Обсерватора...

Розмовляла Катерина Ботанова, для „Детектор медіа” Юрія Винничука можна впевнено назвати легендою української літератури.

Однак уже майже 5 років Винничук має запеклого конкурента — політичного оглядача львівської газети "Поступ" Юзя Обсерватора...


Сьогодні, 13 листопада, відбудеться довгоочікувана київська презентація роману Юрія Винничука „Мальва Ланда”.

Юрія Винничука можна впевнено назвати легендою української літератури — не тому, що пише від 1978 року і пам’ятає самвидав і процеси над українськими письменниками. А тому, що в його арсеналі понад 30 виданих і хто знає скільки ще невиданих книг, і він продовжує писати і видавати, залишаючись на вістрі популярності. Цього року його роман "Мальва Ланда" став лауреатом Десятого форуму видавців у Львові, а наклад "Легенд Львова" перевищив 40 тисяч. Однак уже майже 5 років Винничук має запеклого конкурента — політичного оглядача львівської газети "Поступ" Юзя Обсерватора, який здіймає в суспільстві чи не більші бучі, ніж сам Винничук.


- "Проживши 40 років в есесері, Винничук так і не навчився писати як правовірний український радянський письменник", — каже Олександр Бойченко у статті про Винничука. А з іншого боку, сам Винничук пише: "Від моменту, коли ми здобули свободу слова і свободу взагалі, то потрапили у ще більшу неволю, ніж були досі". То що змінилося — і чи змінилося щось — для письменника Винничука за останні 12 років? Чи знайшов він для себе точку рівноваги між двома видами навколишньої брехні?

- Для мене ніколи не було проблеми зі свободою слова, бо я писав і пишу перш за все для самого себе, - говорить Юрій Винничук. - Від проголошення незалежності книговидання опинилося в страшній кризі, після 1991 року книги майже перестали видаватися. Тобто щойно настав час для видання всього масиву літературної спадщини і творення нової літератури, як усе обвалилося. З 1991 по 1998 я видав лише три книги, а в 2000-2003 – двадцять п’ять! Йдеться, звичайно, не тільки про ті, які я написав, але і які я упорядкував. Тепер настала золота пора, і я намагаюся її використати.

Щодо точки рівноваги, то як письменник я її знайшов. Якби мене спитали, з якою тваринкою я себе асоціюю, то назвав би равлика. Але як журналіст я вже не можу бути равликом, тут я вже в іншій іпостасі – Юзя Обсерватора, оглядача львівської газети "Поступ". Тобто я роздвоююсь. Письменник я аполітичний, а журналіст – заангажований. Юзьо для одних яструб, а для інших – змія підколодна.

- Для чого письменнику Винничуку альтер еґо у вигляді політичного оглядача "Поступу" — Юзя Обсерватора? Чи часом не відчуває Винничук ревнощів до пана Юзя?

- Відчуваю. Практично це виглядає так, що, де б я не побував на літературній зустрічі, на афіші завше буде виписано і моє псевдо, а літературна зустріч обов’язково перетвориться на політичні дебати. Так було в Америці й Канаді, куди я їздив на презентацію англійського перекладу своєї прози, так було і в Празі на презентації „Легенд Львова” чеською мовою, так буває і в галицьких містечках. Інколи це виглядає і зовсім комічно: народ починає сперечатися поміж собою у залі, а я сиджу на сцені і чемно слухаю, мене мовби вже й нема. Юзьо Обсерватор минулого року зібрав на свою зустріч біля двох тисяч фанів. Винничук стільки не збере. Але і я скористав, як письменник, бо продалося дуже багато моїх книг. Обсерватора читають в інтернеті, листи мені приходять з усього світу, навіть з Японії. А один колишній львів’янин написав мені з Каліфорнії так: „Пане Юзю, мені 98 років, і якщо я ше жию, то тільки тому, жи ви мене тримаєте при житті”.

