У просторі зависало передчуття чогось напрочуд інтригуючого із назвою „Мультимедійний проект „Комплектація”. Костя Дорошенко як прес-аташе цієї модної вечірки метушився й похапливо роздавав прес-релізи. „Детектор медіа”... – чарівно блимнув він усміхненими лисячими оченятами, – ходімо, покажу ваше місце”.

З околиці, де опинилася Зіна, відкривався вельми чудовий краєвид. Цигарковий дим та вершки українського бомонду поступово заповнювали простір квартири „Бабуїн”. Зіна побачила Леся Саніна. У шкіряних штанах, в усій своїй красі та значимості ходив відомий український режисер між рядами столів та кидав соколиним оком навкруги. Підалькіній здалося, що Санін зупинив свій погляд на ній, вона хитнула головою, та у відповідь нічого не отримала. Герой дівчини не бачив, дивився крізь Зіну, стіни, Україну й думав про щось своє.

„Скучное интервью вы сделали недавно с Виталием Линецким”, – вивів із заціпеніння Підалькіну голос редактора журналу „Optimum” Юрія Володарського. „Залицяється”... – подумала Зіна й сором’язливо всміхнулася у відповідь. Її починало смикати. Хотілося: а) повітря свіжого; б) початку мультимедії. Хоча щодо останнього, то кореспондентка „ТК” не дуже-то й розуміла, про що, власне, мова.

„Вас ждут игры взрослые, бескомпромиссные и шокирующие”, – пояснив зі сцени публіці керівник проекту, юнак зі срібними сережками у вухах Євген Мінко.

„Отакої!” – вигукнула ошелешена Підалькіна, побачивши на білому екрані живописну абстрактну проекцію й почувши музику авангардистів. На дорослих іграх Зіна не розумілася, то й попрямувала просто до столика Юрія Макарова. „Для „ТК”, – пояснила Підалькіна, спрямувала диктофон і побачила напругу в очах зірки „1+1”. „Люди, которые этим занимаются, понимают, что такое современная музыка, – не маючи змоги мовчати, все ж таки промовив до Зіни Юрій. – Если угодно – это расширение пространства. Но давайте сперва послушаем. Зачем делать поспешные выводы, доживем до конца”...

З.П. (підсуваючи свого диктофона ближче, недовірливо): Думаєте, що доживете?

Ю.М. (відвертаючись від Зіни): Посмотрим.

„Не у гуморі щось”, – подумала Підалькіна. Інтуїція підказувала, що „посмотрєть”, як Юрій Макаров „доживе” до кінця, їй таки не вдасться, тому попрямувала до Леся Саніна.

Л.С. (довірливо до дівчини): Ця музика приносить глибоке відчуття втраченості. В індустріальних центрах ми не помічаємо різниці між містом і власними біоритмами. Концепція цієї музики – спроба гармонізувати хаос і повернути культуру, без якої ми не можемо жити. Зараз усе технологізовано, мало речей у світі робиться заради прекрасного. Сучасні музиканти намагаються створити мистецтво з того, що чують навколо.

Аксинья Куріна – страшний кінокритик (перебиваючи промову героя): Зіно, познайомся, молодий геніальний письменник Любко Дереш.

З.П. (подаючи руку Любкові): А що, Любку, якщо ти сучасний письменник, знаходиш спільні риси в музиці авангардистів та літературних текстах?

Л.Д. (тиснучи велику добру руку Підалькіної): Ця музика – цікавий спосіб пізнати себе. У майбутньому слухач почне працювати над собою, бо не можна лишатись пасивним при такій музиці. Що стосується літератури, то це високоабстрактна музика, я ж не уявляю собі тексту такої абстракції. Це мусить бути герметичний текст, позбавлений змісту. Але особисто я надихаюся від такої музики.

Зіна побачила поруч усміхнену до Любка Діану Клочко, яка сприяла видавництву книжки Дереша в „Кальварії”.

З.П. (повертаючись до сонцесяйно усміхненого обличчя Діани): А ось і видавець твоїх книжок, Любку!

Д.К. (підтримуючи тему розмови): Я не видавець... Я людина іншого покоління, і приємно було почути в цій музиці бабів. Баби наші – це архаїка, структура, на якій тримається все.

Збагнувши, що Діана, кажучи про бабів, мала на увазі вставки з народними співами в електронній композиції Катерини Заволоки, Зіна починала втрачати рівновагу, бо знов відчула на собі той пророчий погляд Леся Саніна. До того ж наступна композиція нагадувала пилку, яка просто вгризалася в мозок дівчини.

