Флер політичного та літературного екстремізму як чинників його дотелевізійного національно свідомого визнання, в поєднанні з імпровізаційною зухвалістю, грунтовною освіченістю, інтелектуальною гнучкістю та чоловічою принадністю – то страшна сила!



Незабаром на “1+1” з’явиться новий проект з Корчинським в одній з головних ролей, яку він збирається виконувати за власним сценарієм. І хочеться сподіватись, що ми не станемо глядачами чергової життєвої історії про перевтілення екстремального українського інтелектуала у ексцентричного інтелектуального конформіста. Втім, у будь-якому разі це буде блискуча гра, а не жалюгідне удавання.



Програма почне виходити в ефір наприкінці місяця, - говорить Дмитро Корчинський. - Буде називатися “Проте” в смислі “але”. І буде виходити щоденно після праймтаймових новин. Така дуже коротка інформаційна аналітична вставка, присвячена аналізу найбільш актуальних подій чи тенденцій. Можна сказати, що це буде жанровий аналог російської програми „Однако”. Ця ідея хороша, тому ніхто навіть не збирається маскуватися, що вона запозичена. Вести програму ми будемо по черзі з Дмитром Джангіровим.

Чи можна визначити, що майбутній жанр “Проте” - провокаційна аналітика?

За жанром це буде просто аналітика. Тобто вона буде дуже лаконічна, компактна і, відповідно, дещо провокаційна. Але це буде диктуватися формою, а не бажанням когось дратувати, як це роблять наші брати- росіяни. Тому що, якщо говориш коротко, то завжди воно виходить трошки провокативно. Ідея необхідності подібного формату на каналі давно вітала в повітрі.

Ви й надалі вестимете “Подвійний доказ”? Мені здається, що останнім часом його випуски стали більш жвавими…

Так, мені теж здається, що вдається робити їх трошки енергійнішими, ніж вони були. Я думаю, що надалі буде ще веселіше. Принаймні сподіваюсь.

У новому проекті ви маєте висловлювати особистий чи корпоративний погляд на політичні події?

Я, як правило, говорю тільки те, що відповідає моїй особистій позиції. Тобто, не може бути такого, щоб будь хто попросив мене сказати будь що, що мені не подобається.

З іншого боку, я цілком розумію , що є якісь політичні зобов’язання і економічні інтереси каналу. Керівництво всіх центральних телеканалів змушено брати участь у “верхніх” інтригах. Оскільки я співпрацюю з цими людьми і поважаю їх, то мені не хотілося б псувати їм цю тему. Якщо мені захочеться сказати що-небудь, що буде якимсь чином по ним бити чи їх підставляти, я завжди знайду можливість сказати це не по “1+1”, а через які-небудь інші засоби масової інформації. Тобто, в даному випадку, що на “Подвійному доказі”, що в новій програмі я вдаюся до такої самоцензури з метою не напсувати справу людям, які ставляться до мене добре.

Тобто проблеми зі свободою слова у вас немає?

У мене немає. Мені взагалі здається, що це надумана річ в Україні – проблема зі свободою слова. Насправді завжди можна знайти орган, через який можна говорити все, що заманеться. Інша справа, що цією свободою слова мало хто користується. Тобто поговорити про свободу слова багато є охочих. А покористуватися свободою слова не багато хто хоче.

Але ж не зважаючи на “відсутність” такої проблеми, саме вона спричинила виникнення своєрідного журналістського правозахисного руху

Так, я апріорі підтримую цей рух, тому що мені здається, що в нас був непорядок з цеховою журналістською солідарністю. Тобто, до останнього часу у колег- журналістів не виникало бажання підтримати та захистити один одного в якусь скрутну хвилину. І це прикро. Тому що навіть в Азербайджані є цехова солідарність журналістів. А в Україні не було аж до недавно. Тому як вияв солідарності журналістський рух - позитивна річ, яка мені подобається.

Тож цензура є виховним фактором для журналістського середовища, інших її наслідків ви не помічаєте?

Відверто кажучи, не бачу такого… Я вважаю, що сьогодні держава майже немає реальних серйозних можливостей душити пресу. Якимись опосередненими шляхами, через податкову адміністрацію час від часу, і то, навіть і ці от речі спрацьовують тільки тому, що в нас взагалі ніякої солідарності нема. Ніхто один одного не підтримує. Навпаки, всі злорадствують, якщо на колегу “наїхали”. Трошки солідарності – і взагалі все це розсипиться. Тобто я не бачу у держави особливих можливостей душити пресу.

