Мене особисто на ньому привабили не тільки можливість купити в одному місці всі книжки українських видавництв, що й досі лишається цінним – в жодній книгарні ви не знайдете такого асортименту українських видань, і ця проблема була актуальною рік тому, п’ять років, десять… Тут же можна було побачити українських письменників, які з охотою розповідали про власні книжки та роздавали автографи. Я помітила Оксану Забужко, Сергія Жадана, Андрія Куркова, Юрка Покальчука, Тараса Федюка, Наталку Сняданко, Ірен Роздобудько, Ірену Карпу, Анатолія Дністрового, Олександра Стражного… Але головне, що мені сподобалося на цьогорічному київському ярмарку, - це кілька цікавих круглих столів, один з яких був присвячений культурній політиці.

Завдання до всіх, хто брав слово в обговоренні, було просте: сформулювати не що є культурна політика взагалі, а що є культурна політика держави, в якій ви живете, і пояснити свою думку на прикладах. Тут різні історії. Деякі з них схожі на хроніки абсурду. Деякі – на скарги. А через те, що вони так схожі на скарги на несправедливість, їх не часто розповідають у цілому успішні й позитивні люди, якими є Оксана Забужко, Юрій Макаров, Михайло Іллєнко, Євген Карась, Сергій Проскурня, Леонід Фінкельштейн, Олександр Афонін. Бо, погодьтеся, несолідно скаржитися на те, що тебе ігнорують. Не люблять. Не помічають. Не рахуються. Десять років українська культура намагалася шукати причину цього суто українського конфлікту культури з політикою у собі. А знайшла у політиці. Все що ви прочитаєте нижче – список претензій культури до політики. І до ЗМІ, до речі, теж, бо наші медіа насамперед обслуговують політику і політиків, залишаючи для культури місце між погодою і спортом. А як писала „Детектор медіа” два роки тому (і ця фраза досі є так само актуальною, як і дефіцит української книжки), “десь в останньому вагончику інформаційного потяга, локомотивом якого є культура”. Невипадково ЗМІ були основним адресатом звернень культуртрегерів – у залі з нашого політикуму були помічені тільки депутати Микола Томенко та Олександр Зінченко. Але, навіть така мінімальна увага політиків до цього заходу надавала практичного сенсу висловлюванням діячів культури. “Сьогоднішня ситуація – це ситуація мінус-доктрини: доктринальна відсутність культурної політики. І тому зрозуміле прагнення тих людей, які визначають обличчя сьогоднішньої української культури, змінити ситуацію, - зауважив на це кореспонденту „Детектор медіа” Микола Томенко, народний депутат, голова Комітету свободи слова та інформації ВР. - Є дві державні доктрини щодо культури: одна – “ми готові підтримувати тих, хто підтримує нас або обґрунтовує те, що ми робимо”; інша – культура має піднімати планку, до якої прагнутиме і суспільство, і влада. А не навпаки. І друга доктрина нам близька. Міркуючи вже зараз про майбутню стратегію гуманітарної політики, я гадаю, що для її формування надзвичайно важливі думки щойно мною почуті. Адже стратегія – це насамперед філософія і досвід, а не розпорядження чиновників. Для нас сьогодні надзвичайно важливим є те, що свої послуги Ющенку запропонували Славко Вакарчук, який завжди твердив, що він є поза політикою, підтримка таких людей, як Олег Скрипка, Ліна Костенко, Анатолій Хостікоєв… Я називаю тих, кого сьогодні не було на цім заході. Це приємно. Але не тільки… Я свідомий того, що з їхнього боку це не є просто підтримка якоїсь політичної сили, а це проблема нових стандартів, які ці люди висувають перед майбутньою владою вже сьогодні”.

Задум організаторів заходу був простий: оскільки вже кілька років політика культуру ігнорує, то українські діячі культури зібралися на круглий стіл, щоби пояснити журналістам, щоби ті пояснили посадовцям, що таке культурна політика.

