В останніх тематичних сюжетах підсумкових недільних програм (“ТСН” на “1+1” і “Подробности недели” на “Інтері”) навіть не згадувалося про вручення Президенту України в Бостоні нагороди “За мужність”. Прогалину дещо заповнив показ 11 квітня на каналі “Тоніс” телефільму “Три дні в Америці”, в якому йшлося про віртуальну зустріч Джона Кеннеді з Віктором Ющенком..

У перерві між візитом до Сполучених Штатів і черговим візитом до Польщі Президент України привіз із-за океану пам”ятний подарунок – ліхтар зі срібла встановленої проби (925 часток коштовного металу на 75 часток міді). Зроблений всесвітньо відомою “Tiffany & Co” за моделлю ліхтарів на першому кораблі ВМС США “Constitution”, він символізує надію, яку втілюють для суспільства сильні політики.

Віктор Ющенко став першим головою держави, відзначеним нагородою, що носить ім”я найпопулярнішого президента в історії США й кумира жінок у колишньому СРСР у 60-х роках.

Джентльмени завжди пам’ятають про леді

Дивно, та психологічно важко позбутися ілюзорної думки, ніби вони належать до одного покоління. 47-річний Джон Кеннеді, вбивство якого й досі не розкрито, лишився в пам”яті з майже юнацькою посмішкою на вустах. 50-річний Віктор Ющенко до таємничого отруєння, що спотворило йому обличчя й ледве не коштувало йому життя, так само мав вигляд значно молодший за свій вік.

Вони належать до різних епох, у них - різна ментальність. Та, відразу відзначимо, - обоє галантні. Американський президент, прибувши з візитом у Париж й помітивши, що його дружина зачарувала навіть суворого генерала де Голля, назвався на офіційному ланчі просто “чоловіком, який супроводжує Жаклін Кеннеді”. Український Президент, виступаючи у конгресі США, сердечно відгукнувся про свою дружину. Катерина Чумаченко, сказав він, “давала йому сили витримати випробування останніх місяців і років” і подякував їй за те, що вона була поряд з ним під час “найнебезпечнішої, смертельної загрози” (цитати подаються у зворотньому перекладі з англійської. – Прим. А. С.).. Вітаючи першу леді України, американські сенатори й конгресмени були зворушені, а законодавці-жінки просльозилися.

Шлях у Білий дім починався з журналістики

Та повернімося до президентів. На противагу Ющенку Кеннеді, який народився в одній з найзаможніших та навельможніших родин Америки, за власним визнанням, ніколи не відчував потягу до фінансів та економіки. Перш, ніж дійти висновку, що “краще творити історію, а не описувати її” (вислів його спеціального радника Теодора Соренсена. – Прим. А.С.), він захоплювався міжнародною політикою й журналістикою. Як кореспондент герстівських видань висвітлював установчу конференцію ООН у Сан-Франциско та вибори у Великій Британії 1945 року, став знаменитістю у журналістських колах. Коли навчався у Гарвардському університеті, його студентська робота “Чому Англія проспала” (“Why England slept”), присвячена збанкрутілій політиці “примирення” Гітлера, вийшла друком окремою книгою і стала бестселлером.

Ющенко тільки-но з’явився на світ у сім”ї

сільських інтелігентів в Україні, як Кеннеді, видужуючи після тяжкої операції у батьківському маєтку в Палм-біч, на Флориді, писав книгу “Нариси про мужніх” (“Profiles in Courage”). Драматичних бойових епізодів часів Другої світової війни, учасником якої був він, кавалер ордена “Пурпурове серце” та інших нагород, цілком вистачило б для того, щоб створити захоплюючу автобіографію. У серпні 1944 року, коли у Тихому океану, біля Соломонових островів, японський есмінець потопив американське сторожове судно, 26-річний лейтенант Джон Кеннеді очолив операцію з порятунку членів команди. Він був чудовим плавцем й одного з них, тяжко пораненого, самотужки доставив до найближчого острова, подолавши чотири морські милі. До цього можна було б додати фактів з його діяльності конгресмена й сенатора. Та героями нарисів Кеннеді стали вісім американських сенаторів, котрі, всупереч тиску потужних політичних та економічних сил, а іноді й настроям виборців, до кінця відстоювали свої позиції. Вони поставили особисті принципи, які, на їхнє переконання, відповідали інтересам суспільства, понад власну кар’єру.

