За великим рахунком, сто днів – дата, яка ні чим не приваблює і ні про що не говорить. Це як з людськими ювілеями: п’ятдесятиліття свідчить хіба про те, що імениннику вдалося прожити на цьому світі аж 50 років; гості приходять віддати шану мужності й витривалості героя, а традиційно накритий стіл – подяка ювіляра за те, що в сум’ятті днів вони про нього не забули.

На сто днів уряду столів не накриватимуть. Принаймні в Кабміні та міністерствах і відомствах. Вітати, вочевидь, будуть хіба урядовці один одного. Ну і, звісно, Президент скаже щось традиційно добре й заохотливе. Натомість, взаємних реверансів між другою і четвертою владою я б не чекала. З критикою уряду журналісти не втрималися не те що 100, а й, здається, 10 днів. За що одразу й дістали удар у відповідь – звинувачення в інформаційному кілерстві у вигляді сумнозвісної заяви чільних урядовців.

Подекуди діаметрально протилежне тлумачення понять на кшталт „відкритість”, ”прозорість” і „публічність” журналістами й чиновниками спричинило вже не одне гучне непорозуміння. Особливо дивна ситуація склалася сьогодні навколо Міністерства культури і (віднедавна) туризму.

Кілька тижнів по призначенню нового міністра я сама, зокрема, писала про відсутність взаємної зацікавленості між міністерством і медіями, про інформаційний вакуум, що породжує чутки і конфлікти. На той момент склалося замкнене коло: відсутність будь-якої інформації з боку новопризначеного міністра щодо стратегічних, кадрових, фінансових змін у культурі та брак зацікавлення цими питаннями з боку журналістів. Відтоді багато речей змінилося. На сьогодні можна чітко констатувати, що, принаймні, взаємне зацікавлення точно є. Чи радше було? Що змінилося за сто днів у стосунках журналістів і Мінкульта, в інформаційній політиці міністерства?

По-перше, інформаційна політика просто з’явилась або, принаймні, з’явилось усвідомлення того, що вона потрібна. Оксана Білозір не одноразово серед стратегічних пріоритетів міністерства називала публічність і взаємодію зі ЗМІ. Однак, з’ясувалося, що для того, щоби вітчизняні журналісти вивчили дорогу до міністерства – не треба ані мастити його двері медом, ані проголошувати його стратегічним. Варто просто регулярно подавати їм інформацію, пояснювати і прояснювати, одне слово – спілкуватися.

Відколи Мінкульт започаткував (донедавна) щотижневі інформаційні брифінги, журналістів там збирається – як на прес-конференціях поп-зірок, навіть у дверях стоять. І не перший фах і покликання пані міністра тому причина, а природний журналістський інтерес до подій і потреба в достовірній інформації.

Просто почавши розповідати про свої, як з’ясувалося, численні ініціативи, колись інформаційно мертве міністерство, що про нього в попередні роки згадували хіба з нагоди чергової зміни чергового міністра, перетворилося на активного ньюсмейкера. Загалом, оцінка діяльності цього міністерства за перші сто днів – окрема складна тема. Однак принаймні в царині інформаційної політики його є з чим привітати. Інтерв’ю з міністром регулярно з’являються в різних ЗМІ, інформація про міністерські ініціативи й новації досягає навіть ділових і глянцевих видань, зазвичай байдужих до таких речей. Прес-служба Мінкульттуризму в міру своїх можливостей оновлює сайт, звідки можна дізнатися і про законодавчі ініціативи, і спілкування міністра з митцями, і про стратегічні цілі й напрямки, що світять вітчизняній культурі в найближчому майбутньому.

Звісно, все це – не оригінальний піар хід і не тонко продумана інформаційна стратегія, а доволі базові й банальні речі. Але для традиційно коматозного міністерства, в якому ще кілька років тому кореспонденцію іноземною мовою викидали в кошик для сміття, бо не було кому її прочитати, – просто прорив. А те, що на брифінги прес-служба готує не лише прес-релізи, а цілі інформаційні пакети, свідчить про те, що безупинні декларації публічності й відкритості з уст міністра – не порожні слова. І це тішить.

