Вибори президента. Дубль три.
Наметові будні від Зіни Підалькіної. Частина 4.
Читайте також:
Частина 1
Частина 2
Частина 3
Був день четвертий Зінчиного блукання по Наметовому Містечку. І була ніч. І було хороше на освітленому Хрещатику. І була в Зіни думка – пройти усе НМ і дізнатися про передвиборчі настрої. І була з Підалькіною подруга Анастасія з каналу „1+1”. І був мороз. І все було.
„Хлопці, ми до штабу”, – тицяючи вартовим свої журналістські посвідчення мовили дівки.
Насторожилися вартові. З підозрою на Зіну глянули. „Журналісти? – Зараз взнаємо” – і зник один в наметі штабному. А двоє таки всміхнулись до дівчат. „Як здоров’я пана Роднянського?” – мовили до Насті. „Та ніби усе гаразд”, – здивовано розсміялася подруга Зіни. „Це добре, – сказали. І несподівано: – А все ж таки молодець Алла Мазур! Бо що продюсери каналів собі думають? Що можуть стільки часу брехати?” А другий вартовий: „Ми вельми поважаємо Аллу Мазур. Вони молодці! Професіонали високі. Аллу завжди цікаво слухати”. І натхнено: „Передайте Аллі Мазур, що ми за неї стоїмо”.
З КИМ ПЕРШИМ РОЗІБРАТИСЯ?
Це запитання почула Зіна Підалькіна від зухвалого хлопця наполеонівської зовнішності. „Зі мною”, – промовила. Глянув холодно в очі Зіни той, і мурахи хороводи затанцювали на Зінчиній спині, бо такого серйозного вояка дівка ще не бачила. „Ойо-йой! – подумала. – Оце й халепа в штабі. З усього видно, що він цабе велике”. Розгубилась, не знала, як того гусара на лагідний настрій налаштувати, то й почала теревенити бозна-що. „Та... От... Прийшли... – каже. – Хочемо усе містечко оглянути. До верхнього дійти”... – „А може, і з Миколою Вереснем хочете поговорити?” – спитав суворий вояка й дістав свого мобільника. Зі страху Підалькіна танути почала. „Лихо його мамі!” – подумала, бо, щиро кажучи, Миколу дівка чути не дуже й прагнула. Щотижня він своєю червоною пролетарською сорочкою очі їй до мозолів муляв на 5 каналі та й висловами типу: „Мене називають Микола Вересень”, – до сказу доводив. „Ні! Ні-ні, – замахала великими руками своїми Зіна. – Не треба... Миколи!” Та знайомство того хлопака із зіркою українського ТБ Підалькіна як належить оцінила. „Журавель... Високого лету... З богемою телеефіру товариство крутить”, – подумала. „А ви самі хто?” – спиталася. „Я – координатор нижнього наметового містечка Юрко Присяжнюк”, – відрекомендувався той, і дівка ледь не гепнулась, бо чула про того Юрка усілякі історії.
ЧОТИРИ ГЕНЕРАЛИ І ОДИН
Перша історія
Коли Юрко працював опером, до нього подзвонив один генерал. І такий нахабний видався той чортяка, що Юрко не довго думаючи – послав його далеко. Та так, що генерал той ледь не сконав і подзвонив до начальника Юрка. „Що то за бісів опер у вас, – каже, – що мене – генерала – посилає?” А начальник кмітливим був – вмить здогадався: „А! То Юрко Присяжнюк. У нього чотири генерали вдома. Він кожного з них по декілька разів шле”.
Друга історія
Смутна й коротка. Її Зінці сам Юрко розповів
Військовим у Юрка був і тато. У відділі спеціальному працював. Так що Юрко батька усього чотири рази бачив. Четвертий – на його похоронах.
Третя історія
Остання
Хоч і страшний на вигляд Юрко, та у містечку його всі люблять. А Микола Вересень з нього навіть приклад бере, цитує вельми категоричні репліки Присяжнюка, коли автографи стомлюється давати.
„А ОСЬ І КУХНЯ!”