Ідея робити огляд преси і подій належить Олександру Кривенкові, який мене підбив на цей гріх у 1998 році. Я не сподівався, що ця сторінка стане такою популярною, а тепер я до неї просто прикутий. Я не маю права бодай одного тижня сачканути, навіть відпочиваючи на морі, я висилаю обсервації. Але ж я кажу, що користаю з цього і як письменник. Досить помістити на своїй сторінці оголошення, що я буду сидіти в книгарні й підписувати книги, і гарантовано, що прийде сотня-дві моїх читачів за автографами. Хоча є і свої незручності. Через Обсерватора страждає Винничук. У Львові є кілька газет, для яких моє ім'я табу. Скажімо, газета міської ради „Ратуша” публікує велику статтю про книгу „Вар'яти” Богуміла Грабала, якого я переклав, але імені перекладача не згадує. Так само мене не існує й для іншої газети, яка найбільше галасує про свободу слова.

- Іноді в пресі Ви потрапляєте під обстріл і "зліва", і "справа". Лівим здається, що ви (і Юзьо Обсерватор) — сексуальний збоченець, батяр і бандерівський посіпака. Для правих — ви політично безвідповідальний писака, який підважує справжні українські національні цінності й руйнує цнотливу свідомість галицької молоді. Як ви б визначили, цитуючи Остапа Бендера, власне політичне кредо? І чи взагалі письменник конче мусить мати політичні переконання? Чи, може, це тільки Юзьо має якісь переконання, а письменник Винничук творить і літературу, і Юзя, і все на світі?

- Тут усе ж таки бажано розглянути мухи і шницлі окремо. Юзьо здобув титул „Галицького лицаря”. Він мужньо кидається у бій з русифікаторами, сучасною бандократією, владою, критикує нашого коханого Татуська і взагалі різні негаразди. Ну, він собі лицар. Юзьо мав вісімнадцять судових позовів, які всі до одного програв, а „Поступ” чесно заплатив штрафи. Юзьо нажив купу ворогів, в тому числі і з числа демократів, бо насмілився критикувати окремих баламутів. Але я – ні. Я равлик. Я ні з ким не воюю. А чомусь погрожують мені.

Письменник звичайно повинен мати політичні переконання, вболівати за свій народ, але це не означає, що він повинен іти в депутати, у велику політику чи ставати чиновником. Результат, на жаль, плачевний: з одного пшика вийде два пшика. Це абсолютна дурниця, коли цитують фразу: коли нема у нації вождя, тоді вожді у ній поети. Ну, ми вже мали Центральну Раду, яку без перебільшення можна назвати Спілкою письменників. Там же усі щось писали. Ну, який із літературного критика, редактора і перекладача Петлюри полководець? Який диктатор міг бути з поета, прозаїка й історика Грушевського? А соціаліст Винниченко? Чудовий письменник, я його дуже люблю перечитувати, але ж це він із Грушевським в істерику впадав, аби тільки не допустити створення української армії.

Ну, маємо ми у Верховній Раді десяток письменників. Я, звичайно, радий, що їхні костюмчики не поступаються костюмчикам президентської більшості, але чому вони досі не добилися пільг для українського друку? Я розумію, вони проблем не мають. Письменники-депутати беруть приклад із совєтських генсеків і видають уже цілими томами в твердих палітурках свою писанину. Іван Драч навіть видав товстий том своїх промов! Парадокс полягає в тому, що не всі ці промови він і писав. А чому Іван Драч не видав повної збірки поезій Володимира Свідзинського?

- В есеї "Казки про свободу" ви пишете: "Роздряпування ран вилилося, зокрема, в увічнення наших найбільших поразок. Берестечко, Крути, Базар — ось місця поклоніння сучасних патріотів. Туди! Туди, де триста, як скло, товариства лягло, поривається серце українця. Не в Оршу чи Конотоп, де розбито було московські війська, не в Дорогочин, де розгромлено хрестоносців, і не туди, де звитяжили Сагайдачний і Хмельницький. Місця поразок стали святинями, увічнилися в назвах вулиць і навчальних закладів. На поразках, а не на перемогах виховується майбутнє нації невільників, які стали вільними". Коли Юзьо Обсерватор пише про ЄЕП чи про Тузлу, чи не роздряпує він ті самі виразки?

