Чому телевізійній корпорації потрібна політреформа? Роздуми на фінальній стадії процесу

10 Лютого 2004
1450

Чому телевізійній корпорації потрібна політреформа? Роздуми на фінальній стадії процесу

1450
Для більшості непосвячених у телевізійну „кухню” існує небагато пояснень, чому ті чи інші телевізійні персонажі займають ту чи іншу позицію щодо політреформи. Таких пояснень, власне, всього три: „лінія партії” (її підвид – „важливе і актуальне завдання”), зарплата, переконання.
Чому телевізійній корпорації потрібна політреформа? Роздуми на фінальній стадії процесу
Я не є телевізійним циніком і не буду відкидати те, що для різних телевізійних персонажів має значення і задіяна якась із цих мотивацій або їх комбінація. Зрештою, кожен редактор новин мого рівня знає, що найбільш типовою поведінкою мого підлеглого по роботі, телевізійного журналіста-новинника, є небажання брати участь у всіляких телеігрищах навколо реформи і уникання цього.

Нікого за це і не думаю засуджувати. Адже – окрім усвідомленого чи напівсвідомого небажання брати участь у тому, що є технологічним проектом (журналісту часто неважливо, влади чи опозиції), має місце також ще одна дуже важлива обставина. А саме – далеко не кожен бажає поставити собі завдання самостійно з’ясувати, в чому суть політреформи; спрогнозувати, якою буде країна, якщо її проведутьне проведуть; у яких обставинах буде в тому й іншому випадку здійснюватися його робота. Часто має місце змішування суті реформи (створення парламентсько-президентської республіки) і парламентської процедури імплементації реформи.

Відповідно, найголовнішим завданням редактора є в такі моменти... розмовляти зі своїми журналістами. Ділитися з ними своїм баченням проблем, не нав’язувати його, а аргументувати свої позиції.

Зрештою, сила і якість журналістської роботи не обов’язково виявляється у вмінні точно все спрогнозувати наперед. Для цього існує телевізійна політична аналітика, якою займаюся я. Для роботи журналіста-новинника принципово інше: максимально точно і зрозуміло для глядача передати те, що він бачив.

Тож розділю далі аналіз на три проблеми – суть реформи і що це значить для телебачення, процедура її проведення і її висвітлення на телеканалах.

Найпростіше проаналізувати другу і третю проблему.

ВИСВІТЛЕННЯ НА ТЕЛЕКАНАЛАХ

Телевізійне висвітлення політреформи не можна назвати прийнятним. Новинний формат в силу минущості подій для цього не підходить зовсім. Дуже часто тому, наприклад, сюжети, які стосуються реформи, у випусках ТСН о 19.30 і вночі відрізняються: події ж не стоять на місці. Новинний формат може інформувати – не більше.

При цьому слід де-факто виходити з того, що таке інформування не може бути вичерпним. Чому? Політреформа має безліч боків, кутів, нюансів і мікронюансів, позицій і напівпозицій, безліч відтінків і спектрів від чорного до білого. Тож, по-перше, оскільки точок зору на ту чи іншу проблему не дві-три, а набагато більше – бажання передати всі має небезпеку заплутування, а тому маніпулювання глядачем. По-друге, протилежна небезпека – огрублення ситуації до примітивізму.

Тому для обговорення політреформи, на мій погляд, мають бути задіяні формати ток-шоу достатнього хронометражу, до 45 хвилин. Не „Епіцентру” – коли треба проаналізувати весь спектр того найважливішого, що сталося за тиждень, коли є „висяки” і необхідність продовження попереднього аналізу – у мене на повноцінне обговорення навіть одного аспекту реформи просто нема часу. Спробувавши багато варіантів дискусій з різними людьми, я дійшов висновку, що не маю можливості від чогось відмовитися, щоб таке обговорення провести.

Далі – слід розділяти громадське обговорення реформи і його політичне обговорення. Перше, без сумніву, грубіше; від громадянина не слід вимагати, щоб він був конституціоналістом; від політиків з парламенту цього вимагати необхідно. А тому мають бути надзвичайно високими вимоги до потенційних ведучих і редакторів ток-шоу про реформу: от вони мають розуміти все не гірше політиків, щоб направляти розмову в студії. Відносної „телегенічності” обговорення (вона в будь-якому випадку буде поступатися темі втрачених дітей, іракських миротворців і українських путан у Греції) можна досягти сюжетами із країн, де діє система влади, що її пропонується збудувати в Україні.