Почула Підалькіна від Юрка і збагнула, що це саме ті бізнесмени, які революціонерів годують та імен своїх не розголошують.
„Мы просто не хотели, чтоб наша деятельность тут – считалась пиаровским ходом, – як на духу сказав привітний хлопець Олександр Соколинський, котрий технічним директором фірми назвався. – Но теперь мы решили не скрывать, что мы компания Royal Gatering Service. Кормили за ночь около полутора тысяч человек. Потом количество людей стало падать. Нас попросили перенести прием пищи на 10.00. Проблем нет. Подходит комендант, говорит: «Ребята, с завтрашнего дня добавляется еще 50 человек». Сколько людей будет – столько и прокормим. Мы бизнесмены. А это хобби. Кормим за свои личные деньги. И это наша собственная инициатива. Мы обслуживаем посольства, масштабные мероприятия. Но самое большое и масштабное – это кормление нашей революции.
Зіна: А меню?
О. (по-діловому): Энергетически насыщенные продукты, чтобы могли поддержать революционеров. У нас классная, проверенная, не ресторанная кухня. Два раза в неделю – рыбное меню. Французы сказали, что такого уровня питания во время французской революции не было. У нас все для людей. Хотим, чтобы здесь был уголок цивилизации. Потому что революция у нас цивилизованная.
Та й узялися кухарі Зіну та Настю годувати. У тарілки локшину і м’ясо класти. Щиро посміхаються дівчатам. Та ті не мали звички ночами їсти. Але такі наполегливі були кухарі, що вмовили б дівчат, якби не...
ЮРКО
Як сокіл за мишами уважно спостерігав за розмовою Юрко, рухи дівочі контролював. Підійшов. До штабу завів дівчат. „Сідайте”, – каже. Став над Зіною. „Питайте”, – наказав. „От козак, нічого не промине!” – подумала дівка і схотілося їй дременути. Та Юрко Присяжнюк став над Підалькіною й стовбичить – хоч би що йому. „З такими тільки пильнуй, – подумала Зіна. – Схибиш, пиши пропало – замучить, доконає тебе”.
Зіна (роблячи вигляд, що вона вельми слухняна дівуля): Ви давно керуєте охороною, Юрку?
Юрко (чітко): Кожен може стати революціонером. Але керувати, бути лідером – треба проявитися, щоб люди тобі повірили. У мене тактика: краще прожити усе життя на ногах, ніж на колінах.
Сказав і замовк Юрко. Жорстким поглядом в’ївся в Зіну. Очима буравить, душу вивертає. „Питання ще чекає”, – збагнула Зіна.
Зіна (обережно): Голосувати поїдете?
Юрко: Маю тут стояти. Думаю, що мій кандидат у президенти зрозуміє, чому я залишився тут, а не пішов на дільницю голосувати.
Зіна: Важко з вояками? Слухають?
Юрко: З бійцями невидимого фронту? Ну, якщо вас на КП не пропускали, то як ви думаєте? Слухають?
Пауза виникла. Спантеличила Зіну лаконічність вояка. Закліпала очима. Шкодувати стала, що взагалі сюди прителіпалася. З мольбою підняла очі, додому схотіла.
Юрко (хитро й наполегливо): Що ще вас цікавить?
Зіна (здивовано): А Звідки ж ти такий тут узявся?
Юрко: З України... Як казав один розвідник – кажіть правду, завжди. Але не всю.
Зінка (емоційно): Зовсім як на телебаченні! І що ж вийшло з того – революція.
Юрко (ласкаво всміхнувсь): Як палицю не крути – усе вийде так, як треба.
На вулицю вийшли. „Холодно”... – мовила Зіна, бо на кістку таки змерзла. „Можу порадити як зігрітися”, – засміявся Юрко. „Як???” – „Пробігтися”...
