Америка провела в останню путь Рональда Рейгана як національного героя. Похорон було влаштовано на державному рівні, та набагато важливішим було інше – прояв поваги й любові нації до свого лідера. Перш, ніж його тіло поклали у родинний склеп у рідній Каліфорнії, сотні тисяч американців годинами стояли під пекельним сонцем у Вашингтоні, щоб віддати шану тому, хто відродив велич їхньої країни і сприяв здійсненню їхніх ідеалів.

У колишньому Радянському Союзі про 40-го президента США було спотворене уявлення. Офіційна пропаганда називала його голлівудським актором і нахабним ковбоєм (ніби те й інше гірше, ніж бути заскорублим, пихатим бюрократом). Схаменулися тільки тоді, як “імперія зла”, як охрестив СРСР Рейган, почала розвалюватися на очах у всього світу, не витримавши нав”язаної їй консервативною адміністрацією США шаленої гонки озброєнь. Рейган не став зіркою першої величини на артистичному Олімпі, і це лише підтвердило той факт, що грати за чужими сценаріями було не його роллю. Зате він досягнув незрівняно більшого.

В Україні, так само як і в усьому СРСР, про Рональда Рейгана не знали майже нічого. Не знають й досі. Це можна частково пояснити тим, що проголошення її незалежності припало на той час, коли 40-го президента США вже не було при владі. Та, мабуть, ніхто, за винятком колишніх дисидентів, відтиснутих у сьогоднішній Україні на узбіччя політичного життя, не відає, що він був прихильником свободи української нації.

Про це я не почув жодної згадки ані в показаних на телеекранах України коротких сюжетах у програмах новин, ані в інформаційно-аналітичній програмі Першого Національного “Міжнародні вісті”, ані в недільній програмі “Інтера” “Подробиці тижня”.

Винятком стали хіба що кадри останньої програми “Вікно в Америку” (Перший національний), повністю присвяченої пам”яті Рональда Рейгана. У них Михайло Горинь розповів про те, як харизматичний американський президент домігся від Михайла Горбачова зустріч з дисидентами, серед яких пощастило бути й оповідачеві.

Та повернімося не до ретрансляційних потужностей, а до творчих можливостей телебачення в Україні, власне, до його реального професійного рівня.

Я не приховую, що від самого початку був небайдужим до Рональда Рейгана – не тільки як до видатного президента, а й як до особистості з рідкісно світлою аурою. Сталося так, що моє перше відрядження до Сполучених Штатів співпало з його перебуванням у Білому домі у 1981-1989 роках, і впродовж усього цього періоду я мав рідкісну нагоду спостерігати за його діяльністю з близької відстані.

Тож кинута мимохідь у програмі новин 5 каналу ремарка, що Рейган “не був освіченим президентом” викликала у мене несприйняття і спротив. Так само, як і твердження у програмі новин ICTV, що він прийшов до влади під гаслами “гарного хлопця”. Як на мене, то ці твердження – свідчення розумових лінощів, небажання докопатися до суті самому, видаючи чужі, до того ж хибні, думки за власні.

Рейгана справді ніколи не зараховували до “яйцеголових”, які нерідко мислять відірваними від життя, абстрактними й незрозумілими звичайним людям поняттями (та й навряд чи він вважав би це за честь). Найстаріший в історії Америки президент був водночас одним з наймудріших. Він спирався, передусім, на власний життєвий досвід і здоровий глузд, на прагматичне мислення та ідеали нації.

Та у численних промовах і заявах “великого комунікатора” (тільки упродовж першого терміну він виступив з радіозверненнями до нації майже 350 разів) можна знайти посилання на його улюбленого президента Авраама Лінкольна, на “батьків нації” – Джорджа Вашингтона, Джона Адамса, Томаса Джефферсона, на американських поетів Волтера Уїтмена та Роберта Фроста, на Вінстона Черчілля, навіть на святого Тому Аквінського. І, звісно, на Вільяма Шекспіра:

В людських ділах припливи є й відливи,

Зустрінь приплив – і піднесешся вгору.

А пропусти – і путь твоя земна

Мілинами й стражданнями проляже.

Сьогодні нас несе приливна хвиля,

І ми повинні нею скористатись,

Або все втратимо.



Який британський чи американський актор не знає Шекспіра? Він завжди збуджує емоції, спонукає до роздумів. Однак більшість публічних виступів Рейгана були схожі на інтелектуальний бульйон, в якому чужі думки були тільки приправою, що додавала смаку ситному вивару, який він пропонував своїм співвітчизникам.

На виборах 1984 року він здобув перемогу у 49 з 50 штатів. Невже американці двічі проголосували за Рональда Рейгана і, цілком ймовірно, проголосували б утретє, якби не існувало обмежувальної поправки до Конституції (у січні 1989 року він склав з себе повноваження голови держави з рекордним в історії країни рейтингом популярності) тільки тому, що він був “гарним хлопцем”?