Але – я всього лише головний редактор новин і не формую програмну політику українських телеканалів. Можу лише шкодувати, що такого обговорення немає.

До чого вже привела відсутність такого обговорення? Навіть деякі мої знайомі журналісти і редактори плутаються, як буде управлятися країна – що вже казати про глядача? Невичерпний перелік сакраментальних питань. Хто буде новим „Папою”? Посилиться влада чи послабиться? Хто призначає силовиків? Яка процедура примушення до спільного рішення прем’єра, більшості і президента? Хто визначає зовнішню, оборонну політику, політику безпеки? Де – найголовніші вибори – всередині партій (як у Штатах), на місцевому, на національному рівнях? Що таке громадський контроль за цими виборами?

Не було навіть обговорення спектру справжніх інтересів, які рухають політиками, що хочуть чи не хочуть реформи.

ПРОЦЕДУРА ПОЛІТРЕФОРМИ

Усі політики маніпулюють нею і заплутують глядача і журналіста. Мій висновок із цього простий: у реформі ми приречені послідовно пройти всі етапи, не оминаючи і маразматичні. Залишимося кожен при своєму: той, хто думає, що реформа важлива, так і думатиме, людина з протилежними поглядами залишиться при своєму.

СУТЬ РЕФОРМИ

Соціологічні опитування останніх 12 років фіксують незмінно високий відсоток людей, які вважають, що один або кілька харизматичних керівників можуть зробити для країни більше, ніж класні закони. Із цієї ж серії те, що українцям, згідно з опитуваннями, часто подобаються авторитарні керівники минулого – Ленін, Сталін, Мао.

До авторитарних тенденцій в українській свідомості слід ставитися спокійно, фіксувати їх. Як і до того, що в корені протесту проти права людей прямо обирати президента лежить суто українське: „у мене щось хочуть забрати, але я його не віддам”.

Суть реформи, як я її розумію, у бажанні усунути конфлікт в голові самого виборця. А саме, не допустити ситуації, коли мажоритарник (за якого голосує виборець), партія (за яку голосує виборець), Президент (за якого голосує виборець) входять між собою у конфлікт. Ця ситуація для нас типова. За нової системи влади виборець голосуватиме за слабкого президента, який, проте, тримає за одне місце сильний парламент, маючи можливість його розпустити. Також виборець голосує за партію, яка або формує уряд, або є в опозиції до нього.

РЕФОРМА І ТЕЛЕБАЧЕННЯ

Зараз маємо ситуацію, коли система видачі ліцензій на телемовлення сама продукує систему управління телебаченням.

Маємо політичну групу, яка при владі, політичну групу, яка хоче її замінити, і політичні групи, які ніколи не отримають шанс отримати президентське крісло.

Маємо частину тих, хто хоче, аби весь об’єм нині існуючих владних повноважень перейшов до нової групи. Бо вона моральна і таке інше.

Реальні вибори в Україні поки відбуваються раз на 10 років. Це вже зрозуміло, і кажу я про це в якості констатації.

І що, якщо ті, хто наполягає на тому, щоб весь об’єм нині існуючих владних повноважень перейшов до нової групи, бо вона моральна, – помиляються? Адже і перевірити це можна тільки після того, як це станеться?

Для редактора новин це зовсім не автоматично означає втратити роботу. А якщо навіть так – цінність однієї долі великого значення не має – невже і редактори після мене матимуть найкращою реальною гарантією своєї роботи доброту короля? Особисті здатності тримати контакт? Цього мені не хочеться.

Хоча ці здібності, і ці здатності, звичайно, будуть необхідні і далі. Важливою функцією редактора є тримання контакту між своїм колективом і зовнішнім світом, аби втримати їх у відносній гармонії. При цьому нікуди не подітися від того, що політики і журналісти, як люди талановиті, є людьми конфліктними. Залагоджування цих конфліктів теж є постійною роботою.

БІЛЬШІСТЬ І ТЕЛЕБАЧЕННЯ

Але проведенняне проведення реформи означає, що або українська політика і телебачення будуть приречені повторювати 10-річний цикл самопізнання, або не будуть це робити.

Якщо реформа відбувається, то повнота влади зосереджена у прем’єра. Але він уже не є добрим королем, тому що сам залежить від значної кількості депутатів, які його підтримують. Це означає, що принаймні цей спектр депутатів нема проблем показувати.