- Улюблений жарт тих, кому Обсерватор залив сала за краватку, полягає у твердженні, що буква „в” у моєму псевдо явно зайва. І я не сперечаюсь. Обсерватор – це такий собі асенізатор. У нього вузька спеціалізація. Бо для чого є щука? Щоб карась не дрімав. Але ЄЕП і Тузла ще не стали нашими виразками і, надіюсь, не стануть. Тому до роздряпування ще далеко.

- Чи змінилося щось у національній свідомості відтоді, як ви надрукували на початку дев’яностих свій програмний есей "Малоросійський мазохізм"?

- Нічого не змінилося. Ми й далі святкуємо поразки й ігноруємо перемоги. У школах вчаться діти невільників. Їм з першого класу втовкмачують, які ми були гнані, босі і голодні, як ми страждали. Якось я побачив на Книжковому форумі у Львові шкільні зошити з малюнками на палітурках. На одному – Катерина з дитиною йде по снігу, на іншому сім'я зустрічає солдата-каліку з царської армії, на третьому – „на панщині пшеницю жала”. Захер-Мазох просто вихідний. У нас не існує національної доктрини, як виховувати майбутнє нації. Але що тут дивуватися, коли сам Президент заявляє: ну, у нас же ніколи не було держави. І це людина, яка, пояснюючи, чому він написав епохальну книгу „Україна – не Росія”, твердить, що усе життя мріяв бути істориком. То що – Святослав, Володимир чи Данило Галицький не мали держави? Мабуть, він не на тій історії вправлявся.

- Чи правда те, що Юрій Винничук — чи не єдиний письменник у сучасній українській літературі, який живе виключно зі своїх гонорарів?

- Правда. Але не виключно з літературних гонорарів, а й із журналістських також. І як журналіст я маю змогу заробити більше, аніж письменник. Із моїх книг найприбутковішими виявилися краєзнавчі книги про Львів – „Легенди Львова”, „Кнайпи Львова”, „Таємниці львівської кави”, які виходять усе новими і новими накладами. „Легенди” уже сягнули сорока тисяч і межі нема, бо діти підростають і щороку з'являється нова когорта читачів.

- Цього року "Піраміда" перевидала – а точніше, вперше видала без купюр – легендарну повість "Діви ночі", надзвичайно відвертий та автобіографічний твір про "темний бік" львівського життя формату 1978 року. Фарца, проститутки, коти, ресторани й дурні гроші... Свого часу річ абсолютно революційна, та й сьогодні читається на одному подиху. Що спільного залишилося між теперішнім Винничуком і тим юнаком, що всюди пхав свого письменницького носа? Наскільки змінився Винничук за 25 років?

- Колись я мав значно більше вільного часу і вважав, що вивчаю життя. Фарцування і періодичне осідання на „дно” давало мені змогу заробити швидко, хоч і з ризиком, гроші на життя. Я уникав ходіння на роботу, як усі люди, з 9-ї до 18-ї. Колись ми з Олегом Лишегою влаштувалися вантажниками на книжкову базу, пропрацювали там півтора місяці і нас вигнали за те, що ми своєю лінню розкладаємо колектив. Зате коли я брався за якісь справи, не гідні громадянина Радянського Союзу, у мене в руках усе горіло. Я любив ризик, приплив адреналіну, потрапляв у такі ситуації, що і зараз мені робиться зле. Але згодом усе змінилося, з 1987 року, коли я організував естрадну групу „Не журись!”, я заробляю гроші чесною працею. Тобто свою другу тисячу доларів я заробив чесно.

- Чи означає це, що Юрій Винничук більше не любить ризик і адреналін, гарних жінок і пригоди? Чи просто змінився спосіб вивчення життя? Чи ви його вже геть вивчили?

- Вивчати життя я припинив років десять тому, коли спохопився, що це може тривати вічно, у той час, як саме життя не вічне. Вивчати жінок припинив три роки тому, зрозумівши, що вивчити їх все одно неможливо, особливо коли одружений. Тепер вивчаю свою дружину. Є певні зрушення. Замість полювати за гострими відчуттями, я надав перевагу затишкові родинного кубельця. Нині волію ризикувати на папері.

- Ви щороку видаєте по кілька книг, а крім того — статті, колонки, казки, переклади, антології тощо. У чому секрет плідності від Винничука? Як вам вдається так багато і так добре писати?