Оксана Забужко, письменниця: “Усі 13 років ми живемо в антикультурній державі. І справа не тільки в тому, що український політикум – це люди дуже низької політичної культури, і не в тому, що чинний прем’єр пише слово “професор” з двома “ф”, а автора опери “Запорожець за Дунаєм” Гулака-Артемовського називає “Гулаком-Артьомовським”, очевидно, сплутавши композитора з шампанським. Гірше те, що й досі у нас діє суто тоталітарний принцип: культура – це щось таке, якісь пісні і танці, на які треба давати гроші. Але це махровий анахронізм. На сьогодні у світі за всіма показниками ООН рівень життя в кожній країні оцінюється не у цифрах доходів на душу населення, а за індексом гуманітарного розвитку, де культура – тобто забезпечення культурних прав громадян і свобода їхньої реалізації – тобто реалізації того, що вони вважають ЦІННОСТЯМИ, є абсолютним пріоритетом. І рівень доходів на душу населення сюди входить, але плюс входить освіченість, охорона здоров’я, загальний доступ до цивілізаційних благ. Усі читали Солженіцина “Архіпелаг ГУЛАГ”. Пам’ятаєте, що велику зону влаштовано за принципом малої зони, де є велика маса в’язнів “на общіх роботах”, прошарок блатних “близьких до адміністрації” та ще так званий прошарок “придурків”. Це не лайка, а таборовий термін, що означає людей, які працюють не на “общіх роботах”, а на привілейованих: каптьорка, санчасть, хліборізка, бібліотека, “красний уголок”. І от культура у радянській системі традиційно належала до цієї касти таборових „придурків”. На превеликий жаль, це минуле і до сьогодні хапає українське суспільство за п’яти, за ноги і за рукави. А чого ж культурі треба від держави? Не фінансування, не дотацій – це іноді (є окремі сфери культури) потрібно, але не визначально, бо – культура є незалежною і самоцінною. І від держави їй потрібно дві базові речі – це правове поле і багате суспільство, і тоді суспільство саме профінансує культуру. Розкажу кілька історій з власної практики. Всім відомо, що зробила держава з книжкою, відповідним чином не прореагувавши у 1996 році на закон про податкові пільги для видавців Російської Федерації. І зараз, коли 90% нашого ринку – це російські книжки, ми стикаємося з тим, що у державі Україна на кожнім кроці порушуються права її громадян. Я отримала лист з Умані, славного міста Умані, гімназія якого дала Україні й Миколу Бажана, і Надію Суровцеву, від викладача тамтешнього педуніверситету, який, вибачаючись і вклоняючись, просить, щоби Оксана Забужко, з творчості якої він пише дисертацію, прислала йому свої книжки, оскільки він зміг в місті Умані купити лише “Польові дослідження…”. У місті Умані немає української книжки. І таких листів чимало. Таке враження, що це дописи не з української провінції, а з тихоокеанських островів. Так само в мене стискається серце, коли я підписую одну книжку на двох-трьох-чотирьох осіб (переважно це студенти), які скинулися, аби купити 10-20-гривневу книжку. І цей незадоволений читацький попит – елементарне порушення культурних прав.

Плюс ще одна проблема – і проблема дуже серйозна. Це проблема інформації. І йдеться не тільки про те, що ця книжка недоступна фізично, але про неї ще й немає інформації у медіа. І це дуже важлива тема – висвітлення культури у ЗМІ. І от тут можна говорити довго, багато, зі сльозами в очах, але ця ситуація не просто дратує, вона трагічна. Рішуче скорочення, згортання вільної преси, згортання свободи слова, найболючіше й найпомітніше для тих, хто працює у сфері мистецтва, вдарило саме по культурі. Я уже не перший рік свідомо самоусунулася від мас медіальної присутності, рідко даючи інтерв’ю і майже не з’являючись на телеекрані, тому що “культура” виявилася не тільки залишковою, факультативною у ЗМІ, в ній коїться інформативний „беспрєдєл”. Може бути яка-завгодно дифамація чи дезінформація і – жодної відповідальності журналіста за написане слово. Було кілька випадків, коли я намагалася опротестувати дифамацію щодо себе, і реакція одного редактора одного поважного видання пояснила мені дуже багато: “Мені все одно, що вони там пишуть про культуру”. Я роблю висновок: ця сфера на політику видання ніяк не впливає, вона віддається на поталу малопрофесійним добровольцям. Отримати культурну інформацію, яка була би репрезентативною щодо того, що сьогодні коїться у різних галузях українського мистецтва – що пишеться, які книжки видаються, які вистави поставлено і яке кіно знято – неможливо. Реальної об’єктивної культурної інформації сьогодні український споживач не отримує. І всі ті інформаційні сюжети із дифамаціями і підтасовками фактів, незбалансованістю та викривленістю реальної картини подій, які ми бачимо на прикладі нинішньої виборчої кампанії – уже кілька років, як апробовано у культурному медіа-секторі.