Тепер, коли перший рубіж перейдено, думаю, варто укріплювати й розвивати зайняті позиції: оновлювати сайт не тоді, коли руки доходять, а регулярно, вміщувати на ньому не лише результати конкурсів, а й їхні оголошення й умови, говорити на прес-конференціях не лише про те, що запланували, а також і про те, що цікавить журналістів. І узгодити мову публічних документів із чинним правописом і нормами української письмової мови теж було б добре. Іміджу культурної установи це міністерству точно додасть.

Однак, це, звісно, не головне. Головною і для журналістів, і для громадськості була і лишається та інформація, що міститься в словах міністра та в прес-релізах і що вона, власне, й становить суть і зміст інформаційної політики. Відкрити двері для журналістів і задекларувати цілковиту доступність будь-якої інформації – прекрасний перший крок. Але будь-який перший крок має сенс лише тоді, коли він стає підґрунтям для подальшої, дедалі впевненішої ходи. А от якраз подальші кроки Мінкульту погано даються. Як, зрештою, і розуміння того, що давати інформацію та керувати інформацією – це геть нетотожні речі, остання з яких – зі словника нашого недалекого минулого. (Хоч ці симптоми не притаманні виключно цьому міністерству, вони проявляються в багатьох чиновників, включно з Секретаріатом Президента.)

Отже, через відкриті двері міністерства і досі не видно, приміром, ані стратегії, ані плану, ані критеріїв відбору учасників року України в Польщі, який розпочався ще місяць тому. Не видно, що відбувається далі з українською участю в Венеційському бієнале – чи вклалася Україна в спеціально для неї скоригований графік, чи знайшли приміщення, хто, крім безпосередніх учасників, поїде у Венецію і чи запрошуватимуть журналістів. Не видно правди щодо створення громадської ради (рад?) при міністерстві: офіційно кажуть, що ради вже працюють – хто, як, звідки, чому? – неофіційно переконують, що нічого немає і не знають, за що хапатися. Не видно і не зрозуміло, чому пані міністр заявляє про відкриття кримінальної справи на колишнього гендиректора і худрука Театру російської драми Рєзніковіча і заперечує скасування його звільнення судом. І чому вона вважає, що ”ніхто не може скасувати розпорядження міністра” (інтерв’ю „Дзеркалу тижня” від 7 травня 2005 р.). Віддавна немає жодної інформації про долю Державної гастрольної агенції.

Цей перелік замовчувань, перекручувань, а, подекуди, й просто неправди можна продовжувати. Однак і цього вистачить для розуміння того, що про досягнення публічності як виконання „програми-мінімум міністерства” („ДТ” 7.05) говорити ще зарано. Але саме час говорити про загрозу втрати довіри журналістів до Мінкульту. І розчарування міністерства у ЗМІ. Про це, зрештою, ще два місяці засвідчила заява радника міністра зі зв’язків із громадськістю, Оксани Мельничук, про свої плани реатестації журналістів. Про демарш пані Білозір на кіностудії ім. Довженка і згадувати не хочеться. А тепер, здається, і щотижневі брифінги скасували. Чи, може, не скасували, а просто не мають часу чи бажання спілкуватися з журналістами щотижня? Однак питання ж лишаються.

Я не думаю, що Міністерству культури сьогодні загрожує забуття. Воно дійсно провадить настільки активну політику, а його ініціативи незрідка зачіпають такі широкі верстви населення, що питання є і будуть. От тільки місточок довіри й зацікавлення між чиновниками і журналістами (як посередниками між владою і тими, кому потім з її ініціативами жити) є дуже хитким. Нарікання на „некваліфікованих” журналістів, які, на жаль, говорять і пишуть не про те, що подано в прес-релізах і ”що треба”, а про те, що бачать, знають і, звісно, розуміють, - річ невдячна і безплідна. (Красиві слова про демократію та свободу слова пропоную залишити політикам.) Здається, прийшов час від постійного інформаційного форс-мажору перейти до нормальної інформаційної політики, що її основними складниками є повна і достовірна, вчасно донесена інформація та просвітництво, а також готовність і вміння сприймати і враховувати реакцію громадськості на цю інформацію. Саме час випити з Президентом за національну культуру – і до роботи.

Читайте також:

Мовчання ягнят