Його життєве кредо

Джон Кеннеді високо цінував прояви того, що він називав політичною мужністю. У книзі “Нариси про мужніх” він так висловив своє життєве кредо: “Людина повинна діяти, незважаючи на наслідки для самої себе, незважаючи на перешкоди, небезпеки й тиск. Це – основа усієї людської моралі”. Наприкінці молодий сенатор писав: “Які б виклики не кидало життя, випробовуючи мужність людини, яких би жертв воно не вимагало від того, хто керується власним сумлінням, - втрати друзів, майна, насолоджень, поваги товаришів – кожен має вирішувати сам, як йому діяти. Розповіді про мужність, виявлену в минулому, можуть дещо пояснити, можуть стати джерелом знань, надії чи натхнення. Та вони не зроблять вас мужніми. Тому кожна людина має заглянути у свою душу”

Книга “Нариси про мужніх”, що вийшла друком на початку 1956 року, була відзначена премією Пулітцера, потрапила до списку бестеселлерів й була перекладена на десятки мов світу. Саме вона 1989 року стала ключем до встановлення Фондом Кеннеді - на відзначення пам’яті загиблого Президента й пропагування його політичних ідеалів - нагороди “За мужність”. Як відзначав один з її лауреатів, для державного діяча ця нагорода рівнозначна Нобелівській премії для вченого, Пулітцерівській для журналіста та Оскарівській для кіноактора.

Таких компліментів ще не було…

“Приклад мужності Президента Ющенка, який зайняв популярну в суспільстві опозиційну нішу, не зовсім відповідає тим прикладам, які описував у своїй книзі Джон Кеннеді, - вважає Ен Ейрин–директор відділу нагород бібліотеки Джона Кеннеді. – Однак, надаючи нагороди, Фонд керується ширшим розумінням мужності у політиці, тож Ющенко повністю заслуговує на неї”. “Президент Ющенко, - наголошує вона, - виявив не тільки політичну, а й особисту мужність, готовність діяти задля ідеалу. Незважаючи на ризик для свого життя, Ющенко продовжив виборчу кампанію, пережив замах і подолав спроби своїх опонентів сфальсифікувати вибори. Інший на його місці, напевно, відмовився б від боротьби”

“Ми всі знаємо, що у критичний момент історії своєї нації він посів тверду й мужню позицію, відстоюючи справедливу справу, - заявив на церемонії в бібліотеці Джона Кеннеді брат покійного Президента Едвард Кеннеді, - У боротьбі за демократію в Україні він ризикував своїм життям і ледве його не позбувся. Його історія – це історія честі й волі народу, який подолав фальсифікації, обман і залякування”. За словами промовця, “якби президент Кеннеді вибирав того, хто сьогодні служить прикладом любові до свободи й мужності як принципів розбудови держави,, він неодмінно подумав би про Президента Ющенка”.

Вручаючи нагороду, донька президента Кеннеді Керолайн відзначила: “Президент Кеннеді вірив у те, що одна мужня людина становить більшість. Віктор Ющенко втілив цей ідеал для нового покоління. Всупереч корупції, залякуванню й загрозі життю, він лишився вірним ідеалам свободи, демократії й верховенства права…Його мужність надихнула громадян світу”.

Аби не вийшло на гірше…

У щирості компліментів представників американської політичної еліти, що роблять честь особисто Віктору Ющенку й Україні, не доводиться сумніватися. Та, зважаючи на звичаї українського політикуму (не кажучи вже про певну слабкість людської натури), мене непокоїть, чи не обернеться це для нього злим жартом? Чи не заманеться декому з оточення Ющенка інсинувати йому думку про те, що він – духовний спадкоємець Кеннеді й один зі світових лідерів сучасності? Утриматися у такому разі від спокуси нелегко. З поінформованих джерел відомо, що задовго до того, як Ющенка привела до влади помаранчева революція, професійні підлабузники називали його “Паном Президентом”, і це йому нібито подобалося..