Юрій Макаров, телеведучий “1+1”: У мене, як у будь-якого журналіста, що працює з культурою, є кілька байок, що ілюструють поняття “культурна політика”. Байка перша. Президент одного з конкурсів, який частково фінансується державою, і гроші на який закладено в бюджет Мінкульту, приходить у це саме міністерство по ці самі гроші. А міністр замість грошей, показує йому лист від одного з українських естрадних співаків до Президента, мовляв, Леоніде Даниловичу, прохання підтримати мій концерт в Палаці “Україна” і дати на нього 300 тисяч гривень. І резолюція на цьому листі: “Підтримую”. Аналогічна історія трапилася у іншого культурного діяча, який прийшов по гроші у відповідні фінансові органи, а йому кажуть, що ті гроші, які йому торік пообіцяли пішли до фонду, який утримує відомий український співак і ректор, а називається цей фонд “Дехто – дітям”, який, виявляється, фінансується з державного бюджету. Ще випадок. В одній обласній філармонії держадміністрація пообіцяла поставити рояль. Якщо ми все-таки гадаємо, що нам потрібні обласні філармонії, то вже автоматично нам доведеться прийняти й те, що у цій філармонії має бути бодай один рояль. Я не знаю, чи треба про це сперечатися. Але директорові саме цієї філармонії сказали, що роялю не буде. Бо усі гроші пішли на обласний концерт-звіт у Києві у тому ж Палаці “Україна”. Ідеться не про конкретних чиновників, а про те, що яка модель – патерналістська чи ринкова - буде у нас існувати. Патерналістська з’їсть два мільярди гривень (саме такі гроші заплановано у держбюджеті на культуру) і не почухається, вона з’їсть і десять. Причому половина з них піде на відкати чиновникам, а половина - на підтримку тих діячів, що ближчі до можновладного тіла”.

Михайло Іллєнко, кінорежисер: “Я вважаю, що культурна політика держави – це відсутність на цьому круглому столі працівників Міністерства культури. Їм що – нецікаво? Я вісім років проводжу фестиваль вітчизняного кіно “Відкрита ніч”. Кожен фестиваль проходить, як останній, бо в таких напіваматорських умовах, як ми це робимо, фестиваль робити неможливо. Це фестиваль поганого кіно. Це те, що я повсякчас про ці фільми чую від можновладців. А ще такого кіно, про яке говорять, що його не існує. Але я це кіно дуже люблю”.

Євген Карась, галерист: “Ось є витяг із програми діяльності Кабінету Міністрів, яка називається “Послідовність, ефективність, відповідальність” (кожен може його знайти на сайті Кабміну): “З метою забезпечення всебічного доступу до культурних надбань, формування високих культурних запитів громадян, покращення умов творчої діяльності, зміцнення позитивного культурно-мистецького іміджу України в світі, уряд вирішуватиме такі завдання…” Тут 13 пунктів, і це феєрверк стратегічної думки в галузі культури. Наприклад, “ліквідація протягом 2004 – 2005 років неповної зайнятості працівників культури, в тому числі у сільській місцевості” або “Поширення експериментального досвіду Рівненської області у створенні культурно-дозвільних комплексів, зокрема у сільській місцевості”.

Сергій Проскурня, театральний діяч: “Культурна політика? Одне слово – ХАОС. Ми не знаємо ані тих культурних надбань, які маємо (і тому в нас можлива і чорна археологія, і “державні подарунки”…), ані тих людей, які зараз цю культуру створюють. Цю базу даних треба створювати негайно. І на основі цього формулювати культурну стратегію”.



Леонід Фінкельштейн, головний редактор видавництва “Факт”: “Приїжджаю до міста Одеса. Заходжу в книгарню. Книжки мого видавництва стоять у відділі “Иностранная литература”. Приїжджаю до міста Полтава. Дві книгарні в центрі. Державні книгарні, до речі. Хочемо поставити на продаж свої книжки. Відповідь: “А у нас такое никто не читает”. Ось вона культурна політика держави. Ми не запросили на цей круглий стіл представників Міністерства культури – навіщо? Ми не розраховуємо на їхню допомогу. Зате ми запросили журналістів, і все, про що ми сьогодні говорили, адресовано насамперед представникам ЗМІ. У нас є чимало гарних авторів – напишіть про них. Щоб у тій самій Полтаві прочитали вашу статтю, прийшли з нею до книгарні й пояснили книготорговцям, що вони хотіли би купити українську книжку. Розмовляти з посадовцями про культурну політику – марна справа: вони не розуміють. Під час акції “Рукописи горять” (лютий, 2004) Оксана Забужко пообіцяла безкоштовно провести для посадовців будь-якого рангу семінар з питань культурної політики. Жоден не звернувся”.



Олександр Афонін, голова Асоціації видавців та книгорозповсюджувачів: “Минулого року в липні на прес-конференції перший віце-прем’єр, міністр фінансів України сказав таку фразу: “Вы что думаете, если этим издателям и полиграфистам дать льготы и деньги, они с кем-нибудь поделятся?” У залі запала тиша. Потім почулося обурене гудіння. І тоді посадовець сказав: «Я имел в виду, что они не поделятся со своими работниками, авторами… У них психология такая. Я их психологию знаю». Я тоді написав памфлет до газети «Дзеркало тижня», де зокрема зазначив, що нам не потрібні міністри, які будують культурну політику на своїх знаннях із психології та психіатрії – бо у відповідних лікувальних закладах їх просто не читають. І ще: я дуже уважно проштудіював різні документи підписані різними прем’єрами протягом останніх 9 років. В жодному документі я не знайшов слова “книга”. Воно в нашій політиці відсутнє. Тобто існування книги в нашому житті ані законодавча, ані виконавча влада не визнає”.