Хто така Оксана Білозір, крім того, що естрадна співачка і депутат? Завдяки яким фаховим якостям саме вона потрапила на цю посаду? Що збирається робити в цьому кріслі, крім як „рятувати культуру своєю красою”? Які її перші, другі, треті кроки і як вона уявляє собі подальшу роботу міністерства в руслі повального декларативного реформування влади в країні?

Це найперші й найочевидніші питання, які колеги-журналісти мали би поставити собі. Це, сказати б, професійний мінімум, за яким і на основі якого вже далі мали б слідувати глибші й аналітичніші розвідки щодо того, чи дійсно прозоро (як було обіцяно) нова влада приймає рішення, чи вимальовуються нові перспективи розвитку і реформи культури, наскільки реально сподіватися на зміни в культурній політиці держави, чи планує нова влада зав’язувати хоч який діалог між державою та мистецькою громадськістю, чи нас знову і знову годуватимуть обіцянками...

Я в жодному разі не намагаюсь когось образити чи звинуватити в непрофесійності. Я лише не розумію, чому всенародне свято любові 14 лютого дістає обов’язкове висвітлення в засобах масової інформації, а ключове для культури кадрове призначення – ні. Чому журналісту очевидно, що опитування, скажімо, сучукрписьменників щодо їхніх любовних історій, присвячене дню Валентина – читачеві цікаво, а опитування митецької громадськості щодо очікувань і оцінок цього призначення – ні?

При тому, як на мене, опитування – один з найлінивіших і найпростіших способів дістати інформацію, яка не потребує ані подальшої оцінки, ані аналізу з боку самого журналіста. Однак навіть на опитування спромоглися лише „Львівська газета” (7 лютого) та „Дзеркало тижня” (5 лютого). Останнє було, здається, і єдиним друкованим джерелом, де можна було прочитати невеличку портретну замальовку про Білозір (в межах загальної дзеркалівської „розкадровки” всіх членів нового Кабміну). А єдине своє коротеньке інтерв’ю вона дала „5 каналу”. І зрозуміти з нього можна було хіба що Данило Яневський пожалів пані Міністра і не став наполягати, щоби вона відповідала на його запитання, в результаті чого вона всіх їх успішно минула.

А мені як неінституціоналізованому члену мистецької громадськості й просто читачеві й глядачеві справді цікаво, що ця сама громадськість, яку, м’яко кажучи, сколихнуло це призначення, вимагає від нового міністра, на що розраховує, якою бачить власну роль у діалозі з владою, котру постійно критикує. Мені цікаво, чи чує і чи хоче чути пані Міністр голос громадськості, які висновки вона зробила з дій своїх попередників, на яких помилках вчитиметься? Я дуже хочу знати принаймні одну, як на мене, засадничу річ: чи розуміє Оксана Білозір, що хоч би як українське мистецьке середовище відхрещувалося від зв’язків із державою, хоч як заперечувало потребу в державній підтримці, хоч як просило „просто не заважати”, воно потребує держави в особі Міністерства культури і покладає на нього і на міністра неабиякі сподівання? От тільки потреба ця – в державі новій, принципово іншій, яка замість контролю радянського взірця запропонує партнерство, рівні й відкриті права й можливості для всіх гравців на культурному полі. Чи розуміє Білозір, що в ситуації, коли в країні альтернативи бюджетним коштам в культурі практично не існує, перетворення Мінкульту почасти на ґрантовий фонд, почасти на потужний аналітичний і законотворчий (не законодавчий) центр – це не довільна, а обов’язкова програма?

Звісно, відповіді на ці питання не можна отримати в перші тижні роботи нового міністра, однак перші кроки, перші призначення, перші інтерв’ю, зазвичай, кажуть дуже і дуже багато. От тільки де вони? Інтернет видання „Обком” повідомило, що в перші ж дні Білозір повісила в себе в кабінеті власний портрет, Hotline з посиланням на прес-службу Мінкульту розповіло, що днями вона зустрілася з Софією Ротару. Ну і в перші ж дні кілька ЗМІ процитувало, що одним з пріоритетів Міністерства зараз буде Євробачення і створення регіональних культурних центрів.