А через вплив на власників?

Безумовно, що більшість загальнонаціональних телеканалів належать людям, які в хороших стосунках з владою, хоча часто в поганих стосунках між собою. Але наскільки я знаю ситуацію в інших країнах, вона приблизно така сама. Давайте ж ще не забувати, що в нас тут є свої традиції, в Україні. Що те саме, що відбувається між пресою і владою, те саме відбувається між сусідами на комунальній кухні. Чи директором ринку і тим, хто торгує на ринку. Тобто все те саме. Є компліментарність, є пошана до начальства, яка чудово уживається з презирством до начальства. І, коротше кажучи, люди схильні жувати соплі.

Тобто є певні сили, які у власних інтересах рівною мірою використовують і владу, і засоби масової інформації?

Можна сказати, що й так. Що таке влада? Це всього лише механізм. Кучма ухитряється час від часу використовувати цей механізм не завжди вдало. Скажімо, ще які-небудь, припустимо, Ренат Ахметов намагається час від часу використовувати цей механізм. Та всі, хто завгодно, хто ліпше, хто гірше так чи інакше користаються цим механізмом...

Тобто , ми можемо бути незадоволені, що він, цей механізм, неефективний, такий-сякий... Але з другого боку… Давайте не будемо лізти в Адміністрацію Президента. Візьмемо інший приклад. Всі ми пересуваємося на машинах і всі не любимо ГАІ. І ми лаємо гаїшників. Бачимо дядьку з смугастою палкою – “оце задавив би!”.

З другого боку, порівнюючи їх з тими хлопцями з палками, які стоять на європейських дорогах, я молюся на наших гаїшників. Тут завжди можна за 20 гривень вирішити будь-яку проблему. Спробуйте за 20 євро вирішити будь-яку проблему на німецькій дорозі! Тобто, погано, що є корупція. Але це останнє, що утримує суспільство від повного розвалу. І нам з вами, українцям, насправді, значно легше існувати в корумпованому суспільстві, з такою формою влади, ніж в будь-якому іншому. Саме тому така форма влади і існує.

Тобто, це наша альтернатива бюрократизованому правовому полю?

Певною мірою, так. Це наш супротив. Що українці внесли в скарбницю світової цивілізації? Чорнобиль і корупцію. Всі відмічають, що це екстраординарне явище у нас. Приємно, що хоч що-небудь. Так що українські корупціонери - це ті люди, які протистоять бюрократичному інтернаціоналу.

І демократичні засади нам не світять?

Ні, не те що не світять. Ми можемо до них тяжіти, до цих засад демократичних. Але ми б з вами не змогли б жити в цих засадах. Я, приміром, цілком усвідомлюю, що давно б сидів у тюрмі в будь-якій демократичній країні. А тут я не тільки не в тюрмі, але ще й маю можливість виступати з трибуни загальнонаціонального каналу. Ніде в Європі це було б в принципі неможливо. Тобто , мені подобається наша країна.

Давайте повернімося до “Подвійного доказу”. Від початку цей проект був означений як продукт суспільно-політичного мовлення. Але він все більше набуває ознак суто жанрової програми. Тобто елементи шоу значною мірою переважають над елементами аналітики. Це свідома переорієнтація, чи стихійна? Тут є кілька моментів, з якими я зіткнувся, і які були для мене новими. Перше, раніше я вважав, що будь-яка людина мріє побачити себе в ящику. В смислі, не в гробу, а на телеекрані. Виявилося, що ні. Витягнути потрібну людину на телеекран – величезна проблема.

На “Подвійному доказі” чоловік десять працюють для того, щоб знайти людей, які могли б фахово говорити. Оті люди, яких би хотілося бачити, вони, як правило, не приходять. Тобто, є велика проблема є з комплектацією. З кадрами. Для того, що б це було хороше журналістське розслідування, чи публіцистична розвідка, потрібно, щоб були люди, з якими можна говорити. Ті люди, яких вдається втягнути, вони не погані. Але їх мало, або вони недостатньо компетентні для високого рівня цікавої розмови. І тут доводиться, звичайно, все це надолужувати атракціонами.