ВЕСІЛЛЯ
І запросив гостинно Юрко Зіну і Настю чергове наметове весілля подивитися. Сам по рації з кимсь діловито спілкується. А поруч хлопці тужливу пісню завели: „У нашому селі сьогодні, брате... Кіно до клубу привезли... Дівчата лускають насіння”... І розсміялися менестрелі революційні – ночі, зорям та свободі радіють. „Кохана дівчина моя... Притиснув за лапки – затріщали плавки... Хоч куди не підеш, кращої не знайдеш”... – своєї ведуть дотепники.
„Ви що ж? І оце записуєте?!” – різко кинув хтось у вухо Підалькіній. Озирнулася. Аліна! Богиня революції, мрія усіх хлопаків та заздрість Зіни. „Хм”, – зі зневагою кинула на ствердну відповідь Зіни Аліна і зникла. А тут і весілля розпочалося.
ВЕСІЛЬНІ ТРАДИЦІЇ
Зі слів Жеребецького Тараса з Червонограда
Усі шампанське, подарунки принесли молодим. Замість квітів подарували у вазі віника, прикрашеного рожевими квітами і цукерками. Сказали, щоб молодий завжди дарував дружині квіти. Це для жінки найдорожче. Квіти – це вираження любові, подяки. Подарували нареченому гречку, щоб він не скакав у чужу. Іще одну пару американських валянків, щоб вони були разом парою завжди. Вони з різних куточків України.
„Де ж вони житимуть?” – вихопилось у Зіни.
Тарас: Тут. У наметовому містечку.
А Юрко Присяжнюк чоловіка до Зіни підводить. „Журналісти, – каже. – Хочуть верхнє наметове містечко побачити”. Й передав, як кажуть, дівчат з рук у руки штабісту верхнього наметового містечка Дилю Анатолію із Сумщини. „Хоч і страшний, а турботливий, – озирнулася Підалькіна на Юрка вражено. – Так щільно нами, дівками, ще в таборі ніхто не опікувався”.
НАРЕШТІ ВЕРХНЄ
І опинилась Зіна з Настею на місці, де наметова Комендатура мусить бути. Та тільки місце порожнє від неї лишилося.
Зіна: А Комендатура?.. Де?
Анатолій: Стоїть на тротуарі. Тепер є координаційна нарада, де спільно узгоджуються усі питання. Бо комендатура належала верхньому наметовому містечку, але глобальних питань особливо не вирішувала, тому люди й не пішли за нею. Вона на тротуар, а ми тут.
І видовище відкрилося – кухня Верхнього Наметового Містечка. Стоїть залізна махіна чудернацьких форм, а на ній спреями кольоровими написи: „Байкери + народ” та „Ющенко так!”
Зіна (захоплено, бо усе яскраве любила дівка): Ух ти, як розписали!
Анатолій: Це байкерів подарунок. А це і є Верхнє Наметове Містечко. Ось у цій палатці білоруси живуть. Ходімо до штабу проведу.
Зіна: А де ж „Пора”?
Анатолій: Нема „Пори”. Вони сказали, що табір не підтримують. Ми ж вважаємо, його треба підтримувати, як символ демократії, нашого волевиявлення. А дрібні рухи тих, хто прагне на хвилі виїхати, регалії, перспективи отримати – не варті уваги. Ми ж не за почесті боремося.
Зіна: Раніше ж були суперечки між Нижнім та Верхнім наметовими містечками. А тепер?
Анатолій: Між нами не було. Нижнє містечко комендатурі не довіряло. А зараз висунуті від людей особи – польові командири – збираються по 20-30 чоловік і самі вирішують питання. Вони є авторитетом у палатках, що самі вирішили, хто буде представляти їхні інтереси.
Зіна: А де ж нульовий периметр?
Анатолій: Він виник, коли було багато людей, але ніхто їх не реєстрував. Неможливо було проконтролювати, щоб уникнути крадіжок продуктів, усіх інших незрозумілих ситуацій. Тож посилили це місце (вказав на край табору – біля Майдану), бо якби що, то удар прийшовся б саме сюди. Нульовий периметр мусив захищати склади, щоб не було допуску чужих до продуктів. Та зараз порядок наведено і сенс нульового периметру відпав. Тепер весь верхній табір і є нульовий периметр.