А яка ж роль Міністерства культури в організації Євробачення? І на підставі чого цей пісенний вернісаж, за який відповідає НТКУ, потрапив до найперших пріоритетів Міністерства культури? І що пані Міністр думає з приводу президентської ідеї українського Ермітажу? Підтримує, критикує, консультується з фахівцями? А що вона думає щодо фондів інших, існуючих музеїв, на основі яких Президент хоче сформувати колекцію Ермітажу та які десятиліттями перебувають просто поза межею добра і зла? А невідомо...

Тим часом світ повниться найнеймовірнішими чутками. З дуже надійних і дуже поінформованих джерел відомо, що своїми радниками Білозір уже зробила Сергія Пояркова – фантасмагоричного „художника-кічмена” – і Сергія Проскурню – людину-фестиваль, організатора сумнозвісного кучмівського Форуму творчої молоді. Що днями вона збирається на місяць на гастролі. (Напевно, поки кабінет ремонтуватимуть.) Кажуть, що вона розгублена і не знає, за що хапатися. Що концепцію національної культури для неї пише сама Оксана Забужко. Сама Білозір тільки й говорить про державне врегулювання концертної діяльності. А вже ж і заступників мали би призначити.

Тут і починається певна, сказати б, інформаційна колізія. Чуток – геть безрадісних – хоч греблю гати, інформації – нуль. Газети мовчать, телевізор обмиває перші кроки всіх інших міністрів і губернаторів, інтернет-видання повільно, але впевнено переходять в опозицію. Прес-служба Мінкульту мовчить. Прес-служба Кабміну позавчора повідомила, що „за січень галузь профінансована в повному обсязі”. Все.

Що ж це виходить? Подвійне замкнене коло? Міністр мовчить, бо не вміє чи не розуміє для чого спілкуватися з пресою, а та, вочевидь, і не питає. Журналісті мовчать, бо інформприводів немає, прес-конференцій і заяв теж, навіть на ковзанах кататися не прийшла. А в результаті в читача-глядача виникає враження, що або все так добре, що і говорити немає про що, або, навпаки, настільки все глухо і нецікаво, що й біс із ним. Зависає густа й непробивна тиша, критикувати яку і неможливо, і незручно якось.

Я вже не раз писала, що культурно-мистецька журналістика стала заручницею редакційної політики, яка розташовує її на почесному місці, перед спортом і прогнозом погоди (а в ТСН на 1+1 – вже й після курсу валют). Утім сьогоднішня ситуація просто кричуща. Чиє це професійне завдання – діставати інформацію? А якщо її не дають – говорити про це, цікавлячись, чому так сталося? Чия робота – ставити питання, переважно незручні, й шукати на них відповіді? Чиє це покликання – ступати слід в слід владі, відстежуючи, наскільки вона дотримується власноруч задекларованих принципів? Законів? Демократичних засад? От тільки як вимагати, приміром, від Міністра культури відкритості й демократичності, якщо самі журналісти запроваджують і підтримують політику подвійних стандартів щодо культури.

А тим часом сьогодні, як і впродовж багатьох років, між владою і людьми пролягає прірва. Будь-який необережний крок назустріч, навіть з найліпшими намірами, може бути кроком у цю прірву. І кому ж, як не журналістам, наводити мости під назвою „публічність”? Саме журналісти мають нарешті стать перекладачами, завдяки яким можуть порозумітися чиновники і митці, особливо поєднані в одній особі.

Може тоді вляжуться чутки й образи, і буде створено той єдиний інформаційний культурний простір, про який, здається говорила-таки Оксана Білозір. Створено нормальним, природнім шляхом, а не за вказівкою з Міністерства. Створено професійно, з почуттям щирого інтересу й усвідомленого обов’язку. І мої знайомі не будуть перепитувати в мене і один в одного, чи насправді в нас все аж так погано, бо щось про культуру знов говорять, як про покійника – або добре, або ніяк.