- Частина з того, що я зараз видаю, написана раніше. Коли я не мав змоги публікувати свої твори, то не страждав, не запивав, а писав. І не тільки писав, а, як якийсь маніяк, укладав розмаїті віртуальні антології та серії книг, які не мали шансів на видання. Зате тепер я маю шикарну бібліографію, бо я переглянув усі наші давні літературні часописи і зробив виписки. Ось зараз вийде антологія творів українських письменників про чортів. Це величезний масив літератури від житій святих до Валерія Шевчука та Юрія Андруховича. На черзі такі ж антології присвячені ангелам, відьмам, русалкам і т.д. У „Кур’єрі Кривбасу” я веду рубрику „Українська готична новела” і збираюся видати антологію нашої готики. А крім того, у мене ще залишилися неопублікованими кілька книг моєї прози. Але весь час відволікає праця над чимось свіжим. Секрет плідності простий: треба дуже хотіти це робити. Для мене гарним прикладом є Валерій Шевчук, який не витрачає свого дорогоцінного часу на дурниці. Письменник повинен писати. Але український письменник, крім власного писання, повинен відчувати свій борг і перед давнішими письменниками, щоби повернути їх із забуття. Колись мене Валерій Шевчук, власне, й заразив бібліоманією, порпанням у старих виданнях і вишукуванням перлів. Багато хто, прочитавши мою антологію української фантастики ХІХ ст. „Огненний змій”, думав, що дехто з авторів – це моя містифікація. Ніхто не сподівався, що у першій половині ХІХ ст., крім класиків шкільної програми, були й інші цікаві письменники.

- У вас не буває творчих криз?

- Не буває тому, що я не зациклений на чомусь одному. Коли нема настрою писати прозу, я сідаю за краєзнавчу книжку про Львів, а для цього йду в наукову бібліотеку і гортаю старі львівські часописи, або беруся за укладання антології – сканую тексти, редагую, а то хапаюся за переклад. Щоразу міняючи рід заняття, я не відчуваю втоми. Я й для інших видавництв працюю. Харківське „Фоліо” видало два збірники українських казок, які я впорядкував за старими виданнями.

- Були у вашій біографії доволі скандальні моменти – а чи були не скандальні? – пов’язані із підробкою ірландського епосу «Плач над градом Кия» Ріангабара та, звісно, "Житіє гаремноє". Звідки цей потяг до містифікацій, до макферсонівщини? Це мистецький жест? Стьоб з українського літературознавства, нездатного відрізнити підробку? Чи, може, спроба власними силами витворити "повну" літературу, де є всього потроху, в тому числі й містифікацій?

- Оце останнє мені найбільше подобається: "спроба власними силами витворити "повну" літературу, де є всього потроху, в тому числі й містифікацій”. Правда, я ще не до всіх містифікацій признався. А до деяких, бачу, що й не варто признаватися, бо воно вже живе незалежно від мене. Містифікація для мене - повноцінний жанр, як і будь-який інший. Це дуже цікаво - перевтілитися в когось – написати твір у стилі українського бароко чи оповідання у стилі Квітки. Ось я перекладав для „Кур’єра Кривбасу” велике оповідання Володимира Короленка про чорта, то я переклав його так, як переклали б його сучасники, наприклад Кониський, вживаючи тогочасну лексику. Звичайно, є у моїх містифікаціях і добра порція стьобу. Принаймні „Житіє гаремноє” – це суцільний стьоб. Але Ріангабара я створив із патріотичних почуттів.

Містифікувати легко, коли потрапляєш на вдячний ґрунт. Ось приклад: „Шлях аріїв” Канигіна. Це ж суцільна фантазія, але саме такої містифікації суспільство на цьому етапі потребувало. Так само воно легко сприйняло й інший витвір фантазії „Велесову книгу”.

- Є письменники, які закидають вам літературну всеїдність, мовляв, ви у своїй творчості розмінюєтеся на якісь попсові речі — пишете про каву, кнайпи, збираєте і творчо обробляєте казки і легенди — замість писати справжню літературу. Як ви сприймаєте такі закиди у зраді ідеалам справжньої літератури? Чи поділяєте літературу на серйозну і несерйозну?