Зіна (занепокоєно): Януковичі озброюються. Як ви ставитесь до цієї інформації?
Анатолій: Ніяк. Варіант насильства ми не розглядаємо. В урядових мужів мусить достати розуму не допустити бойні. І кого тут озброювати? Мирних людей? Є ті, хто має військовий досвід, але переважно тут цивільні. Я слюсар, наприклад.
Підійшов юнак. „Людина приїхала з Канади, привезла медикаменти, – вказав на чоловіка. – Хоче особисто медикам віддати”. А канадець на це: „Медики до нас пошту прислали з проханням про ліки”...
Анатолій (вказуючи на Зіну): Тут преса...
Канадець (вибачаючись): Я Володимир Держко, і радий би поговорити з вами, але приїхав спостерігачем. Нам радили уникати будь-яких коментарів. Але на сайті „майдану” я давав інтерв’ю, можете там цитату взяти, якщо хочете...
Цитат Зіні не хотілося. Юрка Присяжнюка згадала. Розповів їй, що вибори пройдуть нормально, бо з одної Канади сюди 800 спостерігачів приїхало.
Зіна (до канадця): А медикаменти від вас особисто?
Канадець: Від спостерігачів.
І лишив Анатолій дівчаток самих, пішов з канадцем до лікарів. А тут юнак привабливий на ім’я Краба Михайло зі Львова підійшов.
Зіна (до нього): Не голодуєш, хлопче?
Михайло: Ні. Нещодавно прийшов автобус з Тернопільської області з печивом і солодощами. А зараз подарунки від Безсмертного, Тимошенко привезли...
Зіна (усміхаючись): Розкажи нам щось таке цікаве...
Та тут хлопака до Штабу гукнули. Знов самі лишилися дівки, роти пороззявляли, у зорі вдивляються. Та не видно нічних красунь – так потужно освітлений Хрещатик ліхтарями.
„Чай, каву?” – раптом виліз Михайло із дверцят штабу.
Зіна: Ні. Думок твоїх краще.
Михайло (таємничий вигляд зробив): Маю дуже багато, та після революції скажу.
Зіна (не вгамовуючись): Ну скажи якусь думку.
Михайло (відчуваючи, що не відчепиться від настирної дівки): Кажуть – перемога. А яка ж то перемога, коли ми стоїмо на тій же ж позиції, яка перед другим туром виборів була? Президент – Кучма, реальні права в нього. Прем’єр – Янукович, хоч і у відпустці... Так що вже треба щось вирішувати.
Сказав і втік від Зіни з Настею. А мороз морозить, холоду наганяє. І пішли через табір дівчата назад. Додому вирішили їхати.
МІСТЕЧКОВИЙ КАВАЛЕР
До дівчат звернувся один – у червоному береті на голові та гарячою гречкою в руках. „Скуштуйте”, – каже, гречку простягаючи. А очі сміються, щастям палають, краси та шарму на обличчя напускають. „Як звуть тебе?” – питає Зіна. „Аркадій Абрамов”, – відповідає. „Завтра – праздник, – каже. – Месяц, как я здесь нахожусь. Сам из Николаева”...
Зіна (здивовано): Але ж Миколаїв, кажуть, виступає за Януковича.
Аркадій (переконливо): Но есть люди, которые голосуют за Ющенко. Если я на данный момент нахожусь здесь, значит, я из таких людей.
Зіна: Веселі очі у тебе.
Аркадій: Я переполнен эмоциями, потому что сегодня приезжала моя девушка, с которой я познакомился в Киеве.
Зіна: А звідки вона приїздила?
Аркадій: З Києва.
Зіна (здивовано): Так що ж це виходить – вона до тебе з Києва у Київ приїздила?
Аркадій (смішинки з очей пускаючи): Нет. Из Киева в палаточный городок. Скорей бы состоялись третьи выборы, чтобы мы уже разошлись. Потому что мы здесь застоялись. Мы настроены, что если будут и на третьих выборах фальсификации, то уже не будет больше этой улыбки (демонструє), которая сейчас на лице присутствует. Мы за месяц, пока улыбаемся, накалились и ждем выборов.
