А от телеканал НТН в новинних випусках розпочав у п’ятницю 23 вересня принципово новий та, видається, ексклюзивний і несподіваний в соковитій багнюці телеоднаковості проект відстоювання вихідного, народного розуміння вже доволі інтерпретованих у сучасних політичних колах відповідним чином, розкиданих країною з допомогою строкатих медіа, ідей Помаранчевої революції. Журналісти означеного каналу, що, здається, найбільш динамічно розвивається на теренах вітчизняного телепростору, зненацька почали прискіпливе висвітлення візиту до столиці Параски Василівни Королюк, народного героя тієї самої Помаранчевої революції та кавалера ордену княгині Ольги третього ступеня.

Проект цілком серйозний, а, головне, показово чесний. Тут нічого не треба було коментувати. Лише відверто все показати і надати можливість бабці говорити. Не перебиваючи, як у переважній більшості вітчизняних ток-шоу.

Поява легендарної баби Параски вранішньої пори на пероні столичного вокзалу із двома пластиковими пакетами в руках, в інтерпретації журналістів НТН, спочатку нагадувала рішучий й несподіваний приїзд розлюченої мами із села до неслухняних міських дітей, розбещених міськими ж порядками та злиденних від раптового поривання із споконвічним устроєм села. Крім легкої іронічної посмішки, та поява нічого іншого спочатку не викликала. Кумедності додавали саморобні «регалії» на простому светрі наївної провінціалки та наївний же сільський шарм: "він (Ющенко) в мене як рідний син, а вона (Тимошенко), щитайте, дочка чи невістка. А дітей їх щитаю внуками". "Я кожен день плачу. Я хочу їх помирити, щоб вони були в одному", - коротенько означила в мікрофон мету свого візиту у вступному слові дорогою до міста баба Параска. "Так, як ми боролись в одному. Були разом. Щоб ніякий Єхануров, що ми їх на Майдані не бачили. Я його зараз бачу по телевізору. Він мені ні куска хліба не подав", - рішуче підкреслює бабця Параска.

Це сприймалося іронічно з огляду на те, як наші ЗМІ потроху «виліплювали» із цієї жіночки з глухого тернопільського села народну героїню до цього візиту, - в кращих традиціях «Кубанських козаків», Василя Теркіна діда Щукаря, Рудого Панька. Але вдивившись та вслухавшись у те, що відбувається на телеекрані, прийшло неприємне відчуття про цілковиту серйозність сучасної народної політичної драми, якої абсолютно не видно крізь звичне вітчизняне «штатне» політичне невігластво й цинізм, які переважають на телеекрані. Ну живуть собі прості люди десь там, по селах та містах, нічого не розуміють, бо ми їм не пояснюємо, аби не гірше, аби голосували, та й годі.

А воно, виявляється, не так. Не тікала стрімголов баба Параска в репортажі від великого чорного «Мерседесу» «доньки чи невістки Юлі», як колись від чорних «Волг» районного партначальства. Не тремтіла від кремезних охоронців, не зніяковіла у прямому ефірі каналу НТН. «Донька чи невістка Юля» зустріла «маму» в скромненькому за столичними мірками офісі із погано прихованим розчуленням, слізьми та обіймами із поцілунками. Жінки поплакали одна в одної на плечах, а бабка Параска ще й попричитала, як на сільському похороні. Здається, щиро. У сув'язі з доречними кадрами недавніх подій революції, зустріч ця дійсно нагадувала щось щемливо родинне. Потім, після півгодинної аудієнції, баба Параска впевнено «звітувала» в ефірі НТН.

Наступного дня, у суботу, 24 вересня під президентським секретаріатом бабці поталанило менше. Ходила вона там, бідолашна, перед телекамерами, як чужими городами у пошуках своєї курки, розпитуючи то в охоронців, то в будівельників, а чи не знають вони, часом, чи приїхав уже на роботу «синочок Вітя». Потім читала вголос листа «синочку», складеного із одних помаранчевих гасел, невеличкому пікетикові знедолених, яких там завжди досить. Щось тут повинно статися, - підкралася підступна думка. І сталося – чорною машиною приїхала «Вітіна» прес-секретарка Ірина Геращенко, й забрала бабцю з собою для двогодинної бесіди «під виноград», кинувши щось через спину маленькому натовпу журналістів упереміш з пікетниками…

Недільного продовження спостерігання візиту дивитися вже не схотілося. Бо все зрозуміло наперед в цій однаковій країні: якщо зустрінуться із «синочком» – поплачуть обоє, ні - поодинці. Бабцю заспокоять спеціально навчені люди і з черговими однаковими цяцьками відправлять додому. Прислуговуватися революції. Бо ситуація, насправді, як у анекдоті: «А мій собака вчора із дому пішов… Куди? А я йому дав команду «служити», а він натягнув каску й пішов…».

Що стало зрозумілим із цієї помаранчевої «мильної опери»? Перше. Народ хоче миру та злагоди. Друге. Народ знає, хто корупціонер. Третє. Народ сам сформулює собі ідеї, які схоче, де схоче й коли схоче. Четверте. Народ вимогливий до кумирів і навряд чи пробачить їм будь-яку відверту зраду. П’яте. Яка прірва між простим людом та владою! Шосте, можливо, найголовніше. Не треба уособлювати Майдан – погано, навіть кумедно виходить. Примітивно, містечково, наївно. На Майдані не було окремих героїв чи богів, бо інакше то був би не Майдан, а Олімп чи Парнас. Майдан – взагалі святкове слово і, в принципі, баба Параска – свято. Хоча й сумне, таке, що минуло. На Майдані були різні люди, тому стрибати з однаковості не потрібно.

Крім того, неможливо, спостерігаючи за дослідженнями тележурналістів НТН, позбавитися відчуття, що такою ж шпетною, баскою й бучною помаранчевою плямою, такою ж «бабою Параскою», увірвалися всі ми у світ та в Європу. Точнісінько…

Позаяк, спасибі НТН за те, що необережно надихнули на сумнуваті ці розмірковування. За стрибок з однаковості.

Не думаю, що це чийсь підлий, щільно прихований піар-хід. Занадто цинічно навіть для України. Хоча…