Зрештою, якщо вже говорити про музичний рівень “Євробачення”, то слід визнати, що з минулого травня він зріс, і зріс неабияк. Звісно, фестивалем актуальної музики це шоу ніколи не стане, однак спати під нього стало дещо важче. Скажімо, торік об’єктивно хітових пісень було небагато; на цей раз добре зроблених шляґерів було принаймні не менше від половини – за старим як світ критерієм “чи можна наспівувати цю пісню (бажано з першого разу)?” Багато виконавців дуже легко запам’ятовувалися, що для поп-музики є справжнім досягненням. З-поміж “найударніших” варто би згадати Бориса Новковича з Хорватії, що проспівав чудову пісню з майже українською мелодикою; також норвезький гурт “Wig Wam” з ностальгійним роком, абсолютно не форматним для “Євробачення”, цілком пристойну легку музику болгарського гурту, професійну виконавицю з Нідерландів, дуже приємних виконавців з Фінляндії та Словенії, швейцарський дівчачий гурт і, звісно ж, “Zdob Shi Zdub”. На жаль, не всі з них пройшли у фінал – певне, через приблизно однаковий рівень виконавців (тоді як торік, наприклад, Руслана виглядала на три голови вищою за дві третини суперинків). Особливо слід наголосити на тім, що “Євробачення” стає дедалі відкритішим до адаптацій актуальної музики.

Однак що найбільш показово: середній тип виконавця “Євробачення” 90-х – початку 2000-х (у двох різновидах – дискотечному, стилізованому під “Abba”, та баладному – під Селін Діон) безповоротно відходить у минуле, на зміну йому приходить цілком новий тип – фольково-альтернативний, в діапазоні між Русланою та “Zdob Shi Zdub”. Зверніть увагу навіть на реквізит учасників «Євробачення-2005» та їхню поведінку: ті ж барабани-литаври, волинки-трембіти, народні мелодії з одного боку, гітари, шалені скоки по сцені, драйв – з іншого. Як виняток, подибуємо латиноамериканські стилізації. Ті, хто досі ставить на вихолощений, безбарвний поп-стандарт 90-х, тепер однозначно програє ceteris paribus, навіть з незліченними перевдяганнями на сцені. Ну й, звісно, не обходиться без політики. Навіть якщо представник Білорусі заспіває найкраще (а на цей раз так не сталося), хто захоче підтримувати своїми голосами останню диктатуру Європи?

Однак “Євробачення” – передусім шоу, тому скажемо декілька слів про цю головну його якість. Незважаючи на стислі терміни, Україні вдалося-таки підготуватися більш ніж пристойно. Сцена від Михайла Ілька відповідала рівню видовища (хоч в деяких моментах виглядала “вживу” ліпше, ніж на телекартинці); просто блискуче було поставлене світло від шведської фірми. Проте є суттєві зауваження до суто технічних аспектів телевізійного зображення, такого характерного для Першого національного. Ведучі спочатку поводилися надто скуто (особливо, як не дивно, Павло Шилко), хоч потім розворушилися трошки більше; їхні тексти теж могли би бути значно дотепнішими. Однак в цілому (підступне слово, та все-таки) – в цілому українське “Євробачення” нічим не поступалося турецькому, а в багатьох місцях неабияк перевершувало його. Посткарди в проміжках між виконавцями, змонтовані Олесем Саніним, не показали нічого надзвичайного, проте приємно, що українці не стали плагіатувати ідеї в турків. Навпаки, концепція посткардів на нашому “Євробаченні” була принципово іншою: замість зосередитися на архітектурних та історичних пам’ятках, як це було зроблено торік, Санін зробив акцент на людях, чим досяг ефекту принципової інакшості цих проміжних кліпів. Ще одна річ, яку слід відзначити – в декілька разів якісніший звук, досить повний і насичений, на відміну від ріденького, вбогого саунду в Стамбулі торік. Звичайно, це не свідчить про нашу вищість, адже з технікою працювала інтернаціональна бригада фахівців, однак поки що можна погодитись: Україна показала шоу нічим не гірше від попередніх.