Як вже

повідомляла «Детектор медіа», уперше з часів перетворення Адміністрації Президента, яку очолював Віктор Медведчук, на Державний Секретаріат, яким нині кермує Олександр Зінченко, поважна державна структура зібрала 20 травня журналістів на брифінг. Представникам мас-медіа на ньому запропонували дружити. Пропонував заступник Держсекретаря Маркіян Лубківський, про якого, думається, навіть Чехов не втримався б, щоб не сказати: „ у цієї людини все прекрасне: й обличчя, й одяг, і душа, й думки”. Перші дві позиції визначалися візуально. Щодо душі, то мали вірити на слово самому пану Маркіяну, який сказав буквально таке: „Не будемо вам сьогодні показувати своїх холодильників, а хочемо показати вам, насамперед, свої душі, свої позиції, свої, власне, переконання, що в нас, як казав свого часу великий геній „нема зерна неправди за собою”. Навряд чи Тарас Шевченко мав на увазі саме нинішніх представників Секретаріату, коли писав вищевикладені рядки, але не прискіпуватимуся. Зосередимося на думках пана Маркіяна. Вони, як на мій розум, були не просто прекрасні – прекраснодушні. Крутилися ті думки навколо міфів, які чомусь продукують капосні журналісти.

Я довго не могла зрозуміти, чи то Лубківський по-школярському зволікає час, очікуючи свого колегу, теж заступника держсекретаря, Соболєва, який мав от-от з’явитися, чи щиро вірив у те, що досить йому перерахувати неправду, яку, на його думку, пишуть про Держсекретаріат, і попросити так більше не робити, як з ним усі одразу ж і погодяться – повірять без аргументів йому такому вродливому, щирому й беззахисному. „Я бачу на обличчях багатьох з вас скепсис, усмішки, – помітив заступник Держсекретаря, – але чим частіше ми будемо спілкуватися, мабуть, усмішок буде більше, а скепсису менше”.

Соболєв, попри обіцянки, так і не прийшов, а Лубківський нарахував за відведений для брифінгу час сім „великих міфів”, які стосуються роботи Держсекретаріату, й один міні-міф стосовно себе самого. Не знаю, можливо, в теці заступника держсекретаря ще якісь легенди лежали, але він їх не озвучував.

Міфом №1, на думку пана Маркіяна, є те, буцімто „нинішній Секретаріат нічим не відрізняється від попередньої Адміністрації”. „Відмінність, – сказав Лубківський, – є, як змістовна, так і формальна”. „Ми б дуже не хотіли, – попросив пан Маркіян, – жодних аналогій з Адміністрацією Президента, яка дуже часто перевищувала свої повноваження. Ми не будемо перевищувати своїх повноважень. У цьому я вас хотів би авторитетно запевнити. Це наш обов’язок, визнаний відповідними правовими актами й принципова позиція, як державних службовців”. Переконував Лубківський, звісно, жодними соціологічними даними не послуговуючись: „Рейтинг довіри до нової влади є надзвичайно високим, рейтинг довіри до Президента України, до Прем’єр-міністра. Але ви знаєте, парадоксальна ситуація, коли є височенний рівень недовіри до інституту держави, до інституту влади. Причина дуже проста – попередня влада зробила все для того, щоб знівелювати позитивне враження про її роботу. Нам дуже важко працювати під тим хрестом...”. Втім, погодимося: схоже, і справді, високорейтингові Президент та Прем’єр-міністр поки що не стали для українців уособленням інституту влади як такої, тож і стара недовіра до цього інституту справді є.

Міфом № 2 вважає Лубківський те, що „Секретаріат є таким собі тіньовим урядом і конкурентом РНБОУ”. Як на мій хлопський розум, то міф № 2 збігається з №1, і пан Маркіян його вже „розвінчував”, але хай, тим паче, що знову ж таки авторитетно посадовець запевнив: „У нас не буде дубляжу функцій”.

Під №3 (пан Маркіян усі міфи нумерував) було названо те, що „Секретаріат є закритою для ЗМІ структурою”. І це, мовляв, при тому, що „безпрецедентно публічним є Президент України” й просто „публічним Держсекретар та його заступники”. Тут Маркіян Лубківський представив журналістам прес-секретаря Олександра Зінченка й попросив „передавати звернення, прохання до інтерв’ю, які пані Олеся буде максимально оперативно вирішувати”. Забігаючи наперед, скажу, що я, наївна, повірила й підійшла вже по всьому до Олесі Божко з проханням поставити кілька запитань Олександрові Зінченку. Вона відповіла, що „звертатися треба в письмовій формі” – я ручку й папір мала. Проте нерозумній мені розтовкли: „В письмовій формі нам треба повідомити, запит надіслати, а ми його розглянемо”. Побачивши, що я записую на диктофон, пані Олеся додала: „Зараз дуже напружений графік, але він відкритий абсолютно...”. Я з отим „абсолютно відкритий” відносно пана Олександра Зінченка не сперечаюся, дуже хотілося б переконатися в цьому й особисто. Але от в тому, що, принаймні, не весь кадровий склад Секретаріату ще ознайомлений з політикою відкритості своєї структури – переконалася сама. Під час акредитації на брифінг, який описую, працівниця прес-служби (прізвище маю) спочатку відмовлялася акредитувати мене на тій підставі, що їй „ще невідомо, чи то всіх журналістів запрошуватимуть, а чи лише „пресу Президента”. І це при тому, що повідомлення про брифінг було на офіційному сайті Секретаріату та надіслано до ЗМІ! Сам пан Маркіян – після дзвінка до нього головного редактора «ТК» з цього приводу – був здивований такою відповіддю своєї підлеглої, і непорозуміння було одразу вичерпано. Але, все ж таки, мають же люди, які працюють у Секретаріаті, бути ознайомлені хоча б з отим законом, за яким будь-які ЗМІ можуть прийти на будь-який публічний захід?

