Відставка „всіх, кого тільки можна”, стала шоком для всього українського суспільства, який ще не скоро пройде. Яких тільки визначень не прочитаєш тепер у газетах: крах, колапс, прощання з Майданом. Утім, оцінка того, що сталося, буде неповною, якщо не зважати на деякі чинники. Чинник перший: відставка уряду та РНБОУ сталася одразу після того, як Леонід Кравчук заявив із парламентської трибуни з вельми погрозливими інтонаціями: Україна вже має досвід дострокових президентських виборів. А зовсім перед тим його нещодавній однопартієць Олександр Зінченко звинуватив у корупції найближче оточення президента, із чого все й почалося, та що викликало нову потужну хвилю звинувачень із боку нової опозиції – колишньої влади. Скидалося (і це була не лише моя думка), що слова Кравчука – то не лише просторікування, що приведено в дію сценарій дострокових президентських виборів в Україні – сценарій, розроблений, можливо, не в Києві й навіть не в Донецьку. Тож відставку уряду можна розглядати як певний відступ, закінчення кавалерійської атаки та перехід до позиційної війни. І, якщо так, ще невідомо, чи виявиться той відступ стратегічним, чи лише тактичним. Принаймні, поки не оприлюднено склад уряду, про це зарано вести мову. Непрямим підтвердженням гіпотези відступу під тиском обставин (нагадаймо: напередодні зими в країні, залежній від Росії в царині енергоносіїв) є активізація посла Росії в Україні Віктора Черномирдіна, який розсипається в коментарях із приводу внутрішніх українських справ – знову, мабуть, відчувши себе не так послом, як намісником імператора. Що ж до нового прем’єра (а точніше, поки що виконувача обов’язків), то варто лише нагадати: Юрій Єхануров був дуже помітною постаттю в уряді Ющенка, й успіхи того уряду значною мірою належать і йому.

Чинник другий: відставлено було одразу обидві сторони конфлікту – Юлію Тимошенко та Петра Порошенка. Що з формального боку унеможливило розмови на тему: хтось від цього виграв, хтось програв, когось Президент любить більше, когось менше. Віктор Ющенко зіграв роль суворого, але начебто справедливого арбітра нації, що не має наміру втягуватися в конфлікти та розбірки. Звісно, обидві сторони оприлюднюють та ще оприлюднюватимуть подробиці та передісторію конфлікту. Але пригадаймо: перед президентськими виборами теж дуже довго вели мову про ледь не війну між Ющенком та Тимошенко, про напруженість у їхньому стані. Урешті-решт усе це виявилося лише маневром. Чи є гарантія, що цього разу нічого від маневру немає – тим більше, якщо припустити, що супротивники таки активізували свої дії?

І чинник третій: хто насправді мусить тепер піти з відчаю в монастир, то це комуністи, СДПУ(о) та найнепримиренніші з Партії регіонів. Адже тепер в країні з’явилася помаранчева опозиція. Протестний електорат, розчарований у постмайданному розвиткові подій, тепер має, на кого орієнтуватися, й послуг колишньої влади не потребує. За цей вчинок Президентові треба довго й бурхливо аплодувати. Хоча б із огляду на те, що Україна зробила новий величезний крок до демократії: виборці тепер матимуть ту саму альтернативу, яку мають громадяни всіх без винятку демократичних країн. Коли на виборах вирішуються не фундаментальні питання державотворення, в силу своєї фундаментальності позбавлені конкретики, питання на кшталт: незалежність – залежність, Європа – Азія, демократія – олігархія. А коли виборець має змогу обирати між різними конкретними моделями демократії та управління країною: наприклад, більш соціальна – більш ліберальна, і не змушений у разі невдоволення відмовлятися від демократії як такої. А ще виборці знову, як і на попередніх парламентських виборах, зможуть обирати між двома психологічними типами лідерів – безконфліктного, м’якого й виваженого Ющенка та радикальної, часом на межі авантюризму, Тимошенко.

Але, все ж таки, факт відставки уряду дозволяє підвести певну підсумкову риску. Можливо, подальший текст було написано в емоційному пориві (а писався він частково ще до радикальних змін на владному Олімпі). Можливо, хтось сприйме його навіть за провокативний. Але... Пригадується, одразу після Помаранчевої революції інтернетівські політичні форуми були переповнені співчуттями з боку росіян. Навіть не тих „гордих великоросів”, що ставляться зверхньо до всього, що має нахабство не зватися Росією (ті просто зловтішалися й виливали відра бруду), а тих, що вважають, що співчувають „братньому українському народові”. Так от, співчуття ці містили одне й те саме твердження: ну от, Ющенко тепер доведе вас до бідності. Українці як могли заперечували: Віктор Ющенко – фаховий економіст, а не пострадянський номенклатурник, він – найуспішніший за всю історію незалежної України прем’єр-міністр. Ви просто не знаєте нічого про Україну, ви споживаєте викривлену та спотворену інформацію, - відповідали українці.

І от минуло вісім місяців. Більше, ніж 10% терміну повноважень Президента. Днями було оголошено, що незабаром буде піднято тарифи на комунальні послуги. На деякі – вдвічі. Постійне зростання цін, від якого українці встигли були вже відвикнути, знову перетворилося на буденність. Одразу після Помаранчевої революції ті українці, що щиро голосували за Ющенка, поділялися на дві категорії. Романтики були впевнені, що все почне покращуватися одразу й швидкими темпами – так, що вже за півроку ніхто не впізнає України. Реалісти охолоджували їх: надто багато проблем накопичилося, покращення буде повільним і спершу не надто помітним. Чого не могли собі уявити ані ті, ані інші – то це того, що життя стане погіршуватися. А тим часом, зубожіння народу стало поки що чи не єдиним наочним, загальноочевидним наслідком діяльності нової влади. Свобода преси, якою багато хто з журналістів відверто зловживає? Але для пересічного громадянина вона є неочевидною, він із нею надто близько не стикається. Зміна атмосфери в країні, зміна стосунків держави з громадянами? Про них зарано вести мову, коли чи не більшість нових (а дуже часто цілком старих) державних чиновників так само, як і раніше, вважають, що їм надане право карати та милувати на власний розсуд, залежно від настрою. Скільки вже прикладів того, що люди діставалися до самого Ющенка, він нібито віддавав розпорядження – й нічого не змінювалося! Демократизація – якщо розглядати її як громадську самоорганізацію, як виникнення громадських об’єднань, що дієво впливають на владу? Для переважної більшості громадян усе це залишається далекою й небаченою екзотикою, а вплив на владу вже наявних громадських організацій є... м’яко сформулюймо це так: він може бути, а може й не бути.

Що ж до економічної ситуації... Дуже хотілося б відшукати бодай слабкі ознаки того, що тенденція розвитку національної економіки незабаром зміниться. Але не видно було тих ознак. Так, рівень життя зазвичай погіршується під час реформ, масштабних перетворень, реструктуризації національної економіки. Але де ж вони? В тому-то й справа, що до них поки що не дійшло. Президент час від часу повторював: уперше пенсії вийшли на рівень прожиткового мінімуму. Але виглядало так, ніби прожитковий мінімум став найсекретнішою державною таємницею. Бо ціни шалено росли, а прожитковий мінімум (принаймні, якщо виходити з розміру пенсій) залишався таким, яким був минулого року. В одній із радіопередач народний депутат від Української народної партії Валерій Асадчев із розпачем констатував: раніше опозиція звинувачувала Кучму та Януковича в ручному керуванні економікою – але ж воно таким самим і лишилося! Економіка так і не стала саморегульованою. Найнаочнішим доказом того був валютний курс: ціни на товари зростали, а курс гривні щодо долара (та й інших валют, окрім хіба що російського рубля) теж ріс. Порівнювати купівельну спроможність грошових одиниць, виходячи з валютних курсів, стало найневдячнішою у світі справою. То що ж: судячи з коливань курсів, за євроорієнтованої влади українська гривня виявилася міцно прив’язаною до російського рубля?

Юлія Тимошенко вже обпеклася була на миттєвому підвищенні пенсій – коли одразу ж почали стрибати ціни, які врешті-решт з’їли все підвищення. Тим більше, пенсії було різко підвищено навесні, коли запаси товарів повсякденного попиту (продуктів харчування) є найменшими. І що ж? Виплату десятирічної заборгованості шахтарям було проведено так само – одномоментно, за цілковито радянською традицією, до червоної дати. А пані Тимошенко ж – фаховий економіст, що закінчила вуз із червоним дипломом! А це ж – основи! А Віктор Ющенко ж – теж фаховий економіст! І коли Ющенко був прем’єр-міністром, а Тимошенко – віце-прем’єр-міністром, нічого подібного не було! До тих самих пенсій додавали по 10 – 20 гривень – щомісяця, щодвамісяці, але поступово. Особисто я не можу побачити причини, навіщо тепер було робити саме так, як воно було. І люди, з якими я консультувався, теж не можуть. А серед громадян (принаймні, тих, хто відпочатково скептично ставився до нової влади) тим часом зріла підозра: напевне, Тимошенко має з цього якийсь зиск. Може, її найбільше цікавив зовнішній ефект, точніше, зовнішня ефектність? Але ж надто вже швидкоминущою виходила та ефектність!

Звісно, уряд Тимошенко мав здобутки. Наприклад, суттєве зменшення обсягу застосування тіньових економічних схем і приплив унаслідок цього грошей до бюджету. Але значні сили Леді Ю витрачала на звичайний піар. Головною її помилкою було те, що в основу цього піару було покладено нескінченне демонстрування докладуваних зусиль (спання на розкладачці в кабінеті, наприклад) – але не результатів зусиль. (А іноді ця демонстрація була навіть на шкоду результатам, як у випадку зі стримуванням цін на бензин, що призвело в підсумку лише до стрибка цін замість плавного їх підвищення.) Піар базувався не на реальних досягненнях Тимошенко (які справді були), а лише на її намірах, причому навіть на намірах, деякі з яких уже почали давати протилежний результат. Утім, ту частину населення, чиї життєві стандарти є відчутно нижчими за середні, ці наміри часто переконували. Язик не повертається назвати цих людей люмпенізованими (тим більше, що це – не їхня провина), але вживемо таке визначення: люди, згодні на будь-яку роботу на будь-яких умовах – аби лише бодай щось заплатили. Ці люди сприймали й сприймають наміри та обіцянки Тимошенко як свій останній шанс. Або ще одна категорія людей: люди, що не ототожнюють себе з комуністами, навіть не підтримують їх, але виховані на комуністичних ідеалах, де боротьба з багатими є самоціллю, важливішою за її наслідки. Усіх цих людей не так уже й мало, й вони становитимуть досить потужну електоральну базу Юлії Володимирівни.

Мені довелося розмовляти з декількома заробітчанами з Івано-Франківська: після відставки уряду вони підтримують Тимошенко й розчаровані Ющенком. Претензії до Ющенка сформульовані так: більше, ніж півроку минуло, а нічого не змінилося – роботи як не було, так і немає, ціни ростуть. Тобто, претензії ті полягають саме в тій площині, якою відає прем’єр-міністр. Неймовірно, але було висловлено навіть думку: от якби прем’єром була Тимошенко, а Президентом – Янукович! Він же підняв Донбас! Сама Тимошенко вже кілька разів підкреслювала: вона не примкне до нинішньої опозиції. Але от відомий політолог Максим Стріха, що є помітною постаттю в БЮТівській УРП „Собор”, у статті „Куди йтимеш, Україно?”, опублікованій у „Детектор медіа”, прогнозує можливість сформування нового уряду БЮТом Юлії Тимошенко та Партією регіонів Віктора Януковича в коаліції. Якби це сталося, це було б крахом Тимошенко. По-перше, вона б продемонструвала суто дамську поведінку: ти мене образив – то я піду до будь-кого іншого, до першого-ліпшого, аби лише тобі помститися. Політик, що ставить за мету комусь помститися чи комусь накапостити, прирікає себе на непродуктивність. Винятки в історії, звісно, бували, але шлях до успіху політиків, що прагнули лише помститися, не пролягав через демократичні вибори. А по-друге, Тимошенко розписалася б у тому, що єдине, чого вона прагне, - то влада заради влади, байдуже з ким у союзі та байдуже під якими знаменами й із якою метою. „Легка корекція іміджу” означала б єдине: увесь попередній імідж Тимошенко був не більш ніж роллю, яку вона старанно намагалася грати, але не чимось щирим. Навряд чи Леді Ю. стала б іти на подібний ризик – та й доказів того, що її імідж є лише роллю, а не переконаннями, станом на сьогодні не видно.

Так, можливо, після багатьох років знущання з економіки інакше, ніж у ручний спосіб, нею протягом певного часу керувати неможливо. Але чи хтось колись чув про існування якихось програм, спрямованих на запровадження справді ринкової саморегульованої економічної системи? Якщо вони існували, то чому про них невідомо широкій громадськості? Чи хтось колись чув запевнення в тому, що ручне керування є прикрою необхідністю, й воно відійде найближчим часом? Натомість дедалі більше зріє підозра: базою так званого соціального бюджету була (точніше, мала б бути) реприватизація сумнівно приватизованих колись підприємств із наступним їх продажем. Та сама, яка перетворилася на пшик. Та сама, де влада зазнала чи не найнищівнішої поразки – бо в жодній реприватизаційній справі досі не поставлено фінальну крапку, й жодного чесного аукціону із продажу реприватизованих підприємств за реальною ціною поки що не відбулося. Але хіба не було від самого початку зрозуміло, що супротивник є дуже сильним? Хіба не було відомо, що наскоком його не візьмеш, і до справ проти нього треба дуже ретельно готуватися? Не пришивати йому щось, що під руку трапилося (на кшталт сепаратизму, який дуже важко довести – бо на з’їзді в Сєверодонецьку офіційно йшлося про федералізацію та автономізацію в межах єдиної держави)? І хіба не було від самого початку зрозуміло, що, коли в уряді не було одностайності, а ну дуже вже значна в Україні персона Борис Нємцов на всі голоси лаяв Тимошенко навіть на міжнародній арені, справа реприватизації приречена? Можливо, саме невдача з реприватизацією й зробила необхідним відступ?

На жаль, мовчать із цього приводу соціологи, але особисте спілкування переконує: люди дедалі більше починали схилятися до двох думок. Перша: Україна справді належить до того типу цивілізацій, де потрібна „тверда рука”, а декларована демократизація веде лише до хаосу. І друга: без якнайтіснішого союзу з Росією Україна ні на що не здатна. Виглядало так, що влада, хай від протилежного, щосили прагнула довести саме це.

Звісно, Україна потрапила до типової посттоталітарної ситуації – коли демократично налаштовані політики не можуть (і принципово не хочуть) керувати „твердо”, а політики, здатні так керувати, виявляють схильність до сваволі та корисливого авторитаризму. А ще – Ющенко дуже довго перебував у такій ситуації, коли міг покладатися лише на людей, яких знав особисто, і яким довіряв не лише по роботі, на тих самих „кумів”. І „кинути” їх тепер він не може. Але справа не лише в тому. От, відбувся дивний конфлікт між Олександром Зінченком та Петром Порошенком (який і дав поштовх відставці уряду). Дивний через те, що ці двоє політиків небезпідставно розглядалися досі як тандем. А ще дивний через те, що я особисто мав колись „щастя” спостерігати, як пан Зінченко розігнав газету, що стала надто незалежною й виконала свою мету протягання есдеків до парламенту під опозиційними до Кучми гаслами, й зробив це в цілком есдеківському стилі. (Узагалі, думка про те, що прихід Зінченка до „Нашої України” був найуспішнішою спецоперацією СДПУ(о), про що казали вчора і у програмі «Іду на Ви», гостем якої був О. Зінченко, є дійсно досить поширеною.) І після того вести мову про виняткову демократичність та моральність цього політика я можу дуже й дуже обережно. Так от, конфлікт цей засвідчив одну вельми прикру річ: Віктор Ющенко намагався керувати цілком по-кучмівському – тобто, перебуваючи „над бійкою” та граючи роль верховного арбітра між різними угрупованнями за інтересами. Коли замість конституційної системи стримувань та противаг між конституційними органами влади існувала особиста президентська система стримувань і противаг між угрупованнями. І справа навіть не в тому, що в Ющенка це не так уже й добре виходило: усе ж таки кучмівської майстерності інтриг та кучмівського цинізму він не має. Справа в тому, що чекали від Ющенка зовсім не того. Чекали, по-перше, активної власної позиції, а не лише диригування кланами, а по-друге, того, що біля влади більше не буде груп за приватними інтересами. То чи справді тепер не буде?

Читайте також:

Куди йтимеш, Україно?