Декретна відпустка для чоловіка...
В інтерв’ю нашому виданню продюсер стрічки Тетяна Ляховецька визначала фільм як гендерний. Глядачі ж вважають порушені в ньому теми загальносуспільними. „Детектор медіа” вже повідомляла про прем’єру фільму „Хто заспіває колискову. ” на Першому Hаціональному каналі. В інтерв’ю нашому виданню продюсер стрічки Тетяна Ляховецька визначала фільм як гендерний.
Саме правильне й грамотне визначення телевізійного жанру є, як на мене, основною запорукою того, що проект матиме успіх і знайде свого глядача. Чи не найбільш вдалою формою для подачі нової інформації є жанр документального фільму – з одного боку ненав’язливий, а з іншого, якщо вдуматися, абсолютно не поверховий, хоча звичайний переказ фактажу, - з перших уст чи з десятих, - без жодної аналітики, часто створює про нього саме таке враження. В жодному разі моя думка зараз не спрямована на критику аналітичного телебачення, просто на українському телепросторі її, на думку багатьох, забагато, - різноманітної й не завжди якісної й професійної. В таких умовах почасти спадає на думку цікава теза – найкраща аналітика – це відсутність аналітики, принаймні, відчутної, помітної одразу, надто там, де вона не потрібна.
Все вищесказане спадало мені на думку під час перегляду фільму „Хто заспіває колискову...”, телевізійна прем’єра якого відбулася в суботу, 15 жовтня, на Першому Національному каналі. Поряд із цим спливла ще одна думка такого самого штибу – відсутність аналітики є аналітикою передовсім тоді, коли йдеться про щось нове, незрозуміле загалу. Аналітика загальна починається з аналітики особистої, i лише йдучи за цим принципом, можливо розраховувати на правильне розуміння глядачем показаного матеріалу.
Для авторів фільму з украй поетичною назвою, але вкрай непоетичним змістом, цей принцип, здається, був одним із провідних. Фільм – стрічка тривалістю в півгодини – створено для всіх і, водночас, для кожного. Один день із життя двох київських родин, які, як сподіваються ті, хто працював над фільмом, мають шанс стати звичайними в своїй незвичайності – декретна відпустка чоловіка, про яку йдеться, поки ще „в новинку” для українського суспільства.
Автори стрічки – режисер та співавтор сценарію Ніна Рудік, виконавчий продюсер Тетяна Ляховецька (яка також брала участь у створенні сценарію), продюсери Ірина Мовчан та Наталя Карбовська - визначали фільм як гендерний, робили основний акцент на співвідношенні жіночої й чоловічої функцій у родині. Дозволю собі не погодитись, а, точніше – визначити його не лише як гендерний, а передовсім як загальносуспільний. Тим паче, що принцип поділу „чоловіча справа – жіноча справа” лежить в основі майже всіх загальносуспільних проблем.
Та й чи варто називати питання, поставлене у фільмі, проблемою? Радше ні. Це – одна із нових реалій нового суспільства, що „потужно європеїзується” (коли вже та європеїзація буде помітна?). Колись такою новинкою був автомобіль, пізніше – виборче право жінок, тепер – декретна відпустка чоловіків. Я невипадково ставлю в один ряд родинні стосунки й техніку – ставлення загалу до обидвох проблем характеризується однаково здивовано піднятими бровами на адресу „просунутих” щасливців, які з тих чи інших причин не позбавлені правильного розуміння ситуації. Що іще раз доводить, що проблемою це є лише в очах тих, для кого воно – з об’єктивних чи суб’єктивних причин не є зрозумілим і прийнятним.
Тепер – стосовно аналітики. Тієї самої, про яку йшлося на початку. Звісно, наявність у авторів власної думки відносно описуваних ситуацій помітна одразу. Проте зміст її невідомий глядачеві, автори залишають за ним право на винесення власного „вердикту” героям стрічки, та й ситуації взагалі, на ту саму суб’єктивну аналітику, без якої неможливе адекватне сприйняття будь-чого, а отже, і європеїзації суспільства, на яку, безперечно, стрічка теж розрахована. Право на аналіз залишають автори й самим героям – це виглядає як їхня, героїв, спроба пояснити майбутнім глядачам свою позицію й підштовхнути до прийняття власного рішення з цього питання. Такого типу „не авторитарна” аналітика – чи не найдемократичніша з тих, що можуть існувати в суспільстві взагалі; засвоєння її може, на мою думку, стати одним із найцінніших надбань українського телебачення. Крім того, стрічка – досить полемічна, що помітно майже на самому початку. А хіба будь-яка аналітика не починається передовсім із полеміки?
Фільм дещо хаотичний – це кидається в очі одразу. Це – чи не єдиний закид „проти”, принаймні, після першого перегляду. Але цьому є й своє виправдання: саме така його композиційна структура свідчить про його демократичність, про суто людський передовсім підхід авторів до героїв. А крім того, чи сприйме загал (як телевізійний, так і глядацький), знайомий із описуваним явищем лише на рівні сухої теорії, ґрунтовну розвідку про нього, що межуватиме з науковою? Та й чи заслуговує він зараз на це?
Анна Вовченко, для „Детектор медіа”
Читайте також:
Тетяна Ляховецька: „Наш фільм "Хто заспіває колискову..." - це спроба зламати стереотипи”
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
для „Детектор медіа”
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Читайте також
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