Цим Віктор Медведчук мотивував свою відмову брати участь у "Подвійному доказі".

Він також зазначив, що "існує таке поняття як "жовта преса". Як на мене, це поняття повністтю відповідає тому, що робить програма "Подвійний доказ" на каналі „1+1”. Це типова "жовта програма", яка абсолютно точно відпрацьовує політичне замовлення з тих високих владних кабінетів, не нехтуючи при цьому ні наведення неперевірених даних, ні відвертою брехнею, ні просто провокаціями. Будь-якому більш меньш поинформованому глядачу зрозуміло, що автори програми не зацікавленні в пошуку істини. Єдиний їх інтерес – компроментувати, дискредитувати певних осіб, на яких вони отримали замовлення”.

Щоб бути об’єктивними „Детектор медіа” попросила представників телеканалу „1+1” висловити і свою позицію щодо заяви Віктора Медведчука. Ось що нашому виданню сказав Вахтанг Кіпіані, головний редактор та ведучий програми „Подвійний доказ”:

- Поширена 13 квітня ц.р. інформаційними агентствами заява лідера СДПУ(о) Віктора Медведчука про нібито виконане програмою журналістських розслідувань „Подвійний доказ” „політичне замовлення” з його дискредитації є яскравим прикладом нерозуміння ще нещодавно впливовим політиком суті свободи слова та роботи ЗМІ у вільній державі.

На наш погляд, потік слів про програму та колектив журналістів („відпрацьовує політичне замовлення з дуже високих владних кабінетів”, „єдиний інтерес творців передачі – компрометувати, дискредитувати певних осіб”, „відверта брехня”, „провокації” тощо) є не першою спробою чільного діяча кучмівського режиму уберегтись від критики та виставити себе жертвою політичних репресій.

Заява Віктора Володимировича викликала в редакційному кабінеті „Подвійного доказу” вибух сміху. Продюсера терміново послали перевірити стан банківського рахунку, бо якщо було „замовлення” (на чому наполягає пан Медведчук), то має бути й винагорода. На жаль, жодних матеріальних вигод журналісти не отримали, навіть грамоти Кабміну Тимошенко чи якоїсь медальки від Секретаріату Президента Ющенка...

Якщо ж говорити по суті. Медведчук стверджує про нібито отримане „з дуже високих владних кабінетів” і виконане журналістами та ведучими „Подвійного доказу” „політичне замовлення”. Це є наклепом – за що, згідно з Кримінальним Кодексом України, передбачена кримінальна відповідальність. До того ж, саме панові Медведчуку доведеться у суді викласти факти(!), які підтверджують „правдивість” цього категоричного твердження.

Заслужений юрист України, кавалер трьох орденів „За заслуги” звик, що преса працює за усними вказівками, а суди штампують рішення за телефонним правом. Бо саме автор заяви причетний до створення системи планомірного й цинічного гвалтування мас-медіа цензурою темників – таємних, але обов”язкових до виконання інструкцій, які готували підлеглі Медведчука, зокрема і державні службовці Адміністрації Президента.

Віктор Медведчук не виніс жодних уроків з історичних подій осені 2004 року. І вже зараз він, без тіні сорому, каже: „Якщо темники і мали місце, мені про них нічого не відомо. Я готовий вибачитися перед всіма журналістами і редакторами, якщо знайдеться хоч одна людина, яка підтвердить існування цих самих темників. Ну подивіться мені в очі, хіба я можу брехати!” (27 січня 2005 р.).

Безчесним є звинувачення програми у політичній заангажованості. У кожному розслідуванні ми робимо все, щоб надати можливість відповісти на наші запитання всім основним фігурантам резонансних справ. Наприклад, гостями програми були члени фракції СДПУ(о) Леонід Кравчук, Володимир Заєць, Михайло Добкін, радник пана Медведчука Михайло Погребинський, десятки інших політиків з різних середовищ – від комуністів до скінхедів.

Повірте, що мені як громадянину часом огидно бачити у програмі певних людей, але відмовити їм у праві відстоювати свою позицію було б непрофесійно. Отже, наш глядач має матеріал для самостійних висновків, а свої політичні симпатії журналісти та ведучі „Подвійного доказу” виявляють на виборах.

І не наша провина, що частина українських політиків закриті від суспільства муром зі співробітників прес-служб і помічників. Вони воліють коментувати лише те, що вважають за потрібне. Так, без будь-якого пояснення причин відмовлялися від участі у програмі такі державні мужі як Віктор Медведчук, Євген Марчук, Андрій Клюєв, Сергій Ківалов, Святослав Піскун, Ігор Смешко, Давид Жванія, Геннадій Васильєв та інші.

Вимагати відповідей на конкретні запитання – це наша робота. Саме тому ми змушені майже у кожній програмі повідомляти телеглядачам про відмову цих чи інших достойників „свідчити” у справах, які ми розслідуємо.

Медведчук стверджує, що ми „не зацікавлені у пошуку істини”. Це неправда. Метою журналістського розслідування за визначенням є пошук правди, фактів, аргументів, свідчень, доказів. Але це можливо лише за умови, якщо політики та чиновники демонструють повагу до преси не словом, а ділом! Ми можемо гарантувати, що для „Подвійного доказу” не існує винятків, осіб, закритих для критики та публічного обговорення їхніх дій або бездіяльності. Ми обіцяємо й надалі чесно виконувати свою роботу.

До речі, 9 квітня 2005 року програмі „Подвійний доказ” виповнилося 3 роки. В ефір вийшло більше сотні випусків. Гостями студії за цей час були понад 500 людей. Це, зокрема, Юлія Тимошенко та понад половина членів українського уряду, Леонід Кравчук, Георгій Крючков, Наталія Вітренко, Валерія Новодворська, Семен Глузман, Анатолій Кашпіровський, Анна Політковська, Олександр Турчинов, Леонід Грач, Тарас Чорновіл, Олександр Кузьмук, Володимир Горбулін, Дмитро Табачник, Олег Дубина, Вадим Скуратівський, Сергій Кримський, Мирослав Попович, Євген Захаров, Василь Овсієнко, Олег Скрипка, Ані Лорак, Святослав Вакарчук, Руслана, Володимир та Віталій Клички та інші не менш відомі політики, митці, бізнесмени, науковці, діячі церкви, правозахисники тощо.

Теми останніх місяців: „Хто вбив Георгія Кирпу?”, „Плівки Мельниченка”, „Таємні укази президента Ющенка”, „Чи необхідна люстрація?”, „Куди зник Ігор Бакай?”, „Сервер ЦВК”, „Орли” генерала Кравченка” та інші.