- Звичайно, література поділяється за своєю художньою вартістю. Але скільки письменник може сотворити „справжньої літератури”? Кількість поважних творів обмежена. Тому й не дивно, що чимало поважних письменників бралися і за белетристику. Віан, Борхес, Касарес, Фолкнер залишили й детективні твори, Стейнбек – роман про піратів, Аполлінер – оповідання жахів. Мозок не здатен творити суцільні шедеври, а коли для тебе писання – це необхідна форма існування, то є сенс перемкнутися на іншу хвилю. Тому я й написав „Діви ночі”. Я вважаю, що коли можу створити щось корисне ще, то чому б я не мав цього зробити? Смішно сказати, ми не маємо літературно опрацьованого корпусу українських казок! Діти досі мусять читати автентичні тексти з усіма словесними покручами. Чому за це ніхто не візьметься? Такі модерні письменники як італієць Італо Кальвіно, ірландець Вільям Батлер Єйтс опрацювали великі збірники казок. Чому ніхто досі не додумався перекласти нашу давню прозу? А я перекладаю. Для антології про чортів я переклав оповідання Петра Могили, Дмитра Туптала, купу житійних оповідок. Це прекрасні речі. А багатюща культура Львова? Я не знаю, чи вся моя проза переживе „Легенди Львова”, але знаю, що поки буде Львів, доти й мої „Легенди”. Я тішуся, що захопив дітей старовинними історіями нашого міста.

Я ж не винен, що переважно наші письменники зациклені лише на своїй творчості. Вони не бувають ані в науковій бібліотеці, ані в архівах. Бо навіщо? Кожен налаштований на створення шедевру. Та не кожен годен його вродити. А звідси і певне роздратування, коли бачиш чужу працьовитість. З'являється бажання якось виправдати власну бездіяльність, і тоді стаєш у позу: як так можна розмінюватися? Гаразд, не розмінюйтесь. Але де ж тоді ваші шедеври?

- Звідки в останньому вашому романі "Мальва Ланда" виникає цей фантастичний і страхітливий, казковий і моторошний, багатий і надмірний образ Сміттярки? Чи це не алюзія до ідеалізованого образу Галичини?

- В Америці мене запитували, чи під Сміттяркою я не мав на увазі діаспори. Тобто кожен бачить те, що він бачить. Але я свого бачення накидати не можу, бо для мене самого у цьому романі чимало загадок.

Скажімо, один поважний чоловік сказав, що в образі русалки, яку моряки крають на кавалки і поїдають, а вона не перестає співати, виведено образ України: її так само крають, мордують, а вона при будь-якому режимі співає. Я задумався. Чи справді воно так? Можливо. Я взагалі прихильник багатозначних, а не прямолінійних образів і алюзій. Щодо цього казкового світу, то я вже такий є – казкар. У моїй книгозбірні понад тисячу видань казок народів світу на всіх словянських мовах та англійською. Я дуже люблю читати казки. Мені й писати не цікаво щось надто реалістичне, за винятком автобіографічних творів. Тому серед моїх улюблених авторів – Грабал, Борхес, Касарес, Еліаде, Лавкрафт.

- Як ви ставитеся до ідеї незалежності Галичини, що пропагується певним колом львівської творчої інтелігенції? Адже, судячи з вашої любові до галицького мовно-культурного колориту, можна і вас записати до кола "галицьких сепаратистів".

- Я справді перш за все галичанин, а вже потім українець. Це тому, що Україна велика і різна. Адже те, що ми побачили в репортажах з Донецька, – теж Україна. Але я не відчуваю жодної кровної чи духовної сув'язі з такою Україною. І мій галицький сепаратизм виник з почуття самозахисту. Якщо русифікація і далі буде йти такими темпами, то я почну боротися за відокремлення. Інакше ми не виживемо. В Галичині уже скуповується маса нерухомого майна братами зі Сходу. І вони нам несуть ту культуру, до якої вони звикли, – русскую попсу, русскіє фільми і русскую кнігу. А режим Кучми – це режим, який майбутні покоління проклинатимуть. Згадаймо, як на зорі незалежності різко підскочив престиж української мови. Але за Кучми усі зрозуміли, що і без цієї мови можна обійтися. Де ще, у якій країні світу перша леді розмовляє іноземною мовою? Де ще можна побачити першу леді, яка горланить іноземні пісні у стані легкого сп’яніння? То як тут не стати сепаратистом? Я так думаю, що доки залишатимуться на цій землі пам'ятники Леніну й іншим бандитам з великої дороги, доти у нас не буде нормального життя.

