У Таращанському районі на роздоріжжі трьох доріг тепер стоїть кам’яний хрест. Проїжджаючи повз нього сьогодні, місцеві маршрутки гальмують, хвилину люди мовчки дивляться на пам’ятний знак, вдивляються в портрет, на якому Георгій такий, яким його знали і любили друзі, близкі та тисячі українців, які дивувалися і захоплювалися сміливістю журналіста. Кожна телевізійна або радійна програма, в якій він був присутній чи як гість, чи як автор, ставала вибухонебезпесною для влади. Він один не з багатьох дозволяв собі говорити вголос те, що думав, те, про що інші лише шепотіли.

Священник церкви Бориса та Гліба Юрій Бойко прочитав молитву. Ми поклали квіти, помолилися за упокой душі Георгія і рушили далі. Біля повороту у ліс автобус зупинився і ми рушили пішки. Ці п’ятсот метрів йшли мовчки. Лісова дорога раптом урвалася, і ми опинилися на великій галявині, де під старим ясенем - розрита могила і дерев’яний хрест. Мітингів не було, лунали слова молитви, а замість партійний прапорів ми запалили свічки і вкопали їх біля могили.

- До тих пір, доки справа Гонгадзе не буде розслідувана до кінця, доти ця могила стоятиме розритою, - сказав на зворотньому шляху Микола Томенко. - Вже минає п’ятий рік з дня загибелі Георгія, п’ятий рік типової української історії, коли всі в Україні все знають, але бояться завершити справу до кінця. Отаким чином всі ці пять років в Україні не вистачало двох речей – мужності політикам, які через зміну політичної погоди і політичної кон’юнктури ні з ким не хотіли сваритися, тому вирішили виконавців знайти, а організаторів цього злочину залишити у спокої. А друге – нам, журналістам, не вистачало гідності, бо просто сподіватися, що у нової влади буде мужність – було мало, треба було діяти,спонукати владу до того, щоб протягом цього року справу Гонгадзе було завершено. У мене внутрішнє відчуття, що суспільство вбачає моральну відповідальність журналістів за те, щоб ця справа, нарешті, була доведена докінуя, щоб були названі імена всіх причетних до неї осіб. Адже Служба безпеки провела величезну робту, доведена астентичність записаних на плівках Мельниченка голосів, вони належать тим самим людям, про яких сьогодні в Україні говорять, як про замовників вбивства Гонгадзе.

- Тобто, ви вважаєте, що оскільки плівки визнані автентичними, то тепер ні смерть генерала Кравченка, ні зникнення генерала Пукача не допоможе підозрюваним уникнути відповідальності за свій злочин? - Я думаю це - другорядна причина. Всі все знають: є замовники, є виконавці, посередницька ланка зникла. Але мене, як і всіх громадян, менш за все цікавлять посередники у цій справі.

- Але все частіше лунає думка, що шансів розкрити справу Гонгадзе, принаймні до парламентських виборів, немає?

- Я думаю, що це історія не одного місяця. Але вона може вже завершуватися. Будемо апелювати до Верховної Ради, щоб вона повернулася до цього питання. Будемо апелювати і до тих людей, хто безпосередньо відповідає за розслідування – до правоохоронних структур. Я не прагну помститися Кучмі, але нехай він дасть свідчення, розповість народу свою версію того, що трапилося. Можливо, він скаже, що ідея в нього була не вбити, а залякати, а вже “посередники” не так зрозуміли його бажань. Нехай Кучма почне давати свідчення.

– Чому ви, на відміну від інших політиків, відмовилися від мітингу?

– Справа Гонгадзе - в переліку моральних боргів, які вже лежать на душі нової влади. Тому я не прихильник проводити тут мітинги і гучні заходи. Я вважаю, що в цей день мають право говорити друзі і священнники. Політики і влада нічого не зробили, щоб про щось розповідати 16 вересня. Тому ми вирішили взяти священників і приїхати сюди, щоб взяти на себе частину провини за те, що п’ятий рік поспіль могила так і залишається розритою.

Я з Георгієм пройшов довгий шлях співпраці. На каналі СТБ ми робили програму “Вікна +”. У програмі на радіо «Континент” я виступав експертом, аналізував політичні події, а Георгій працював як журналіст. Я згадую весь наш період роботи під час такої непростої виборчої кампанії 99 року. На «Континенті” були нічні ефіри, і ми поверталися завжди разом – я його завозив на своїй машині, а потім їхав до себе додому. І одного разу, після чергового нічного прямого ефіру, де ми якраз обговорювали тему, як далеко влада може зайти, Георгій, наче продовжуючи нашу дискусію, раптом сказав, що думає, що він перший у списку. Відчуття того, що тодішня влада піде на якийсь радикальний крок, щоб змусити опозицію діяти «адекватно» - це відчуття у нас було. І, на жаль, воно справдилося.