Виявляється, з 1999 року в Україні діє видавничо-благодійна програма “Книжка без кордонів”. Її провадять два приватні фонди (“Отєчєство”, Москва, РФ та “Відродження краю”, Запоріжжя, Україна) за підтримки Посольства Російської Федерації в Україні. У рамках цього проекту було видано тільки протягом 2003 року 20 найменувань книжок тиражем 130 тисяч екземплярів. Цю літературу передають як благодійну допомогу дитячим будинкам, школам-інтернатам, навчальним закладам. Про усе це у середу, 17 грудня, розповіли журналістам українських ЗМІ в Російському медіа-центрі. Також там можна було почути: -що “Книжка без кордонів” – це важливий громадсько-політичний проект;

-що книжки передають у школи, зокрема у 9 російськомовних шкіл Києва, які потерпають від браку підручників і книжок (цю думку озвучила директорка київської школи № 25, не забуваючи повсякчас дякувати дарителям книжок); -плюс книжки за програмою отримали бібліотеки та громадські організації українців у РФ;

-що “Книжка без кордонів” вписується “в нову парадигму російсько-українських стосунків”. У чому суть нової парадигми, пояснив Андрій Окара, що є “незалежним експертом” проекту: йдеться про те, що нова парадигма (мабуть, на відміну від старої) – не є конкурентною, а взаємодоповнюючою. Ще пан Андрій, відштовхнувшись від тези Дмитра Донцова про шкідливість російської класики, розгорнув власну тезу про непересічність російської класичної літератури.

Це – те, що нам пояснили. Тепер про те, чого не пояснили, чи не захотіли пояснити, а чи просто не змогли зробити через свою некомпетентність ті, хто проводив цю прес-конференцію. По-перше, цікавило, чим відрізняється видавнича програма, що проходить під егідою Посольства РФ в Україні, від інших амбасадових видавничих програм, які не щойно презентуються, а вже певний час працюють в Україні – припустімо, французької видавничої програми “Сковорода”? У чому сенс програми – у підтримці російської книжки в Україні? Чи української книжки в Росії? Постачанні книжок в бібліотеки, школи й ГО? Підтримці книговидавничої справи в Україні? Виданні підручників для російських шкіл (але до чого тут тоді, припустімо, “Мала енциклопедія українського козацтва” чи підручники українською мовою – між іншим, з грифом Міністерства науки та освіти України)? А може, програма підтримує видання україномовних книжок для українців Росії? Тоді критерії відбору – як вибиралося, яка книжка потрапляє до списку підтримуваних видань, а яка ні? Яким чином видавці України можуть взяти участь у програмі? Тобто збагнути суть – на що спрямована програма (її мета), механізм і критерії відбору, хто може взяти у ній участь, – з відповідей учасників прес-конференції зрозуміти було вкрай важко.

Припустімо, коли я запитала про механізм роботи програми, то Микола Фролов (керівник Благодійного фонду “Відродження краю”, Запоріжжя) щиро здивувався: “Ну, все дуже просто. Я думав, ви знаєте…” І пояснив, що механізм роботи фонду такий: фонд спочатку акумулює гроші, а потім їх… витрачає. “І що тут незрозумілого?..” – з усмішкою перепитав у мене пан Фролов. А на запитання, чому програма серед кількох десятків видань Селінджера російською мовою підтримала саме книжку харківського видавництва “Фоліо” (дуже кортіло почути про критерії відбору), пан Фролов “на голубом глазу” відповів, що головний критерій відбору книжок – “прикладний”, а Селінджер, виданий у “Фоліо”, – “найкращий”. Шкода, що пан Фролов не уточнив – чим саме кращий, бо особисто мені важко зрозуміти, чим переклад Райт-Ковальової “Над пропастью во ржи”, надрукований у книжці “Фоліо”, кращий за переклад Райт-Ковальової, вміщений у книжці видавництва “Азбука”, приміром? Проте не тут іще сміються. Найцікавіше – це список українських видавництв – учасників проекту. Їх – 4, причому і “Фоліо” (Харків), і “Школа” (Київ), і “Сталкер” (Донецьк) – це найбагатші, найбільші й комерційно найуспішніші видавництва України з чималою часткою російського капіталу. Як вдалося з’ясувати за допомогою довгої розмови із Миколою Фроловим, а також Сергієм Дойченком (фонд “Отєчєство”), схема роботи програми має такий вигляд: запорізький фонд “Відродження краю” разом із російським фондом “Отєчєство” вирішили частину коштів виділити на книжки. Але не на всі книжки – а на книжки запорізького видавництва “Прем’єр”, а вже там, де у “Прем’єра” не вистачає своїх позицій (припустімо, у “Прем’єра” немає російськомовного Селінджера), – можна докупити книжок, але знову-таки не в усіх, а у “кого треба”. Чесно кажучи, підтримувати українське книговидання, надаючи допомогу “Фоліо”, “Сталкеру” та “Школі”, – це все одно що допомагати стояти на рингу братам Кличкам. Попри питання про доцільність такої підтримки, постає питання й про моральність благодійного проекту, який підриває основи конкуренції на книговидавничому ринку… Плюс на “важливий громадсько-політичний проект” підтримка одного окремо взятого запорізького видавництва “Прем’єр” силами двох приватних фондів явно не тягне. Тим не менш…

Тим не менш на прес-конференції у Російському медіа-центрі були присутні майже усі столичні телеканали! “Книжка без кордонів” вийшла в усіх новинних репортажах! Цікаво знати – чому наші телевізійники вирішили, що це подія? Чому канал “Тоніс”, припустімо, не приїхав знімати презентацію п’ятого тому Гаррі Поттера, який українці встигли перекласти “впєрєді планети всєй”, а от про те, як класно видавництву “Прем’єр” видавати книжки за рахунок фондів “Відродження краю” та “Отєчєства”, він вважав за належне поінформувати своїх глядачів? Вперше я побачила на книжковому заході навіть камеру телеканалу “Ера”! Тобто якби я була глядачем телеканалу і звідти черпала свою інформацію про книжки в Україні, то в мене було б тільки й інформації про успіхи українського книговидання, що приватна благодійна акція “Книжка без кордонів”.

Секрет вдалого піару цієї акції дуже простий. Хочете знати, чому на книжкову акцію з’їхалися всі новинні камери? Бо на прес-конференції мусив бути Віктор Степанович Черномирдін! І журналістів, які зібралися на пресуху, найбільше цікавило – чи буде Путін особисто закривати Рік Росії в Україні, чому не прийшов Віктор Степанович, і ще – здається, було запитання – “чи не боїтеся ви звинувачень у культурному екстремізмі?”. На прес-конференції по книжках самі книжки не цікавили нікого (майже нікого)! Висновок радше схожий на діагноз: сьогодні для українських телеканалів цінність книжкового видання визначається не змістом і актуальністю, а тим, хто його презентує. Причому найкращий піар – це політичний піар. З мого досвіду проведення презентацій у київській книгарні “Цитрус” найбільше камер та журналістів було на презентації книги Анатолія Зленка “Дипломатія та політика”, найменше – жодної – на презентації збірки Тараса Прохаська “Лексикон таємних знань”. Про найкращу книжку не сказав жоден телеканал...

Але от що мене цікавить найбільше – чому про значення українського перекладу Гаррі Поттера, збірки Тараса Прохаська чи нового роману Юрія Винничука доводиться пояснювати нашим телевізійникам, що це таки події, які не щодня трапляються, довго й нудно розтлумачувати, умовляти приїхати й п’ять разів нагадувати, щоби не забули, а на презентацію до Віктора Степановича вони злітаються як мухи на мед? У мене є дві відповіді на це запитання:

1)або в наших телеканалів із Черномирдіним якісь особливі стосунки;

2)або в наших телеканалів викривлене уявлення про “формат” і “не-формат”: політика і Черномирдін – завжди “формат”, книжки – завжди “не-формат”, але “формат” у тому разі, якщо поруч із книжками є політика і Черномирдін.

Люди, поклавши руку на серце: вам що, і справді цікаво знати про кожен чих Черномирдіна?