Поняття “good guys” і “bad guys” доволі поширене у свідомості американців і означає, передусім, оцінку людських вчинків з морального погляду. Однак у цій країні, на противагу колишньому Радянському Союзу, ніколи не існувало професії “гарного хлопця”. Подейкували, що нині забутий всіма немічний Костянтин Черненко спромігся стати Генеральним секретарем ЦК КПРС не в останню чергу завдяки тому, що вправно відкорковував пляшки своєму партбосові Леоніду Брежнєву, поступово перебравши тим часом до своїх рук важелі партійно-державної бюрократичної системи. Його сходження у Кремлі передвіщало неминучий близький крах СССР.

“Я не зустрічався з попередниками Генерального секретаря Горбачова з єдиної причини: усі вони весь час вмирали: Брежнєв, Андропов, Черненко», – скаже невдовзі Рональд Рейган. Колишнього голлівудського актора й губернатора найбагатшого в країні штату Каліфорнія оберуть президентом США у драматичний момент, коли Америка зіштовхнеться з серйозними економічними труднощами: високим рівнем інфляції та безробіттям, а на міжнародній арені зазнає відчутних поразок і принижень у зв’язку з ісламською революцією в Ірані й захопленням там заручників та радянською інтервенцією в Афганістані. Він прийде до влади під гаслами економічного й духовного відродження країни, а ввійде в історію як творець рейганоміки й доктрини Рейгана.

Який конкретний зміст цих понять?

Перше з них означає різке зменшення податків, обмеження втручання федерального уряду в економічне регулювання, максимальне вивільнення приватної ініціативи і як наслідок усього цього – створення дев`ятнадцяти мільйонів нових робочих місць, динамічний розвиток економіки. Завдяки ухваленому 1986 року закону про податкову реформу у США було запроваджено найнижчі податкові ставки серед усіх розвинених країн світу. 80 відсотків американців почали сплачувати до державної скарбниці усього 15 відсотків від своїх заробітків, а понад 4 мільйони родин з низькими прибутками взагалі було звільнено від сплати податків.

Щоразу, намічаючи важливі цілі, американський президент звертався до своїх співвітчизників, збуджуючи в них почуття національної гордості й переконаності у своїх силах: ми неодмінно це зробимо, адже ми – американці. То були не безкрилі вислови на кшталт “маємо те, що маємо“ чи “національна ідея не спрацювала в Україні”, що прирікають на песимізм і скніння. Нація щоразу відгукувался на заклик свого лідера.

Доктрину Рейгана чітко й лаконічно висловив сам її натхненник й провідник: “Головною метою зовнішньої політики ми проголосили не просто запобігання війні, а розширення свободи”.

У цієї політики був і людський ракурс. Американський президент постійно виступав на захист тих, хто боровся за ідеали демократії, свободи й національного визволення у жорстоких умовах тоталітарного режиму в СРСР. Зустрічаючись з Горбачовим, він щоразу передавав йому список дисидентів, на звільненні яких наполягав як на передумові початку чи продовження дипломатичних переговорів.

В одному з рейганівських списків був український митець-дисидент Петро Рубан, якого комуністична влада звільнила за п’ять днів напередодні візиту Рейгана до Москви у травні 1988 року. Загалом він перебував в ув’язненні упродовж 23 років. У зв’язку з 200-ми роковинами незалежності США, він приготував американському народу дарчу теку із зображенням статуї Свободи, а зсередини з одного боку – з портретом Джорджа Вашингтона, а з іншого – зі сліпим кобзарем з хлопчиком-поводирем, які символізували українську трагедію. За цей дарунок його було засуджено до чергового 9-річного терміну. Після звільнення з комуністичних катівень для Петра Рубана розпочався новий, американський період життя. Він декілька разів зустрічався з Рональдом Рейганом, а нині живе в Україні і з глибокою шаною згадує про американського президента.

Симпатії Рейгана до України й українців, до їхньої національно-визвольної боротьби мають давнє коріння. Ще у той час, як він був голлівудським актором, він став членом Комітету пам’ятника Шевченку. Тоді, всупереч протидії радянської дипломатії та маріонеткового так званого постійного представництва УССР при ООН та впливових у США антиукраїнських сил, він підтримував зусилля діаспори спорудити монумент національному барду України, що постав в американській столиці сорок років тому.

Журналістиці, яка звикла порпатися на мілинах української політики, важко сягнути світових обріїв. Цього разу повз її увагу пройшла цікава для телеглядачів тема “Рейган й Україна”. За телекадром, по суті, лишилися постать одного з найвидатніших американських президентів і останнього – поряд з Маргарет Тетчер - великого дежавного діяча кінця ХХ століття, його яскрава особистість.

А про це варто було б розповісти. У жилах Рейгана текла ірландська кров, в нього було непідробне почуття гумору. “Скажіть мені, що ви республіканці!” – вигукнув він на операційному столі, опинившись там після того, як став, за власними словами, об”єктом “непроханої уваги з боку молодого Гінклі” (той стріляв у президента, щоб привернути до себе увагу кінозірки Джоді Фостер, в яку закохався). Лікарі свідчать, що почуття гумору великою мірою допомогло старому Рональду Рейгану швидко одужати після важкого поранення.