Власне, для того, щоб продемонструвати відкритість Секретаріату Президента, пан Маркіян навіть відійшов від „душевних питань” і трохи таки прочинив двері холодильника Держслужбовця. Виявляється, всі, хто влаштовується на „стартові позиції” у Держсекретаріаті, а це сотні працівників, мають зарплату нижчу за прожитковий мінімум – оклад спеціаліста лише 233 гривні. А от Держсекретар вже, як по-мінімуму, то й власну дружину може утримувати, – про дітей не йдеться, адже оклад Олександра Зінченка 765 гривень. Втім, зазначив Лубківський, „є ще надбавки й доплати”. І на цьому - найцікавішому - пан Маркіян „розмову про холодильники” припинив. „Ми відкриті до спілкування, – знову наголосив він, – зрештою, любимо спілкуватися з пресою”. Я теж люблю спілкуватися з держсекретарями та їхніми заступниками, але ж і промовчати не можу. Бути трохи „абсолютно відкритим” однаково, що „трохи вагітним” – відкритість, даруйте, або є, або її немає.

Міф № 4 полягав у тому, що, буцімто, „Секретаріат Президента України виступає проти створення громадського телебачення України”. „Насправді, – запевнив пан Маркіян, – це не так.” І висловив побоювання, що „благородна ідея може бути здевальвована, втрачена в тих складних умовах, в яких сьогодні розвивається медіа-простір”. Лубківський переконаний, що український „інформаційний простір не витримує критики, ми маємо, насамперед, розібратися з нашим інформаційним простором, привести його в порядок”, а „Перший національний має бути нашою гордістю, а не ганьбою”. Заступник держсекретаря сказав: „Ми не заперечуємо нашу мету, але, можливо, з тими, хто дещо ідеалістично бачить – ми розходимося у підходах, власне, до його створення ...”.

„Міф №5 полягає в тому, – сказав Лубківський, – що Секретаріат Президента впливає на роботу засобів масової інформації. Я хотів би спростувати цю тезу. Особисто я, Секретаріат Президента, ми ніколи не дозволимо, щоби хтось тиснув чи намагався корелювати, впливати, чи, не дай Боже, тиснути на представників засобів масової інформації. Ви знаєте, багато з цього приводу є міні-міфів, в тому числі й про таємничі зустрічі в Секретаріаті й у тому числі я в зачарованому кріслі Васильєва, а до мене приходять – я частую дорогим коньяком. Повірте, ця тема не варта того, щоб про неї говорити. Я сприймаю апріорі журналістів, бо років два-три працював дуже тісно, насамперед, як своїх друзів. Мені дуже важко часто розділити дружбу й службу”.

Дорогий мій новий друже, сердечно пораджу: коли ви в зачарованому чи ні, але службовому кріслі – це служба. А коли ми з вами п’ємо коньяк у вас удома – хай доводять, що це не щира дружба.

Число сім, як відомо, щасливе, отож не даремно Маркіян Лубківський признався, що „п’ять міфів швидко придумав, а над останніми двома довго думав”. Міф №6, на думку Лубківського, полягає в тому, „що Секретаріат Президента здійснює політичні репресії на опозиційних політиків. Інколи пропонує стати їм на бік помаранчевих”. Не тисне й не пропонує, – довго пояснював пан Маркіян. А ще Лубківський сказав, що „критика влади опозицією є популістська”.

Міф №7 полягає в тому, що „Секретаріат Президента здійснює тиск на правоохоронні органи”. Ну це вже во-а-бще... Добре, що самі „органи” та їхнє керівництво в особі принципового Юрія Луценка нічого не чуло з того, що заступник Держсекретаря говорив. Інакше публічна дискусія розгорілася б. Лубківський доводив би: «Не тиснуть». А Луценко зі свого боку: «Ні! Таки не тиснуть»… Побоюючись за пана Маркіяна, я переглядала п’ятничні випуски новин. На тих каналах, що їх довелося побачити, журналісти зосередилися на зарплаті працівників Держсеретаріату. А „безсовісні журналісти” з каналу «Інтер» у випуску «Подробностей» в цей день о 20.00. навіть дозволили собі після „таких шокирующих цифр”, що їх оприлюднив Лубківський, поставити сюжет про чергову справу Щербаня, який, як відомо, не на одну зарплату жив... Чогось не зацікавив журналістів (на тих каналах, що дивилася) ні перелік міфів, в тому числі про, ніби то, тиски Секретаріату, ні повідомлення про „якісно новий консультативний дорадчий орган, який має приводити, – так стверджував на брифінгу Лубківський, говорячи про Раду з питань інформполітики при президентові України, – вітчизняне законодавство у відповідність до вимог Європейського Союзу”. Чомусь не зацікавило наших телевізійників і те, чи й дійсно, як запевнив пан Маркіян, „Рада буде справді громадською”? Не повірили? Залишається чекати п’ятниці на цьому тижні. Бо журналістам пообіцяли, що віднині кожної п’ятниці скликатимуть у Держсекретаріаті брифінги. На тих зібраннях „будуть виступати не лише держсекретар та його заступники, а й гості, з якими секретаріат плідно співпрацює”. Мені особисто хочеться вірити, що під час наступної зустрічі буде менше декларацій, а всі заяви будуть аргументуватися. Хочеться вірити, бо про Маркіяна Лубківського сам Чехов міг би сказати, що в нього „все є прекрасним: і обличчя, і одяг....і бажання співпрацювати”.