Зіна (комплімент роблячи): У тебе беретик файний.
Аркадій (гордо): Девушки, я сдавал на красный берет, служа в национальной гвардии Украины в городе Донецке. Это личные президентские войска – спецназ. Но четыре года назад, вернувшись домой, сказал: хватит бить бутылки о голову, и поступил в университет „Украина” на банковское дело. (Усміхнувся знов) Хотя я на банкира совсем не похож. В университете Украина абсолютно все голосуют за Януковича. Если узнают, что я здесь на Майдане стоял за Ющенко, мое образование уйдет в трубу. У меня началась сессия. Мне пора домой.
Зіна: Так, може, не писати прізвище твоє?
Аркадій (паузу взяв, подумав): Пишите. Знаю – Ющенко победит. (Дещо пафосно й палко) Тогда скажу: я истинное лицо революции. Стоял не из-за того, что у меня нет дома еды, а за честные выборы. Все тут за правду.
Зіна (міняючи тему й вказуючи на кашу, бо від пафосу таки страждала дівка): Та ти їж. Прохолоне. Не кип’ятись.
Аркадій (ласкаво кашу простягаючи): Попробуйте... Но если то, что я только что сказал, сотрете, выведу с территории лагеря как охранник.
Зіна (від подиву очі розкрила): Ти охоронець?!
Аркадій: Нет. Я человек, который проверяет охрану. Могу показать свой дежурный фонарик.
Зіна (не розуміючи, бо їй на Хрещатику уночі ліхтарика не треба було, щоб юнака розгледіти): А що, охорону з ним видніш?
Аркадій: Не охрану, а тех людей, которые спят в палатках. Устали. Но каждый должен отстаивать на периметре. (Весело) Что? По ложечке со мной никто не хочет съесть?
Розсміялися Зіна й Настя і пішли від кумедного революціонера далі. Додому. До тепла.
P.S.: Наступного дня дав Роман Коваль – революціонер з ННМ Зіні листа. „Ось, – каже. – Двірники київські нам принесли. Прізвищ не назвали та „Рятуйте, хлопці!” сказали”.
ЛИСТ ВІД КИЇВСЬКИХ ДВІРНИКІВ
Шановні! Незаконно видаються реєстраційні талони!!!
Хочу, щоб знав штаб Ющенка, що у ці дні до ЖЕКів, Житлосервісів, ОСББ звертаються власники квартир – в основному представники силових структур, охоронців дач президентських, працівників міліції, які дають згоду на постійне місце реєстрації громадянам Росії, щоб ті проголосували. Після голосування вони знімуться з реєстрації і поїдуть додому. Бийте на сполох! Нас знову одурять!
22.12.2004 р.
І так засумувала Зіна через цей лист, що очі її свинцем важким сповнились. Бачила, що всі стомились. Хочуть до рідних. А тут знов ізмєна! І давай Зінка Ярославі – подрузі своїй жалітися. „Ти що? Дурепа, Зінко? – каже їй революційна Ярослава. – Міністерство внутрішніх справ "зупинило" дію наказу Міністра внутрішніх справ № 571, і ті, хто з 16 по 26 включно зареєструвався у ЖЕКах, однак не мають права голосувати в Україні”.
Полегшено зітхнула дівка, та нервувати не перестала. Бо вельми хотіла, щоб 26 вирішилося основне питання її країни раз і назавжди.
НЕ РОСЛАБЛЯТИСЯ!!!
І наступного дня подзвонив Роман до Зіни: „Зінуля! Вночі до нас януковичі приходили. Хотіли намет напроти міської ради поставити. Та ми не дали. Спочатку агресивно вони розмовляли, та потім полагіднішали й сказали, що ні за кого не голосуватимуть – усіх повикреслюють. Отакої, Зіно!”
„Як не крути, а з такими хлопцями і не посумуєш, – розміркувала дівка. – Поки президент на престол не зійде, триватиме протистояння. Вічно”.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
для „Детектор медіа”
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Читайте також
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