Він був справжнім життєлюбом і оптимістом. “Відтоді, як я прийшов у Білий дім, – жартома казав президент, – у мене з’явилося два слухові апарати, я переніс операції на прямій кишці, на простаті, у мене був рак шкіри, в мене стріляли, та, до дідька, – я ніколи не почувався краще”. А хто міг так галантно, як він, освідчитися у коханні своїй супутниці життя й водночас у любові до своєї країни? Облетівши на вертольоті статую Свободи на святкуванні її століття, він був зачарований її жіночістю й сказав Ненсі: “Це – друга жінка у моєму житті”.

Рейган ніколи не фетишизував політики й влади, хоча вони були для нього важливим знаряддям для досягнення національних цілей, утвердження у світі ідеалів, у які він вірив. Він ніколи не зараховував себе до політичної еліти і, здається, жодного разу не користувався цим снобістським поняттям політиканів. Обіймаючи найвпливовішу посаду в Америці й фактично у світі, він, однак, вважав себе простим смертним.

Про те, які людські цінності Рейган вважав найважливішими у житті, свідчать його висловлювання на поминках Малкольма Болдриджа, міністра торгівлі у своїй адміністрації. “Кажуть, що бути простою людиною – дар Божий, – казав президент. – Якщо під цим розуміти дотримання простих принципів порядності, то Мак був наділений цим даром”. Найбільше Рейган шанував померлого за те, що той ставився до людей залежно не від їхнього становища і грошей, а від людських якостей, за те, що він був незалежний у своїх судженнях і вчинках. Подолавши завдяки сталевій волі тяжку хворобу і знову сівши у сідло ковбоя, він, як висловився президент, помер саме так як хотів – під час родео.

На противагу Болдриджу Рейган – невідомо за які гріхи – помер мученицькою смертю. Десять років поспіль він страждав від невиліковної хвороби Альцгеймера. Він постійно перебував у стані безпам’ятства і, як свідчать близькі, лише люблячий погляд, звернений до дружини, тонкою ниточкою зв’язував його з життям.

“Любов не зникає безслідно, любов живе, як і раніше, вона освітлює наш сум. З тієї миті, як ми народжуємося, любов завжди з нами, вона допомагає нам виплисти під час повені й додає сили у час випробувань”. Таке могла сказати тільки людина, яка розуміла минущість влади, збагнувши серцем і розумом глибинну сутність людського буття.

“Великий комунікатор”,

журналісти й медіа

Рональд Рейган був не тільки кіноактором, президентом гільдії акторів Голлівуду, а й журналістом. Після закінчення колледжу він працював спортивним коментатором на радіо. Згодом, у 60-х роках, завдяки виступам по національному телебаченню, його було визнано одним з найкращих публічних промовців у Сполучених Штатах. Як президента його називали “великим комунікатором”.

Ось деякі думки Рональда Рейгана про роль журналістів і медіа у суспільстві, про стосунки між ними й владою. Попри те, що впливова у США ліберальна преса постійно критикувала президента-консерватора, у нього був доброзичливий стиль спілкування з журналістами. Він з повагою ставився до представників преси, багатьох з них знав по іменах, враховував їхні думки й часто посилався на них.

“…Правда може існувати тільки там, де журналістові надано свободу слова”.

(З виступу біля Бранденбурзьких воріт, 12 червня 1987 року).

“Великі податки потрібні нам, як Джону Маклафліну (головному редакторові консервативного часопису "Нешнл рев’ю”. – прим. А.С.) курси підвищення кваліфікації”.

(З виступу на щорічному обіді Консервативного комітету політичних дій, 1 березня 1985 року).

“За словами журналіста Лу Кеннона, я лишався президентом до останнього моменту. Мені це приємно”.

(З виступу на Дні ветеранів 11 листопада 1988 року).

“Між нами були розбіжності й суперечності, та я багато чого у вас навчився”.

(З виступу на обіді для журналістів, акредитованих при Білому домі, 21 листопада 1988 року).

“Я сподіваюся, що у моєму некролозі кореспонденти Білого дому напишуть те саме, що має бути написане в некролозі про будь-якого президента: “Він віддавав належне такою мірою, якою отримував”. У цьому, як на мою думку, суть здорової преси й президенства”.

(Там же).

До цього слід додати: Рональда Рейгана визнано найкращим знавцем американської літературної мови серед усіх президентів США (вважають, наприклад, що стиль Франкліна Рузвельта страждав від академізмів). Він був одним з творців досконалої телевізійної мови, що є в Америці одним з найкращих стандартів.

Це – велика школа не тільки для українських політиків, більшість яких узагалі не володіє мистецтвом публічних виступів, а й для тих українських журналістів, які хочуть стати справжніми професіоналами.