Почула журналіска Зіна Підалькіна по „ТБ”, що пан голова київської мерії Олександр Омельченко хоче наметове містечко з Майдану кудись перенести. Рік Новий, мовляв, на носі, а тут непорядок – свято псує. Перелякалася. У долоні сплеснула. „Що ж це? Пан голова мерії комбінації крутить?.. То у дошку своїм прикидається, допомагає... А тут таку містифікацію втнути намислив, що й на голову не лізе”... – міркувала дівчина й страждала, бо переконана була, що мусить містечко, як і заплановано, до перевиборів наглою помаранчовою присутністю своєю про волю народу Верховній Раді нагадувати, щоб не абстрактно закони приймалися, а з оглядкою на Майдан. Хоч і глупа ніч була за вікном, та схопила Зінка диктофона й побігла на Хрещатик про настрої наметові питати. ЧОЛОВІК З ЛОПАТОЮ

Знов, як і минулого разу, першою трапилася Підалькіній лопата з чоловічком. І що дивно – на тому самому місці, як і раніше, під ялинкою помаранчевою побачила її. Тільки от тримав у руках лопату вже інший чоловік. Зіна його й спитала, захлинаючись від хвилювання: „Чули?.. Пан Омельченко вирішив... Наметове містечко”...

Ч. (спокійно лопату поставив. Зіні в очі глянув) Это он так решил.

З. (не розуміючи) А ви що?

Ч. А я из Фастова. Шпилюк Виктор. До победы стоять будем. Иначе не было смысла тут быть.

З. А в таборі, які настрої?

Ч. Днем был кризис. Когда городские власти собирались закрыть город и часть его свернуть. Мы не согласились. Сейчас тут много молодежи откуда-то появилось. Стало веселей.

З. (озираючись навкруги)Чи не холодно вам?.. Їжі вистачає?

Ч. С едой как раз начались перебои. Есть возможность - посодействуйте. Здесь молодежи много, а они должны быть здоровы, сыты. Помагающие нам фирмы частично перестали сотрудничать с нами.

З. (здивовано) Чому? Ч. (паузу витримав, усміхнувся) Без комментариев.

Сказав й з лопатою далі пішов. „Дивак-чоловік... – розгублено розкривши очі дивилася йому у слід Підалькіна – сказав, як відрізав. Пильнуй тільки з такими... Спокоєм своїм будь кого до психів довести можуть”. БІЛОРУС ТА ГАЛИЦЬКИЙ КОРОЛЬ

Ці два хлопаки відразу обидва впали дівці в її здивовані очі. „Оранжежевая йолка мєні подобаєтся, тому що планую тут бить до Нового года” – дивоижною заморською мовою заговорив перший, вказуючи на ялинку.„Звідки ти такий взявся?” – перелякано спитала Зіна. „С Бєлорусі я. – відповів той - Сідім тут нєголєниє, нємитиє... Робінзонада... А ето останній Галікий прінц”. „А коли додому їдете?”– направила диктофона на принця Зіна. „Дочекаємось інугаруції – подивимось”. „Але ж пан Омельченко хоче перенести наметове містечко” – не вгамовувалася тарохтіти свої запитання Зіна. „Кожен має право на якесь особисте бажання. Він також. Але... (співає) нас багато і нас не подолати”. „Але треба зазначити, - втрутився у спів Білорус - Що галіцкіє лицарі тримають у себе під подушками про всяк випадок галіцкіє мєчі”. І пішли, брати-ексцентрики – білорус та галичанин. Від подиву дух сперло у Зінулі. Не встигла від чударів очі відвести, як під ялинкою помаранчевою побачила ні дать ні взять наметового Діда Мороза. Чоловічок хоч і без бороди був та стояв, як і належить Морозові під ялинкою, у помаранчевому жилеті ще й всміхався тихенько. „Это житомиркий завод ялынку делал. – звернувся він до Зіни. - Мы сейчас дєлаем 20-тиметровую, чтобы ее поставить на площади Ленина. Помаранчевую тоже”. Ледь інсайт від подиву не стукнув дівчину! „Помаранчевий, – подумала. – Нове слово для вєлікого руского... Поповнення лексикону, так сказать”...

„Я Радзюк Виктор Борисович, депутат городского совета, – незважаючи на курйозне обличчя Зіни, правив своєї чоловічок. - Приезжаю в Киев, привожу нашим студентам еду. Сегодня увидел, что уровень кормления упал. Мы пришли в одну столовую - там нет ничего. Я говорю: „Чего вас голодом морить?” Достал удостоверение депутата. Нас пустили в другую столовую. Я тут на три дня только. Как они будут потом – надо решать. Говорят, тут будет взбучка. Я долджен остаться, охранять своих. Против меня никто не пойдет. (Переконливо) Я же представитель власти.

З.(як і належить - захоплено) Як гарно, що взагалі такі представники влади є!

Ч. (незворушно) В Житомире считаюсь првым революционером. У любого спросите – к чиновникам двери открываю ногой. На дни Независимости я 10 суток просидел возле областной госадминистрации – голодовал, чтобы у меня на участке сделали линевку, чтоб люди не топились. Город стоит на камне. У меня участок – Мальованка. Это первый район, с которого пошел весь город Житомир. Гранит, земля, глина, грунтовые воды… Воде некуда деваться после дождя. Еще в 50-е у нас был поселок Сумск и колхоз им. Ленина. Надо было построить греблю, но люди не хотели уходить из села. Його спалили, а людей отправили в Житомир, построил им дома. Там, где их поселили, шла порченая вода. Люди пьют порченную воду. Никто не верил, что у меня получится выбить деньги на линевку. А я выбил. Власть можно заставить дело делать, а не кресла протирать. Меня боятся. Если выхожу на митинг, то со мной идет весь город. Я беспартийный... Мною командовать не будет никто. У меня свое мнение... Приезжайте в Житомир. В Житомире у нас тоже палаточный городок, где стоят студенты. Из городских жителей с ними ночую только я... Здесь сегодня боевая готовность…

З. Підготувалися? Ч. А чего я должен что-то кому-то готовить? Буду разговаривать просто. В таких ситуациях становится ясно – кто есть кто.. (пауза)… Жить дружно надо. У меня в шахте брат погиб, дядька... Двоюродный брат – калека. Что, я должен с ними воевать? Не понимаю. Это дурость. (всміхнувшись) Мы елку в музее оставим.

І пішла Зіна від Мороза помаранчевого далі. „Може хтось подумав би, що дядько біля ялинки вихваляється, тільки не я... – розмірковувала Підалькіна, бо такої спокійної і просто впевненої мови ще в житті не чула. А хвальків стрічала. І не раз. – Кого тут не візьмеш – усі герої. З кожного лиця хоч роман пиши. Й ейфорії, яку по „ТБ” частенько демонстрували, вже нема... Вичерпалася. Прості революційні будні”... „ШТАБ”

Напис побачила й тихенько до намету великого зайшла. А до неї чоловічок відразу жорстко: „А ви хто?! Представтеся”. „Я журналіст з „ТК” – перелякано мовила Зіна - Посвідчення показати?”.

„Ні. Ми віримо”. – лагідно усміхнулися чотири чоловіки-колеги, котрі сділи напроти суворого. Потеплішало трохи на душі в Зіни від довіри тої.

„Дрова є. Люди в теплі. Все стабільно. Охорона стоїть. Периметри посилені. – як кулемет жорстко почав строчити журналістці офіційні тексти той суворий непрохитний чоловічок - Все добре. Завтра обіцяють прийти депутати”...

„О 10.00. В неділю” – м”яко перебив того інший революціонер.

„У депутатів же ж вихідний!”– несподівано вирвалося в Зіни.

„Ну бачите, заради нас”... – розсміялися четверо, „В них глобальне питання до нас, щоб звільнили територію, - вів своєї той прискіпливий чоловічок - Народна влада... Поспілкувалися і вирішили, що ніхто нікуди не піде”.

„А Звідки ви, хлопці?” - обережно глянула на „начальика” Зіна.

„З Києва” – сказав суворий. „Ми з Тернополя, Львова. Закарпаття, Івано-Франківська”... – весело додали хлопці.

„А звуть як вас?” – не вгамовувалася запитання кидати журналістка.

„Горбань Ігор, Скідкін Руслан, Первак Андрій, Коваль Роман, Шалай Андрій” – почула імена наметових героїв, спитала...

А ДРОВА ЗВІДКИ?

І почалося... Без зупинок, емоційно стали розповідати штабні охвіцери про наметове життя-буття своє – тільки запитання встигай ставити.

-Від друзів. Централізованої поставки нам в табір, якщо вірити словам коменданта, не було жодної. Він каже, що дрова купувались. Не хочемо нічого казати, але не звіряли, куди діваються гроші. Наш представник тільки з 3-го числа ходить на підрахунок грошей, які збирають скриньки нижнього наметового містечка.

-Усі поставки провізії з тих регіонів, звідки є тут люди.

-Що стосується пана Омельченка, то сюди він нас не викликав, не заселяв, і виселити аж ніяк не може... Переселити нас вирішив хто? Омельченко, Безсмертний, і наш Василько Куйбіда – бувший мер львівський. В них була нарада. Але рішення то – їхнє. Ющенко сказав: „Хлопці до 26 стоїте”. А тут... Поки Віктор Андрійович в Австрії до понеділка, вони вирішили терміново в неділю - в божий святий день переселенням нашим зайнятися! О 16.00, сказали, що тут нічого не мусить бути.

-До нас прості люди підходиди, казали: тільки не їдьте, бо якщо поїдете – кінець усьому...

-Дехто думає, що ми вже перемогли. Я підтримую пані Юлю Тимошенко, яка сказала, що це тільки 25% нашої перемоги. Якщо ми звідси заберемось, нас вже сюди ніхто не допустить.

-Ми відповідаємо за охорону наметового містечка, за безпеку і здоров”я людей. Якщо щось станеться охорона собі цього не подарує. Мусимо вводити пропускний режим, перевіряти документи. У нас був випадок, коли замість дванадцяти блоків мінеральної води дали кислоту. Були три випадки отруєння біля периметру від їжі.

Зіна (втручаючись в бурхливий потік емоцій): Хлопці, мову тільки про те й чую - як у вас тут гарно, романтично... А ПРОБЛЕМИ?..

Є ПРОБЛЕМИ!

-В нас сьогодні забрали рації, які були у старших по периметру. Кажуть, їх було взято напрокат спонсорами. Як дали наказ переїзджати, рації відняли. Хочуть обмежити в спілкуванні. Добре, що маємо свої мобільні з необмеженим зв”язком.

-Сьогодні вперше за весь час отримали від комендатури 275 гривень на потреби нижнього наметового містечка. Це перші гроші, виділені на людей, які стоять в нижньому наметовому містечку.

- Є питання й з приводу допомоги з регіонів. По нашим превіреним даним від тернопільської філії центрального військового штабу виїхало 2 камази з військовим утепленим взуттям й одягом. Сюди вони не дійшли. Тернопільська фабрика шкіряних виробів відправила охороні тисячу шкіряних курток. Їх тут нема. Ми хотіли б знати – куди воно все пішло? - Іще багато коштів збиралося від регіонів від людей. Де вони? Хоч якось ми мусимо утримувати це наметове містечко! Те що люди здають кошти великі – правда. У центральний штаб вони доходять. Може частина пішла на Кабмін, де люди стояли. Частина на Український дім та Жовтневий палац?... Але і тут потрібні якісь кошти, щоб легше було керувати.

-Було і таке, що люди не мали грошей дібратися додому. Приходять до нас і просять 50 гривень, щоб доїхати. А ми лише штаб по охороні, відправляємо до комендатури. Вони повертаються й жаліються – навіщо відправили? Даємо їжу в дорогу й відправляємо далі. Не знаю точно, як зараз, а були координаційні центри, які видавали людям квитки додому на залізницю. Але декому слід ще автобусом їхати. Якщо до села від потягу ще 40 км – як бути?

Зіна: Виходить, проблема одна - в ясності й відкритості розподілу допомоги громадян. Без цього постійно виникатимуть чвари. (усміхнувшись лагідно) І як же ж ви стоїте тут? І в таборі, і навкруги неподобство діється, а ви в Києві лишаєтесь, не кидаєте все до бісової матері, додому не їдете.

Хлопці всміхулись дівчині у відповідь, добрі обличчя свої відкрили.

-Ми Зіно тут проти влади виступаємо. Не хочемо, щоб діти наші стояли на колінах. Хочемо, щоб Україна виховувала своїх дітей і гордилася ними. А діти гордилися б нею.

-Наметове містечко – маленька держава. Як в нашій державі відбувається боротьба за владу та гроші, так і тут. Тут мікродержава...

Зіна (дивуючись): Невже думаєте, що з такою хитрою нацією – якість, на яку й самі українці нарікають, можна побудувати ту світлу державу, про яку мрієте? -Можна. Не кожна вівця в отарі – біла. І в нашому містечку теж. Є люди, які проникають сюди, щоб підірвати довіру і нашу, і вашу. Ми хочемо довести світу, що український народ має право на свій голос. Було раніше – верхи не хочуть, низи мовчать. Тепер – низи не хочуть мовчати, а верхи не знають що сказати. Ми ж хочемо почути правду. Народ багато десятиліть був як та отара. Тепер вирішив, що хоче волі, свободи, правди і незалежності.

-25-го усе містечко їде голосувати. Тут будуть київські студенти на охорони, які по черзі голосуватимуть. А ми 26 – 27, якщо буде потреба повернемося назад.

І жартувати почали хлопці. Зіну чаєм пригощати. Душевну розмову вели. Скідкін Руслан Ющенка вихваляв, надії свої із ним щиро пов’язував. Суровий киянин Ігор Горбань добрим ліриком став, відверто з Підалькіною заговорив. „Як побачив усе це по ТБ – каже, - То вирішив- нема чого біля ТБ сидіти і збоку дивитися, треба самому долю свою вирішувати. І жінка моя і дитина тут були. Усі стояли”. Тут до ШТАБу зайшов іще один лицар. На усі боки всміхається й красу демонструє. „Я пенсіонер” – каже й паузу робить. У цю паузу, збагнула Зінка, конче треба вставляти недовірливо: „Та не може бути цього!”, бо той „пенсіонер” кавалером виглядав страх яким файним. І по всьому видно, знав про це, чортяка, бо так і зиркав очима навкруги, виглядам своїм дівок очаровував, про пенсію майора МВС звабливо говорив. Хлопці ж тим не менш на красу того жевжика уваги не звертали, лише розмову про пенсію підтримували, й своєї правили. А на припічку, зімпровізованому у наметі, Сашко з Червонограду хропів, розмову таким чином підтримував та сни оранжеві про домівку свою бачив. І була в ШТАБі ідилія революційна.

ПРО ПРОВОКАЦІЇ, ЯКІ ПОЖВАВИЛИСЬ У НІЧ ВИРОКУ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Роман: Підійшов гарно вдягнутий чоловік. З ним двоє. Видно – хлопці РеЦеДе- залізні зуби, як їх називають в народі. І ще один гарно вдягнений, поляк ніби-то. Перший сказав, що він з Росії і хоче з поляком подивитися як ми живемо. Я ж польською володію, як українською та російською. Питаю: „З якего мєста пан є? Де мєшка?” А він з акцентом відповідає. „Нє, кажу такого поляка ми не пустимо сюди, і ви, напевне теж не з Москви”. Вони тут же ж почали провокувати, лаяти Ющенка й нас. Ми розвернулися від тих хлопців й почали пити каву. Ті полаялись, й пішли. Через пів години вже сім чоловік з лайкою з”явилося. Ми так само спокійно відповіли. А вони все ж таки знайшли жертву. Хлопця з помаранчевими стрічками відлупцювали так, що той в реанімації лежить. Та наші тих провокаторів зловили. В їхніх паспортах вирвана прописка і у всіх є запис про те, що вони щойно вийшли з тюрми. І так вони часом підходять до табору, з різних боків кусають. Але якщо нормально настроєна людина, то ми і нагодуємо її, і сфотографуємося з нею.

КОМЕНДАТУРА

Пішла Зіна Підалькіна до неї, щоб настрої там дізнатися. А назустріч їй Тарас Логінов – комендант. Схуд з обличчя, змарнів від проблем нагальних з тих пір, як Зінка бачила його. Завів дівку в лазарет теплий, бо надворі вночі холодно, як у відьми за пазухою було.

Т.Л. Свою политическую миссию мы выполнили и надо работать в регионах. Для чего тут сидеть? Угроза властям? Так они и так знают, что нас, если что полтора – два миллиона тут же соберется. Держать лагерь, как авангард, символ, склад, где стоят палатки, которые в течение часа можно опять заблокировать? Можно, конечно.

З. Табір своєю присутністю нагадує владі про волю народу, а киянам дає надію на кінцеву справедливість.

Т.Л. Так давайте переставим палатки в Марининский парк – там будет еще более удачное напоминание для властей. Можем еще барабаны устроить. Но на все есть политическое руководство.

З. (зі смутком). Все ж таки виходить, що немає в таборі єдиного центру, котрому б усе наметове містечко підпорядковувалося б? Т.Л. Есть. Роман Бессмертный от „Нашей Украины”.

З. Його слово є вирішальним?

Т.Л. (невпевнено) Может быть.... Для меня... Но не для всех руководителей групп.

НАСТУПНОГО РАНКУ

Зателефонував Зіні Підалькіній щасливий Роман. „Вчора, як пішли ви, - задоволено каже. – В нас таке почалося. Забігали. А о 2.00 звістку ми отримали, що залишають нас стояти. Не чіпатимуть”. І подумала Зінка, що віра гори ворушить.