„У тебе і зараз немає проблем показувати представників парламентської більшості”, – небезпідставно скаже мені уважний читач. Це не зовсім так, відповім, і редактор-практик зрозуміє, про що я.

Знову вдамся до самоцензури. Мова йде про зміну причинно-наслідкового зв’язку. Зараз депутатів більшості показують, тому що вони з більшості і фактично залежать від „першого”. Після реформи депутатів більшості показуватимуть, тому що вони з більшості і „перший” фактично залежить від них. Зараз існує єдиний центр управління парламентською більшістю. Це персональний, точніше, персоналізований центр. Тому навіть у більшості немає конкуренції – за винятком змагання за близькість до тіла. У результаті реформи створиться ситуація, коли прем’єр буде змушений опиратися на кілька центрів впливу в більшості, буде взаємозалежний від них. Це створює для редактора можливості показувати всі центри впливу.

Ще одна можливість виникає із того, що прем’єр, а не Президент матиме найбільше впливу на призначення губернаторів. Кожен з редакторів може навести з пам’яті сучасний список партій, з якими сучасні губернатори воліють не сваритися і яким воліють платити – що вже казати про нову систему влади?

Третій рівень впливу полягає у посиленні парламентського контролю над керівниками центральних органів виконавчої влади. Ми вже якось забули систему, яка функціонувала в Україні до листопада 1994 року (останнім силовиком, якого голосував парламент, став тоді, якщо не помиляюся, голова СБУ Валерій Васильович Маліков). Між тим тоді було нечувано, щоб призначений парламентом силовик посилав куди подалі депутатів, тим більше журналістів. Потім почалося все – так-так – саме із цього. Інформацію тотально закривали спочатку для депутатів. А що буде за нової системи влади? Я ще не бачив силовика чи просто керівника центральних органів виконавчої влади, який би, не звітуючи, посилав куди подалі депутатів, які можуть його призначити чи зняти. Буде легше депутату – стане легше журналісту.

Це – не питання професійної кваліфікації (журналіст завжди, в усі часи, в усіх народів має працювати зі своїми джерелами, діставати те, що хочуть сховати). Це питання відновлення політичної етики у стомленій амбіціями країні.

ОПОЗИЦІЯ І ТЕЛЕБАЧЕННЯ

„А як щодо опозиції”? – знову запитає мене уважний читач. Що дасть можливість показувати її?

Спробуємо з’ясувати. Сучасні маргіналізовані показування опозиції – куцими синхронами чи на спеціально створених для цього носіях – ніхто, звичайно, достатніми визнати не може. Я хочу спробувати дати свій рецепт, як її показувати.

Смію сподіватися, що як редактор новин я бачив у цій роботі все. Я керую ТСН з грудня 1999 року, кожен з редакторів ТСН до мене протримався на цій роботі менше року. Тож бачив я і різні періоди, коли по-різному показували різну опозицію.

Вирішення проблеми показу опозиції, на моє глибоке переконання, лежить у виробленні нових правил гри між нею і владою. Суто по-людськи я розумію нинішню владу, щодо якої слів, матюків їхні опоненти не вибирають. Звідси – спокуса адміністративного контролю.

Почитайте самі заяви блоку „Наша Україна”. Ось кілька з них, які я сам, зі своєї волі, не дам на телеекран: „...нахабство і безнаказаність, які демонструються зараз із боку влади, виростуть в геометричній прогресії через два роки” (Ющенко, 10 лютого); „акція київських податківців носить замовний та політичний характер і є прямим продовженням податкового терору” (Джорджик, 9 лютого); „за роки правління Леоніда Кучми було створено диктаторський режим, який тепер треба “демократизувати” за допомогою реформи” (Гринів, 9 лютого). Що вже казати про людей Тимошенко?

Не кажучи вже про некоректність цих слів – Ющенко, Гринів, Джорджик є породженнями цього „диктаторського режиму”, стали при ньому не найбіднішими людьми – ясно, що це образні вирази. Що, наприклад, є податковим не переслідуванням, а терором?.. Питаня риторичне. А навів я все це для того, щоб показати, як створилося замкнене коло взаємних образ влади і опозиції, від якого страждає телебачення. Я тому і показую виваженого Костенка, а не його неврівноважених колег.