„Ця музика вивертає мені внутрішності, – несподівано закричала у Зінин диктофон молода журналістка Тетяна Олійник. – В мене усе болить. Це „адська костодробилка”. Такий супровід має бути в пеклі. Це музика для певного середовища. Подивись, тут зібрались представники піару, реклами, дизайну”. „Да. Мое сознание нечувствительно к этим децибелам, – підтримала Тетяну її подруга Настя Гайшенець. – Возможно, эта музыка рассчитана на людей, которые употребляют стимуляторы. Только под их воздействием можно чувствовать себя адекватно этой атмосфере. Это рассчитано на человека, настроенного деструктивно. Такой себе поиск новой искренности”.

Зіна не відповіла дівчаткам нічого, попрямувала до виходу, але несподівано втрапила на керівника проекту худорлявого Женю Мінко.

З.П. (розтягуючи на своєму обличчі глупу посмішку): Чому ти, Женю, цим зайнявся?

Ж.М.: Потому что этой музыкой я занимаюсь третий год. Она сложная, интеллектуальная, многослойная и чувственная. Несмотря на то, что самые успешные случаи развития музыкального рынка не дают примеров, что такая музыка придет к массам. Хороший тираж считается 5 тысяч экземпляров, это не сравнимо с тиражами поп-звезд. Но Украине и его достичь пока сложно. Но я уверен, что это начнет происходить в ближайшее время.

І тут перед обличчям Підалькіної виріс, як гриб, сам Костянтин Дорошенко. Як місяць срібний світився він у білій сорочці з авангардовими візерунками. „Кандинський? Малевич?..” – не могла збагнути Зіна. Костя дивився на дівчину й кидав лагідні погляди в бік Євгена.

К.Д.: Я люблю социальные эксперименты. Мы вытащили музыку, которая давно в Европе является социализированной, не скажу популярной, а имеющей спрос в интеллектуальной среде. Проходит множество международных фестивалей такой музыки, куда успешно ездят наши музыканты. В Украине же она пока живет в подворотнях. Что мне нравится в кураторском проекте Евгения Минко – он рассчитан на изменение социума. Здесь много персонажей – людей элиты украинского общества. И никто из них пока не ушел отсюда. Музыканты смогут увидеть, как на их музыку реагируют неглупые люди в этом городе. Третий социальный момент – четкая работа с привлечением спонсора. «Алекс» – креативный коньяк, который поддерживает креативные движения в обществе. Он сумел совместить свою торговую марку с наиболее экстравагантным явлением в украинской музыке. Это интересная социальная подоплека, где спонсор является органичной частью проекта.

„Слухати не переслухати”, – думала Зіна, але від піарівських тиску Костянтина з прострації не випадала. Блимала очима, забуваючи, де і навіщо вона знаходиться.

„Зіно, це музикант Дмитро Федоренко – поспілкуйся з музикантом”, – кинув дівчині Євген Мінко.

З.П. (роблячи вольове зусилля, щоб подолати прострацію): Музикант?

Д.Ф. (як лікар, гіпнотизуючи, пояснюючи Підалькіній її невтішний стан): Це внутрішня трансформація моя і тих людей, які будуть мою музику слухати. У ній закладено механізм руху. Я хочу досягти абсолютного звуку. Його абстрактної форми. Це динамічна медитація. Музика не дає людині заснути, виводить її з сомнамбулічного стану, дає можливість інакше сприймати світ. Тут важливий пошук. Те, що стосується цифрового мистецтва, – то це лише його початок. Наші виступи за кордоном – звична річ. Інший етап розвитку. У нашій країні ми займаємося пробиванням стін. У даному випадку допомога журналістів – неоцінима.

Тут знов перед очима виникла Аксинья Куріна.

А.К. (тягнучи пришелепувату Підалькіну до бібліотеки квартири „Бабуїн): Раньше я придерживалась убеждения, что человек со здоровой чувственностью такую музыку слушать не станет. Но с периода „Комплектации” я радикально изменила свое мнение.

Тут Куріна весело зареготала. „Гумор... – подумала Зіна. – Не збагну”. „Ты, Зина, лучше посмотри на мои коленки. Какие они кругленькие, красивенькие, а ты не замечаешь”, – вела свої жарти кінокритик. Зіна повела очима і побачила: а) справді файні колінця Куріної; б) не менш привабливе її плечико. „Це вже занадто”, – подумала Підалькіна і почула, що Юрій Макаров втік з вечірки із невдоволеним виразом обличчя. „Це занадто”, – повторила знов першу ясну думку, яка спала їй за вечір, зібрала свої манатки та дременула у темряву наздоганяти зірку вельмишановного каналу „1+1”. Подалі від будь-яких експериментів, нових технологій, глядацьких оплесків з криками „браво”, від соціуму, його бомонду – до рідної й жаданої телевізії.