Більшість експертних середовищ погоджувалися: попри дедалі очевидніше протистояння між прем’єром та секретарем РНБО, до березневих виборів ніхто різких публічних рухів не робитиме, обмежуючись дошкульним обміном ударів “під столом”. Більше того, ще місяць тому (навіть враховуючи помилки влади й виразне падіння її популярності) я сам був твердо переконаний: НСНУ та БЮТ таки підуть на вибори в єдиному блоці, список якого очолить, щоправда, не Ющенко, а Тимошенко.

Але, як виявилося, нашвидкуруч виліплений колос “народної влади” стояв таки на глиняних ногах. Демонстративна відставка державного секретаря Олександра Зінченка, супроводжувана гострими (але загалом очікуваними) звинуваченнями на адресу президентського “бізнес-політичного” оточення, відбулася 5 вересня, в понеділок. А вже в четвер, 8 вересня, у відставку було відправлено не лише секретаря РНБО, але й весь склад уряду, голову СБУ й керівника митної служби. Протягом одного дня виконавча вертикаль виявилася обезголовленою.

“Інформовані джерела” оповідають, що події розгорталися приблизно так: всю середу прем’єра шантажували відставкою, вимагаючи твердих гарантій входження її політичної сили до єдиного пропрезидентського блоку (на вигідних для НСНУ і невигідних для БЮТ умовах). При цьому було поставлено умову: БЮТ має за будь-яких умов відмежуватися від “зрадників” Пинзеника, Томенка, Терьохіна та інших, яких планувалося вичистити з уряду й приректи на політичне небуття. Натомість Банкова обіцяла пожертвувати Порошенком. Надвечір жодної домовленості досягнуто не було. Прем’єр обіцяла “подумати” – і лишень рішуче обстоювала збереження на посаді голови СБУ Турчинова.

Але зранку Томенко (чию долю в уряді було вже вирішено) вирішив діяти на випередження, оголосивши про свою відставку й доповнивши звинувачення Зінченка неспростовним закидом на адресу самого президента в систематичному порушенні Конституції (54 непогоджених у законному порядку призначення!). Настрій гаранта ще більше зіпсувала звістка з сесійної зали про позбавлення Порошенка депутатських повноважень (фракція БЮТ майже одностайно проголосувала “за”). Це все було розцінено як “порушення домовленостей”. Як наслідок, поміж 10.30 (коли мала розпочатися анонсована прес-конференція президента) і 12.45 (коли вона таки розпочалася) було ухвалено спонтанне рішення про відставку всього уряду.

Про спонтанність рішення говорить бодай абсурдність запропонованої президентом мотивації. Адже конфлікт між прем’єром (за Конституцією – другою особою в державі, що отримала мандат довіри від парламенту) і секретарем РНБО (за тією ж Конституцією – простим чиновником без окреслених власних повноважень) за логікою мусив би бути вирішений в один спосіб: тихою заміною секретаря РНБО. Натомість президент пішов на абсурдний в очах суспільства (й злочинний в очах прихильників Майдану) розмін, коли улюбленицю отримувачів підвищених пенсій і зарплат Юлю відправили “під ніж” разом із малосимпатичним олігархом.

Але сталося те, що сталося. Сьогодні вже немає жодного сенсу сперечатися, що було б, якби Роман Безсмертний виявився менш спритним, переконуючи Президента, начебто демарш Зінченка – то лише прелюдія до аналогічного демаршу Тимошенко, запланованого десь на грудень. Чи якби 7-го вересня прем’єр, замість того, щоб утягуватися в безглузді й безплідні переговори щодо квот у списках (і претендентів на виліт з уряду) відбула б таки (як радили їй розсудливі голови) на економічний форум до Криниці й дозволила б тим ситуації дещо розрядитися. Історія, як відомо, не має умовного способу.

Безумовно, проти Юлії Тимошенко грало все: і бажання Кремля будь-про-що поквитатися за принизливу торішню поразку, і фатальна для України світова економічна кон’юнктура (стрімке зростання цін на нафту і одночасне зниження – на метал). Безумовно, прем’єр встигла наробити й чимало власних помилок, головною з яких стало розкручування спіралі популістських обіцянок, успадкованих ще від попереднього уряду, та незграбні дії в галузі реприватизації, що різко погіршили інвестиційний клімат і сповільнили зростання економіки.

І все ж в українській кризі винна не Юлія Тимошенко з її радикалізмом. І не Петро Порошенко з його надмірним “прагматизмом”. Винен в ній особисто Віктор Ющенко, який сформував свою систему влади на такий спосіб, що нівелював сильні сторони членів команди – і водночас гіпертрофував їхні вади. Винен президент Ющенко, який створив для свого прем’єра Тимошенко умови, за своєю антиконституційністю (доводилося весь час конкурувати з перетвореним на “другий уряд” РНБО) були чи не гірші за ті, які свого часу створив для прем’єра Ющенка президент Кучма.

Я переконаний: якби Тимошенко отримала реальні повноваження глави уряду, передбачені бодай чинною Конституцією, вона б зуміла реалізувати свій сценарій, що дав би позитивний ефект у коротко-, і почасти – середньостроковій перспективі (щодо довгострокової – у мене залишаються сумніви, з огляду на очевидний брак у прем’єра стратегічних ідей). І якби легітимним главою уряду став Порошенко – він теж реалізував би свій доволі ефективний план (який, щоправда, дещо нагадував би те, що ми вже проходили за часів Кучми-Януковича-Азарова).

Проте з волі президента протягом семи місяців реалізувався третій сценарій, який можна схарактеризувати як “біг наввипередки з підніжками й без правил”. І наслідки цього і для економіки, і для суспільства не могли не стати згубними – що переконливо виявилося і в статистичних показниках, і в погіршенні соціального самопочуття, зафіксованому соціологами.

Це – було. А що буде далі?

Насамперед, зрозуміло, що будь-який наступний уряд з неминучістю стане “технічним”. Він прийме удар народного невдоволення, бо не зможе платити за всіма соціальними векселями, щедро виписаними Юлією Володимирівною. А про вигідний і швидкий продаж якої-небудь “Криворіжсталі” в умовах політичної нестабільності доведеться забути.

Зрозуміло й те, що з 1 січня наступного року набуде чинності конституційна реформа. Хоч деякі “мудрі голови” на Банковій усе ще плекають надії провалити її через Конституційний Суд, але шанси на це в умовах фактичного колапсу виконавчої влади й зростання ваги парламенту стрімко наближаються до нуля.

За таких умов неважко назвати переможців наступних парламентських виборів. Це – Блок Юлії Тимошенко (незалежно від його конкретної конфігурації – важить сама постать лідера, яка матиме безпрограшні козирі для кампанії: я майже поборола олігархів й дала їхні гроші людям, але мені не дозволили закінчити справу). І це – Партія Регіонів, яка акумулює “антипомаранчеві” голоси.

За сприятливого результату ці дві сили зможуть сформувати урядову більшість самостійно – не зважаючи на соціалістів, “народників” Литвина, скомпрометований НСНУ та гіпотетичну “правицю”. Причому експерти вже сьогодні попереджають – такий альянс аж ніяк не можна вважати неможливим. І за певної “корекції іміджу” БЮТ цей сценарій може влаштувати й Москву – адже НАТО, ЄС і помісна православна церква вкупі з українською мовою ніколи вже не будуть пріоритетами такої урядової коаліції.

Безумовно, це означатиме крах надій, які плекали більшість учасників Майдану (хоч, мабуть, не означатиме й національної катастрофи – адже і після краху життя триватиме, а Україна вже ніколи не стане такою, якою вона була до листопада 2004-го).

Залишається лишень з’ясувати: а якою мірою ще може вплинути на ситуацію сам президент Віктор Ющенко - та людина, яка персоніфікує відповідальність за несправджені сподівання Майдану (для якого події 8 вересня стали шоком)?

Сьогодні саме від Ющенка ще залежить, яким буде перехідний “технічний” уряд. Добре, якщо його сформують з порядних професіоналів (без огляду на їхнє “майданне” чи “не майданне” походження), і добре, якщо в ньому справді буде реалізовано принцип відокремлення бізнесу від політики. Адже довіру до Ющенка підірвала не лише негарна історія з сином, а й те, що ніхто в Україні серйозно так і не повірив президентові, коли він запевняв, що Порошенко, Червоненко, Третьяков, Жванія, Мартиненко (далі за списком) позбувся своїх бізнесових інтересів. І якщо сьогодні якесь із названих прізвищ з’явиться в новому уряді – імідж Ющенка як морального політика буде підірвано остаточно.

Добре, якщо президент нарешті сприйме конституційну реформу як неминучу (нехай і прикру для нього) даність – і, замість воювати з нею (вже без шансів на успіх, зате з шансами розгубити залишки рейтингу) виробить для себе нові пріоритети, зосередившись на стратегічних питаннях євроінтеграції і необхідних для її здійснення реформах. Конституція, навіть змінена, залишає йому для цього достатні важелі впливу – щоправда, йтиметься вже не про укази і вказівки, а про сумлінну законотворчу діяльність і відкритий діалог з громадськістю.

Добре, якщо він визнає помилку, яку він вчинив, погодившись на “почесне лідерство” в НСНУ (це незаслужено образило інші політичні сили, які зробили головний внесок у його перемогу, - і водночас стимулювало в умовах хворого на підлабузництво суспільства масовий приплив до “президентської партії” різних кар’єристів і пристосуванців).

За сьогоднішніх умов єдиний продуктивний для Ющенка (виходячи зі зміни його статусу після 1 січня) шлях – оголосити себе президентом усіх українців, і заявити, що він однаковою мірою співчуває всім партіям, які поділяють принципи його програми і готові їх реалізовувати. Саме так Ющенко ще зберігає шанс (хоч, може, й не надто великий) сформувати таки пропрезидентську більшість у новому парламенті (в іншому випадку може реалізуватися описаний вище сценарій уряду БЮТ і “Регіонів”).

Водночас добре було б, якби і Юлія Володимирівна не відкопувала томагавка війни й не кликала своїх прихильників на вулиці, а, затамувавши (у межах можливого) образу, зберегла б мости для примирення й порозуміння (звісно, це можливо лише за випадку, якщо Порошенко і Третьяков не матимуть далі на Банковій жодного впливу; але, як уже говорилося, насамперед це ж потрібно і самому Президентові, - для порятунку власного іміджу).

І тоді Юлія Володимирівна ще матиме шанси стати прем’єром у квітні 2006-го (добре, коли вона при цьому враховуватиме зроблені нею під час першого прем’єрства помилки). А Віктор Андрійович, який виявився на диво недієвим “президентом у стилі Кучми”, має стати першим ефективним президентом “у стилі Кваснєвського” – мудрим гарантом і арбітром, послідовим захисником національних інтересів.

Звичайно, останній абзац викличе в багатьох лишень скептичну посмішку. Але альтернативою на сьогодні може стати лишень дальше “розхитування човна”, що сприятиме реалізації стратегічного плану Росії, яка горить бажанням відновити контроль на пострадянському просторі (а шокована національною трагедією і безпорадністю власного уряду Америка ледве чи буде здатна ближчим часом ефективно їй у цьому протистояти).

Читайте також:

Як розрубати гордіїв вузол дамокловим мечем