Мені заперечать, що гострі слова вживає опозиція в усіх країнах. Заперечу асиметрично – з кола „Детектор медіа” доводилося чути, що такої інколи хворобливої реакції телевізійників на слова телекритиків – як в Україні – важко знайти деінде. Так от, у стосунках влади і опозиції – те саме. Можливо, в інших країнах гострота опозиціонерів – з цитуванням Свіфта і Монтеня, а у нас – Остапа Бендера і Михаїла Круга.

Реформа не є панацеєю, щоб телебачення мало можливість показувати опозицію. Але реформа є примушенням і опозиції до роботи з владою. Якщо опозиція захоче працювати в коаліції – влада це буде вітати, ні – то ні.

Але будь-яка влада буде бажати „відтінюватися”. „Відтінюватися” вона може тільки на тлі опозиції. Опозиція захоче мати вплив на силовиків, на губернаторів – точок дотику з владою буде більше. А оскільки на все це зростає парламентський вплив, то зростає і вплив парламентської опозиції.

ВАРІАНТ РОЗВИТКУ ПОДІЙ. РЕФОРМА ПРОХОДИТЬ

Настає певний мультиолігархічний плюралізм. Петро Іванович хоче те-то, Петро Іванович – проти. Є можливість формулювання третьої точки зору, монополії немає, інакше Петро Іванович образиться на Івана Івановича і відповість йому позателевізійно і ефективно, наприклад, вийде з коаліції, „підвісить” уряд.

ВАРІАНТ РОЗВИТКУ ПОДІЙ. РЕФОРМА НЕ ПРОХОДИТЬ

І його треба обговорювати. Чому? Тут також є варіанти. Дмитро Лиховій у „Детектор медіа” 3 лютого писав: „паралельно з цим у керівному середовищі "НУ" побутує думка: ОК, головне, що вибори будуть усенародними, ми перемагаємо в будь-якому випадку, приходимо до влади, а вже там зробимо так, що й більшість буде наша, і з термінами та повноваженнями розберемося”.

Що, не ясно? Що те, що „вже там зробимо так” – є тим самим авторитаризмом? Ах, перепрошую, це ж авторитаризм, напевно, на благо? Адже король добрий?

Давайте з’ясуємо. Добрий король усім дав свободу. Від його імені всім керує Роман Безсмертний. Перевірити, чи він дає ЦУ від себе особисто, чи від доброго короля, має можливість – не щодня! – редактор новин, який контактує з королем – і то в тому випадку, якщо він особисто створив можливості для такого контакту.

Коли в тебе, припустимо, забирають ліцензію – король не буде дзвонити в суд. Тому що він добрий і взагалі вищий за втручання у діяльність судової гілки влади. У судах починається конкуренція хабарників. Потім добрий король, оповитий оточенням, яке йому вдуває, хто і на що на телебаченні впливає, починає потроху „закручувати гайки”. Наприклад, за рік-півтора перебування при владі. Хто і що може нам гарантувати неможливість цього?

Нам не треба короля. Нам треба система влади, яка, по суті, гарантує, що працювати і жити можна, навіть якщо злі риси характеру у доброго короля поступово сильнішають. І хай Лиховій не дурить себе й інших: те, що нинішні і майбутні королі будуть жити в одному світі з українами молодими, дзеркалами тижня і іншими „літєратурками” – зовсім не означає, що вони утримуються від спокуси контролювати телевізор. І мене не цікавить, Славу Піховшека чи редакторів після мене.

Тому я і вірю в реформу. Згоден, автоматично можливості показувати в телеящику всі точки зору реформа не дає. Але все ж вона безкінечно далеко веде нас від нинішнього стану речей. Кажуть, у парламенті буде три-чотири клани, вони його контролюватимуть. Можливо, поживемо – побачимо, але якщо так і буде, це буде взаємозалежність кланів і їхніх союзників, а це означає, що показувати точок зору можна буде більше, ніж зараз.

Залежність від п’яти – шести, якщо не більше впливових гравців – краща, ніж від одного. Згоден, це ще не демократія, але більш демократично, ніж те, що маємо зараз.

Читайте по темі:

Редактори своїх рівнів

Вячеслав Пиховшек рискует

Висвітлення політреформи – непрофесіоналізм професіоналів?
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
для „Детектор медіа”
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1450
Читайте також
27.09.2001 12:22
Анна Шерман
«Детектор медіа»
2 340
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду