Я речей теплих зібрала, бо змерзнеш, як собака бєшена”. Кинула рюкзак до ніг. Відкрила Зінка, а там рукавиці рибальські, чоботи канадські та куртка Дізель.

ДЕ КОМПАС?

„Я журналіст. Шукаю „Компас”, – мовила Зіна до чоловіка в тілогрійці, котрий охороняв кордони наметового містечка. „Посвідчення”, – відповів суворий прикордонник. Мов скеля непорушна вп’явся в Зіну поглядом. Страшно стало. Посвідчення показала. „Проходьте, акредитація в Гала-радіо”. Й почала Зіна між наметами блукати, де „Гала-радіо” питати. А назустріч їй чоловічок з лопатою йде. „Яка в вас лопата файна! – здивувалася Зіна. – Прибирання починаєте?”

Чоловічок: Так. Я приїхав з Черкаської області, зі Сміли. Звуть мене Віталій. За професією я медсестра (пожартував і сам розсміявся). Я бачив фальсифікації, навіть у себе на дільниці. Жах, що було. Мене не допускали третім членом комісії, який мусив везти бюлетені до ТВК. 132 бюлетені визнали недійсними. Коли ТВК відкрило цей пакет, нарахувало усього 36 недійсних... Не збираюся сидіти вдома тоді, коли в мене крадуть право на голосування.

Зіна: А як вам живеться у наметовому містечку?

Віталій: Янукович кричав, що як Ющенко прийде до влади, роз’єднає Україну на Захід і Схід. А вийшло навпаки. Тут і Київ, і Одеса, і Херсон, і Луганськ, і Донецьк, і Крим. Я не чув, щоб тут прозвучало хоч раз слово бендерівець або кацап. Усі дружно живуть. Україну Ющенко об’єднав. Але я хочу, щоб усі почули, і напишіть про те, що наш член ТВК від Ющенка сидить в КПЗ.

Жінка (підійшла і в розмову втрутитись вирішила): Сьогодні його випустили. Юра оголосив на телебаченні, що той незаконно там знаходиться.

Віталій: Значить щось там відбулося на краще. А було ж так. Подзвонили з моєї дільниці й сказали, що хтось ламає двері. І член ТВК поїхав, щоб дізнатися в чому справа. Це школа №7 у Смілі. Приїхав, а там міліція з бритоголовими. Бритоголові ламали двері, а міліція стояла, зложивши руки. Коли ж представник від „Нашої України” попрохав, щоб цього не робили, його забрала міліція – буцімто він побив міліціонера. А цей Мстиславович – невеличкого зросту й худенький, як не знаю що!

Жіночка: Я Марина, теж із Черкас, теж медсестра, психіатричної лікарні. Стоятимемо тут, поки доб’ємось свого. Невже ми зря відстоювали маленьку дільничку? (Вказує за кордон містечка) Он наш прапор...

Віталій: Треба забрати. Візьмуть і ходять...

Зіна: Крадуть тут речі?

Марина: Ні. Що ви! Зранку ми приїхали, всі речі залишили, повернулися, все лежить, як є.

Зіна (вказуючи на центральну площу містечка): Там у вас ялинка руда і хрест.

Віталій (ображено): Не руда. (Тепло всміхнувшись) Помаранчева вона. Це означає, що Новий рік стрічатимемо тут, якщо треба. А хрест... Люди не хочуть кровопролиття, і всі тут закликають до Бога. З нашого боку не буде кровопролиття.

Зраділа Зіна й пішла далі. З наметів теплі валянки стирчать. „Сплять оранжеві, – подумала із заздрістю. – Сни кольорові дивляться”... А назустріч їй дівка файна з окропом преться, усім чай наливає та піднесено скрізь окулярчики навкруги поглядає.

– Хто ти, дівчино? – спитала Зіна.

Дівка файна: Я Мар’яна зі Львова. Мені 21 рік. Я думала, що мій батько заборонить мені їхати. Але коли я прийшла додому з нашого мітингу, він сказав: „Ти ще тут?” Мені стало настільки соромно, що я на другий день пішла в штаб і за 20 хвилин зібралася. Моя мама сиділа, обмотавши голову, мовчала, нічого негативного на мій від’їзд і не сказала. Вони дзвонять, просять, щоби я вдягнулася тепло. Я вчора в опорі в першому ряді біля міліціонерів стояла. Журналіст мене спитав: „Ви не боїтесь, що вас поб’ють?” Я ж стою за свою правду, за свою Україну. По дві години сплю в Українському домі, потім – тут. Цілий день ходимо до палацу президента, на вокзал. Роботи купа. Додому не поїду, поки усього не зробимо.

Здивувалася Зіна дівці натхненій. І раптом біля неї медпункт виріс, а у ньому красуня стоїть, посміхається...

– Звідки ви, кралечко? – спиталася Зіна.

Красуня: Я Галина. Врач из Тернополя. Из нашей области прибыло 12 врачей. Мы остались здесь раздавать лекарства. Нас отправил в Киев наш коллектив, снабдил деньгами. Но оказалось, что киевляне сами приносят нужные лекарства. Работаем посменно. Хотя в Киеве есть квартира, где можно спать, мы не можем позволить себе этого. Люди и ночью приходят, просят помочь. В основном это простудные заболевания. Киевляне удивительные люди. Приходят, предлагают еду, теплые вещи, деньги. Все полны оптимизма.

Всміхнулася дівка лікарю з Тернополя, далі пішла. Бачить – біля наметів хлопці та дівчатка лежать, жартують, сміються. До юнака кинулася: „Як почуваєш себе в оточенні таких дівчат вродливих?” – спитала. А той у відповідь: „Гарно. Я Рома з Бердичева. Це мої знайомі з Криму. Я звик вже до них”. „Ну дивак! – подумала Підалькіна. – Як до такої краси звикнути можна?”

Не встигла озирнутися навкруги, як до неї піп підійшов. „Я дьякон Андрей из Одессы, мне 33 года. Я священник русской православной церкви. Священник должен быть со своим народом, должен быть аполитичным. Не поддерживаю ни одну, ни другую стороны. Главное, чтобы все это закончилось миром. Нельзя сталкивать братьев между собой. Я молюсь, чтобы этого не произошло”.

Раптом біля вуха в Зіни щось зашипіло, загарчало. Перелякалась. „Що то?” – спитала у хлопця. „Це генератор електроенергії, – відповів той. – Мені 18 років. Я біля нього чергую. Якщо треба щось перенести – допомагаю. Я студент. Якщо Ющенко виграє, до армії збираюся”.

Не встигла й оком моргнути, як чоловік їй тарілку з гречкою гарячою підсовує:

„Поешьте, девушка. Мы уже вторую ночь кормим всех. Горяченькое. На всех хватит”. Зіна подивилась на годинник: 2.25 „Ні. – сказала. – Вночі не їм”. І приємно стало їй, весело. Турботу відчула дівка, тепло людське. І курку живу у дівчини побачила. „Это курица Януковича, – сказала Зіні 17-літня Олена. – Она несет яйца для него. Надо будет ему чем-то питаться, когда сядет. Курицу всю ночь из рук в руки передают. Нам ее дал подержать какой-то парень. И ушел”.

Зіна: Так це куриця Януковича?

22-літній Андрій (приєднуючись до Олени): Ні. Це Янукович лагерный петух, а курица правильная. Мне 22 года, работаю связистом. Народ восстал против власти, которая издевалась над ним. Это здорово, что простые аполитичные люди, от которых никто не ожидал, встали на защиту своей свободы.

Побачила Зіна чоловіка, що біля пічки з юнаками грівся. „Хто ви? І що?” – спитала. „Я інженер. Страшно казати, скільки мені років. Я тут тому, що саме тут мусять бути люди, які довели до цього державу. Мій син живе у Донецьку. А я тут вже четвертий день”.

„А я з Білої Церкви, – втрутився у розмову 21-літній юнак. – У нас по центральним вулицям носили гроб Януковича і скандували – „Ющенко сила, Янукович могила”. Цю труну мусять спалити на Майдані. А міську раду ми обгорнули туалетним папером, щоб при нагоді скористалися. Наша рада не хоче визнавати, що вибори сфальсифіковано”.

Зіна (всміхаючись): У Білій Церкві усі веселі такі?

Хлопець (задоволено): Так. В нас у Державному аграрному університеті страйк оголосили. А декан сказав: забирайтеся звідси, мітингуйте, але не тут. А коли нас стало 400 чоловік, погодився: „Добре, страйкуйте тут, тільки в Київ не їдьте”. (Печиво протягнув) Пригощайтеся. Смачне. А я сьогодні захворів – бронхіт. Думаю: поїду додому полікуюся. В мене бабці й родичі – за Януковича. У них транслюють лише „1+1”, „Інтер”, „УТ-1”. Їх запрограмували так, що ніякі доводи не рятують. Вони мене дістали настільки, що я о 9.00 пішов на електричку й приїхав сюди.

Зіна (турботливо): І як ти?

Хлопець (радісно): Нормально, їм таблетки.

Стало холодно Зіні. А тут пічка праворуч. Біля неї хлопак у шапці кролячій сидить, руки гріє, ноги у шкарпетках сушить.

«Эта печка – Брайтон, – каже дівці. – Я Роман, мне 21 год. Учусь в Киевском экономическом университете. Живем тут хорошо. Спасибо Киеву и киевлянам. Благодаря их еде, одежде, обуви всем тепло и сытно. Люди понимают, ради чего мы здесь. Палатки поставлены на поролон, многослойны и достаточно теплые. В палатках – по три, четыре человека. Спим кто когда. Есть те, кто не ложился спать вообще, чтобы ничего не пропустит или чтобы ничего не произошло. Есть телевизор, дискотека, но главное – общение. Общаемся на разные темы – религиозные, политические. Здесь собрались умные, образованные люди, готовые привести доводы, а не лезть в драку. Самое яркое впечатление – это пикеты. Там чувствуешь, что все вместе. Колонна с флагами, лозунгами, поддерживается машинами. Когда стоишь в оцеплении, подходят бабушки, дают одежду. Это трогает. Если промокли ноги, не надо строить из себя героя, а переодеться. Если горло начинает першить, принять лекарства».

Ловила Зіна о 4.15 машину на Великій Васильківській і думку гадала. Хоч і вночі в містечку блукала, а люди такі приязні та відкриті були, що й не побачила Підалькіна темряви навкруги. Здавалося, промені сонячні, теплі усе містечко заполонили й мерзнути людям не дають, серця їхні красиві гріють. Тільки тут, на дорозі київській, за кордоном містечка відчула Підалькіна ніч, темряву й холод. Машину побачила, рукою махнула.

РЄБЯТА ЖДУТ

Почула Зіна, сідаючи в машину.

Зіна (з подивом): Які рєбята?

Водій: Донецкие. Устали. Драки хотят, а их держат.

З. (переходячи на російську): Я искала донецких, не нашла. Хотела интервью взять.

В.: Они вам ничего не скажут.

З. (з підозрою): А ты? Киевский.

В. (оком не моргнувши): Да.

З. (не вірячи): А давно в Киеве?

В.: Я коренной.

З. (після павзи, атакуючи): Ты сидел в зоне?

В. (після 20 секунд роздумів): Да. (міняючи тему) А как там?.. Ющенковцы?

З.: Нормально. А как там, зеки?

В.: Зеки… Почему – зеки? Они отсидели уже. Их только спросили: хотят ли в Киев ехать за Януковича бороться?

З. (крикнула здивовано): Куда ты едешь?!

В.: На мост Патона.

З. (збагнувши, що „киянин” київських доріг не знає, спокійно): Это дорога не та. Таксисты обычно иначе едут.

В.: Я через Печерск.

З. (наполягаючи на своєму): Тогда лучше через мост метро ехать.

В.: Через какой мост метро? (Знов міняючи тему) А о чем вы с ребятами поговорить хотите? Вы не найдете. Их возят по городу с места на место. (Вказуючи на темний провулок) Сегодня они там стоят.

З.: А я бы спросила – как они ко всему относятся.

В.: А как? Ясно все. Мало, что ли, Януковича и Кучмы? Будем жить, как жили. Зачем Ющенко?

З. (намагаючись зав’язати щиру бесіду): Ты не понимаешь, что дело не в Ющенко? Люди на площадь вышли, потому что жить, как жили, не хотят. По-другому хотят.

В.: А как по-другому? Чего они хотят? Что вышли на Майдан? В тюрьму! Всех. Чтоб порядок был. Тогда будет хорошо. Не понимаю, почему Янукович до сих пор этого не сделал? (Пауза) Я во втором туре за Ющенко голосовал.

З.: Да?!! А почему зеки не ответят на вопросы? Запрещено им, что ли?

В.: Да не зеки они! Говорю. Уже отсидели. А что Ющенко? Он же ничего сделать не может.

З.: А чего ж ты за него голосовал?

В. (хитруючи): Я думал, третий тур будет – проголосую за Януковича.

З.: Стой! (Вражена порушенням правил дорожнього руху) Куда ты едешь?

В.: А что?

З.: Здесь нельзя. Объезд. Водители круг объезжают.

В.: И пусть. Машин же нет. Не вы же за нарушение правил платить будете.

З. (іще більш вражено): Ну и ну! Так я еще по Ленинградской площади не ездила... (Вирішила змінити тему, щиру бесіду про друзів водія завести) Как там друзья твои? Увидел старых знакомых?

В.: Каких?

З.: Ну, зеков. Сидел с которыми...

В. (нервово смикаючи машину, зі злістю): Не зеки! Отсидели! Чего вы спрашиваете? Зачем?

З.: Стой!.. Тут останови. Мне выходить надо.

Вийшла Зіна на повітря морозне. І страшно їй стало. Контраст разючий відчула між тим, що в містечку побачила, й тим, що у машині водія почула. „Чи зможуть ті, добрі, відкриті, світлі люди в помаранчевих стрічках відповідь дати, якщо ці темні, мов зомбі, ошукані донецькі наказ почують – діяти? – думала дівка. – Чи готові вони до опору?”

Р.S. Через два дні друзі-журналісти намагалися знайти тих донецьких на їхніх стоянках – вокзал, стадіон Динамо, але нікого там Уже не було. „Вивезли! – сказала Зіні знайома. – Тітка в аеропорту працює, сказала, вчора літак у Донецьк вирушив”... Знайшли їх лише біля „Зоряного” – самотніх, брудних, голодних, холодних, п’яних та злих. І подумала Зіна, що життя – як та казка, де темні сили світла жахаються. Тільки сонце сходить і променями своїми помаранчево-жовтими землю рясно убирає, ховаються „темники”, бо нищівною для них є промениста сила життєдайного Ярила.