Друга проблема – це проблема рейтингів. Я вважаю “1+1” героїчним каналом. Бо взагалі-то рейтинги набуваються за рахунок серіалів. Ніде в світі інтелектуальна аналітична передача не має високого рейтингу. Скажімо, навіть канал “Дискавері” майже немає реклами. Ніхто не дає. Нікого не цікавить навіть на “Дискавері” давати рекламу. Не кажучи, що ніхто не дасть рекламу на яку-небудь по-справжньому розумну передачу. Я б на місці “1+1” не морочився б з такими проектами, як “Подвійний доказ”, чи “Я так думаю” і таке інше. А якщо і потрібно для іміджу каналу робити хоч що-небудь, крім серіалів, то робив би це значно дешевше.

Вони ж вкладають шалені, як на мій погляд, гроші в оці інтелектуалізовані проекти. Тобто тут – грім оплесків. Так ось, якщо ми з Борсюком будемо занадто інтелектуалізувати цю програму, її просто ніхто не буде дивитись. Тут і так рейтинг – на межі. Тим більше, що дуже часто доводиться конкурувати з футболом, і з іншими подібними страшними речами. А так трошки іще додати туди інтелекту – все, це просто здохне. Ніяке “1+1” не витримає, при всьому його ідеалізмі.

Але ж, крім інтелекту, існує ще й соціальна загостреність. І подібна програма набуває конструктивності, коли розглядає актуальну проблему за участю посадово та фахово відповідальних за неї осіб...

І не ті, не ті не хочуть йти. Як вони це пояснюють, і як ви це пояснюєте?

Що до них, то , по-перше, - “как бы чего не вышло”. По-друге, колоритних функціонерів мало в Україні. От російські діячі, не те що вони розумніші, вони більш артистичні. Навіть гардеробник поводить себе, як генерал. Наші генерали всі все-таки поводять себе, як гардеробники. Особливо в телевізорі. І через це теж вони не хочуть зайвий раз світитися, щоб не виглядати дурнями. Наші посадові особи - не публічні за сутністю.

Це, як і корупція, особливість національного державотворення?

Це якісь тонкі нюанси національної психології. Менш демонстративні особистості. Вони, часто, навіть ліпшої якості, до речі, ніж в Росії, але вони менш демонстративні. Це велика проблема…

…тому що ця обставина не сприяє демократизації суспільства. Чи існують засоби, за допомогою яких можна зобов’язувати наших державних діячів вдаватись до відкритості - якої, власне, вимагає від них посадовий статус?

Дві речі. Або приклад найвищих посадовців. Тобто, вони мають бути більш артистичними і більше займатися власними телевізійними образами, тоді й всі інші потягнуться. Або пряма провокація. Тобто, треба більше провокувати, що я і намагаюсь робити.

Чи не виникає у вас бажання на майбутнє здійснити проект, який би реалізовував сам процес провокаційного діалогу “ведучий - політик”?

Ви знаєте, ні. Це дуже марудно. Справа в тому, що я ж не є такий от вроджений телевізійний діяч. Тобто я не є журналіст, якому дуже подобається витягнути щось з людини. Що стосується “Подвійного доказу”, як на мене, то взагалі ми з Борсюком зробили б це вдвох значно краще без всяких експертів. І тема була б розкрита ліпше, і просто все було б цікавіше і динамічніше. Експерти тільки заважають. Я розумію, що в цьому мій недолік як журналіста. Я просто не є журналістом. Можливо, Борсюку це цікавіше. Він теж не журналіст, але він має більший хист до такого спілкування. Тобто, моя задача там – самовиражатися. А Борсюк іще любить показати іншу людину. Я менше люблю людей і мені менше хочеться їх показувати.

Які ваші враження від нашого новорічного телебачення?

Я подивився Президента з онуком і собачкою і ліг спати.

Українське телебачення останнього часу викликає таке враження , що нас вже “здали”…

Є таке. Але таку думку викликає не тільки телебачення, а й багато інших сфер життя. І долати це треба починати не з телебачення.

У вас є якісь наміри стосовно подібних політичних починань?

Я займаюсь такою активною політичною діяльністю. Вуличною, андеграундною. І сподіваюсь, що коли-небудь це прорве і на гору.

Тобто стосовно найближчої президентської компанії у вас амбіцій поки що немає?

У мене ніколи не було великих амбіцій що до того, щоб стати президентом. Я б хотів би бути людиною, яка призначає президентів.

Читайте також:

Дмитро Корчинський про власну поезію і власну політику, про арешт Олега Ляшка і про націогенез



Дмитро Корчинський: “Ісуса Христа в Україні не сприйняли б через те, що він не був заступником голови синедріону з соціально-правових питань”