Підсумок майже 3-річного перебування при владі Кеннеді, позначений його яскравою особистістю і політичною волею, вже визначений історією. З оцінкою діяльності Ющенка не варто квапитися: від часу його інавгурації не минуло й перших 100 днів. Йому, напевно, ніколи не доведеться зіткнутися з глобальними проблемами такого масштабу, які довелося вирішувати 36-му Президенту США, зі спровокованими Кремлем берлінською кризою та ракетною кризою на Кубі, що поставили світ на грань катастрофи. (Щоправда, у Ющенка, у зв’язку зі спільною українсько-американською заявою про “поширення свободи на Кубу”, вже виникла “мінікриза” у стосунках з Гаваною). Однак тягар гострих проблем, які дісталися новому Президенту України у спадок від попередника, настільки важкий, що може або ж повністю приголомшити, або ж спонукати до рішучих дій.

Що буде – побачимо…

Чи вистачить Віктору Ющенку політичної мужності відмовитися від наївних умовлянь олігархів бути чесними й замість цього вгамувати їхні ненаситні апетити? (Свого часу Кеннеді вступив у жорстку боротьбу з магнатами “Юнайтед Стейтс стіл” і змусив їх відмовитися від наміру підвищити ціни на продукцію сталеливарної промисловості, торпедувавши його антиінфляційну програму.) Зараз йдеться про те, чи залишиться Україна у тенетах “дикого капіталізму”, чи, навпаки, в ній посилиться регулююча роль держави у сфері економіки, як це було у США не тільки в 30-х роках, у період “нового курсу” Франкліна Рузвельта, а й у 60-х роках, за часів Кеннеді.

Чи вистачить новому президенту України політичної мужності, щоб задля збереження соборності України приборкати відвертих і замаскованих антидержавників? Кеннеді відрядив федеральні війська у штати Міссісіпі й Алабама, щоб зламати шалений опір місцевої влади, яка намагалася перешкодити здійсненню расової десегрегації у сфері освіти й придушити рух чорношкірого населення за громадянські права. Попри тодішнє суперечливе ставлення у суспільстві до цих жорстких заходів, вони були розцінені згодом як прояв державного розуму й рішучості Президента, і він став улюбленцем нації.

Для Віктора Ющенка незрівняно більше значення має не те, що говориться в Америці, а те, що діється в Україні. Гіркий досвід Михайла Горбачова показує, що головне - бути популярним й мати широку підтримку у своїй країні, а не користуватися престижем за кордоном. Інакше навіть Нобелівська премія миру – слабка втіха.

P.S. Коли господарем Білого дому став Джон Кеннеді, в Америці жартували, що невдовзі у Гарвардському університеті й Массачусетському технологічному інституті не залишиться професорів, бо всі вони переїдуть до Вашингтона. А як же в нас? На перший погляд, команда Віктора Ющенка – від “леді Ю.” до деяких міністрів - наочний антипод паноптикуму його попередника. Якщо ж приглянутися пильніше, багато де, як і раніше, панують некомпетентність і сірість.

Красномовний факт…Вітаючи Президента України під час вручення йому нагороди “За мужність”, Едвард Кеннеді процитував рядки з поеми Тараса Шевченка “Кавказ” (“Не вмирає душа наша, не вмирає воля…”). Віктору Ющенку, мабуть, доречно було б згадати історичний факт: у зв’язку з посвятою площі у Вашингтоні під будівництво пам’ятника Шевченку Джон Кеннеді надіслав вітального листа діаспорі, в якому охарактеризував його творчість як “частку нашої (американської. – Прим. А.С.) історичної спадщини”.

Президент України про це не згадав. Інакше як прикрим проколом публічної дипломатії на найвищому рівні це не назвеш. Здається, у Ющенка проблеми зі спічрайтерами.

“Не питайте мене, що ваша країна може зробити для вас, а питайте, що ви можете зробити для своєї країни”.

(З інавгураційної промови Джона Кеннеді. Січень 1961 р.).

“Я, шановні друзі, хочу вам сьогодні сказати: ваші руки, ви особисто сьогодні потрібні Україні. Повертаймося!..”

(Зі звернення Віктора Ющенка до представників діаспори біля пам’ятника Шевченку в Вашингтоні. Квітень 2005 р.).