У нас було дві літературні мови – українська і українська галицька. І остання за своїм багатством не поступається українській. То чому я не можу вживати слова і вирази, які вживали Франко, Кобилянська, Стефаник, Антонич, Косач? І що ми бачимо нині? Найяскравіші літературні імена походять із Західної та Центральної України. На Сході маємо одиниці рівноцінних талантів. Русифікована маса – це як собака на сіні. Вона не вбирає в себе жодної культури – ні російської, ні української. Відповідно й не продукує нічого вартісного.

- Не секрет, що ви є головним натхненником та ідеологом львівського видавництва "Піраміда". Яким чином ваші власні літературні смаки формують репертуар видавництва? Чи варто часом виходити поза них і пропонувати до друку щось таке, що вам не подобається?

- „Піраміда” не є якимсь видавничим концерном, здатним продукувати сотні книг у рік. Тому кількість книг обмежена. А мої смаки збігаються зі смаками видавця Василя Гутковського, який підтримує усі мої проекти і пропонує під мене свої. Ось йому заманулося видавати серію книжок, присвячених Львову, і назвати її „Юрій Винничук презентує”. Ці книжки добре продаються, львівяни - дуже вдячні читачі. Але це серія чтива. Мені ж забаглося видавати щось елітне, і я запропонував „Фест-прозу”, де вже видано романи Юрія Андруховича і Галини Пагутяк та, власне, "Мальву Ланду". А на черзі кілька перекладних книг. А щодо книг, які б мені не сподобалися, то я переконав видавця, що він уже мусить тримати марку. „Піраміда” стала престижним видавництвом, і не варто продукувати непотріб. Тому видавець навіть не приймає тих книг, на які є спонсори, якщо я кажу, що це графоманія.

- Чого, на вашу думку, найбільше бракує українській політиці та українській літературі?

- Українській політиці бракує українського Піночета, а літературі – української Джоан Ролінґ з українським Поттером. Колись я закінчив статтю „Малоросійський мазохізм” словами: „Дай нам Боже Піночета, а не Мойсея”. На мене накинулися: як? ти за терор? Але то були невігласи. Я про Піночета багато чого прочитав. Він врятував Чилі від червоного заколоту, інакше б там була друга Куба. А зрештою саме кубинці й правили бал у часи Альєнде. Завдяки Піночету Чилі дуже швидко подолала економічну кризу, і зараз там рівень життя значно вищий, ніж у сусідніх країнах. А Піночет сам пішов у відставку. Ніхто його не скидав. Звичайно, і кров пролилася, загинуло трохи заколотників. А хіба у нас при тому, що далеко не Піночет при владі, не гинуть відомі політики і журналісти?

- Вас називали і сексуальним маніяком, і збоченцем. Із цим можна погоджуватися чи не погоджуватися, але не можна не помітити наскрізної еротичності вашої прози. "Символічним фалосом" української літератури назвав вас Андрій Бондар. То, може, ви і справді маніяк? Чи просто гурман?

- Краще бути символічним фалосом, ніж фалосоподібним символом, який засідає у Верховній Раді. Мене завше дивувало ті критики моєї творчості, які галасували про надзвичайну цнотливість нашого народу, адже, мовляв, дівоча цнота оспівана в народі віками. Ніц не маю проти. Ви оспівуйте цноту, а я – те місце, де вона знаходиться.

Презентація Юрія Винничука в Києві відбудеться 13 листопада 2003 року о 18:00 за адресою: "Києво-Могилянська Академія", 1 корп., Актова зала (к. 217), вул. Сковороди, 2.

Розмовляла Катерина Ботанова, для „Детектор медіа”
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
6308
Читайте також
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду