Як ми вже повідомляли, 19 листопада о 15.00 у готелі “Київ” (другий поверх, конференц-зал) відбудеться круглий стіл “Шляхи розвитку ринку кабельного телебачення в Україні в контексті законодавчого регулювання”, який проводять „Детектор медіа” та „НВФ “Київ-Інформ-Простір” і метою якого є оприлюднення різноманітних та протилежних думок щодо заявленої теми, а також пошук прийнятного компромісу між різними сторонами процесу заради спільних пропозицій законодавцям.



У рамках дискусії на згадану тему “Детектор медіа” вже оприлюднила статті почесного президента Спілки кабельних операторів України Олександра Ляхова “Выживет ли “кабельщик” в новой “мультимедийной среде?” та президента Всеукраїнської асоціації операторів кабельного телебачення та телеінформаційних мереж Володимира Алексєєва “Пересядем на лошадь?” .

Сьогодні ми продовжуємо дискусію – цього разу статтею Тараса Крупського, який робить спробу проаналізувати виникнення розбіжностей у підходах до проблеми законодавчого регулювання кабельних телекомунікацій.



Приводом до написання цієї статті стало непорозуміння між учасниками ринку мовлення у багатоканальних мережах навколо нового проекту Закону “Про телебачення та радіомовлення”, який нещодавно з’явився на світ у надрах Комітету Верховної Ради з питань свободи слова та інформації.

Серед іншого, названий законопроект врегульовує і діяльність на ринку мовлення у багатоканальних мережах. Цей документ одразу викликав гострі суперечки та неоднозначну реакцію серед тих, хто так чи інакше пов’язаний із цим ринком. Найбільше суперечок виникло щодо статті 44 цього законопроекту “Особливості організації мовлення у багатоканальних мережах”, яка описує порядок відносин учасників ринку з відповідними державними органами. У середовищі компаній кабельних телекомунікацій дуже неоднозначно було сприйнято те, яким чином цей законопроект врегульовує порядок надання послуг учасниками ринку мовлення у багатоканальних мережах, а також визначає види діяльності, котрі потребують ліцензування, та суб’єктів, що мають отримати відповідні ліцензії.

Наріжним каменем протистояння є питання про те, які види діяльності компаній кабельних телекомунікацій потребують ліцензування. Тобто, якщо простіше, – скільки ліцензій і від яких установ мусить отримати учасник ринку мовлення у багатоканальних мережах, щоб мати змогу вести різнопланову діяльність на ньому. Найбільш чітко ця суперечка може бути висвітлена у порівнянні позицій президента Спілки кабельних телеоператорів України Олександра Ляхова і президента Всеукраїнської асоціації операторів кабельного телебачення та телеінформаційних мереж Володимира Алексєєва, які сповідують у чомусь схожі підходи до того, як має відбуватись регулювання ринку кабельного телебачення, але ніяк не можуть дійти згоди щодо необхідності згадування про кабельні телекомунікації у законі “Про телебачення та радіомовлення”.

Статті, у яких вони викладають своє бачення проблематики, вже були розміщені на сторінках “Детектор медіа”. Тепер доцільним видається провести аналіз підходів та визначити, в чому причина розбіжності у поглядах двох осіб, котрі представляють суб’єктів одного і того ж ринку.

Спільним аспектом обох позицій є невдоволення пропонованим у 44 статті механізмом врегулювання ринку мовлення у багатоканальних мережах. Обидва опонента, один з яких представляє інтереси найбільшого об’єднання компаній кабельних телекомунікацій в Україні, а інший — інтереси громадян, зацікавлених розвитком ринку кабельних телекомунікацій, сходяться в одному — механізм ліцензування, закладений у законопроекті, є недостатнім, не торкається всіх інтересів учасників ринку та поки що не сприяє розвитку галузі. Але причини цього незадоволення різні.

На думку В. Алексєєва як представника громадської організації http://www.detector.media/comments/?id=11918, ліцензування у тому порядку, у якому воно передбачене законопроектом, призведе до появи між оператором мережі та абонентом посередника – провайдера послуг кабельних телемереж. Поява такого суб’єкту на ринку кабельного телебачення, з його точки зору, завдасть шкоди. Ймовірно зросте абонентська плата за користування послугами, відбудеться монополізація ринку, що у свою чергу призведе до зупинки розвитку кабельних телемереж.

Окрім того, В. Алексєєв побоюється, що ліцензування ретрансляції каналів Національною радою з телебачення і радіомовлення, стане своєрідним механізмом цензури. Ліцензуванням Нацрада фактично на свій розсуд вирішуватиме, які канали має право ретранслювати той чи інший кабельний оператор. За таких умов більш ніж можливе застосування цензури. Алексєєв ратує за те, щоб оператор сам визначав перелік каналів, які він вважає за необхідне ретранслювати, виходячи з економічних міркувань та власних інтересів, і не звертався до Нацради за дозволом з цього приводу. А ліцензування потрібне лише на виробництво телепродукції, а не на ретрансляцію телесигналу.

З іншого боку, Алексєєв виступає проти усунення органів влади від вирішення питань щодо будівництва мереж. Законопроект у цілому в його нинішній редакції вигідний монополістам на ринку кабельних телемереж, бо в ньому відсутнє будь-яке державне регулювання процесу розвитку кабельних телемереж.

Отож висновок з позиції Алексєєва такий - прийняття закону у його нинішній редакції ускладнить систему управління галуззю та призведе до монополізації ринку. Саме такий наслідок матиме законодавче розрізнення операторів та провайдерів послуг кабельних мереж, яке спричинить до появи непотрібної ланки посередника між абонентом та оператором.

Під дещо іншим кутом зору розглядає ці ж питання президент СКТУ О. Ляхов. У своєму коментарі до ситуації, що склалася навколо проекту закону та зокрема 44 статті, http://www.detector.media/comments/?id=11762 він, як і його колега із Всеукраїнської асоціації операторів, відзначає, що закладена в нинішньому законопроекті система ліцензування є неефективною і не сприяє розвитку діяльності ні операторів кабельних телемереж, ні інших учасників ринку. Водночас О. Ляхов визнає і той факт, що в існуючих українських реаліях неможлива повна відмова від ліцензування пакетування ретрансляції, надання оператором повної свободи у виборі програм та формуванні своїх так званих соціальних пакетів. Це дійсно є питанням політичним, і на сьогодні державні органи ще не готові позбутися такого серйозного важеля впливу на інформаційну політику.

Підхід О. Ляхова полягає у пропозиції компромісного варіанту. Виходячи з умов, у яких діють оператори на українському ринку сьогодні, законодавчо чітко розмежувати оператора та провайдера було б недостатньо. У той же час, навряд чи оператор зможе сам запровадити і надавити весь спектр послуг, який повинен бути в арсеналі сучасної компанії, що займається бізнесом на ринку багатоканальних широкосмугових мереж. Окрім того, законодавче розрізнення оператора та провайдера кабельних телемереж є європейською тенденцією розвитку галузі. Тому О. Ляхов пропонує концепцію “відкритих мереж” – як своєрідний проміжний варіант між цими двома крайнощами.

Цей підхід полягає в тому, що оператор кабельної телемережі в одних випадках може сам виконувати функції провайдера послуг (у випадку з найбільш простими їх видами), а в інших – допускати до своїх мереж зовнішніх провайдерів для забезпечення більш технологічно складних сервісів.

Стосовно законопроекту ця пропозиція матиме такі наслідки: оператор і провайдер кабельної мережі розмежовуються на законодавчому рівні, і відповідно до цього відбувається ліцензування їхньої діяльності. При чому здійснюватиметься воно за системою “один вид діяльності – один регулятор”. Саме такий принцип, на думку О. Ляхова, є єдино вірним. Застосування до одного об’єкта більшої кількості регуляторів призводить до надмірного навантаження і втрати об’єктом стійкості. За таких умов розвиток надзвичайно ускладнюється.

Пропозиція О. Ляхова досить проста — якщо сьогодні неможливо зменшити кількість правовідносин, що потребують додаткової регуляції з боку держави шляхом видачі відповідних дозволів-ліцензій, які має отримати суб’єкт ринку, то треба збільшити кількість цих самих суб’єктів, шляхом надання можливості вибору більшому колу суб’єктів займатися тим чи іншим видом діяльності. І тоді провайдер стає не додатковим посередником у лінії оператор - абонент, а ще одною, технологічно виправданою, ланкою структури надання послуг через кабельні телемережі.

Саме такий шлях свого часу обрали європейські країни, коли зіштовхнулися зі схожою проблемою. Сучасна європейська політика щодо телекомунікацій передбачає чітке розмежування між поширенням сигналу (передача даних та підключення), наданням послуг та контентом (1. Status Report on European Union Telecommunications Policy, Brussels, 26 January 1998; 2. Communications Services : Policy and Regulatory Framework, Brussels, 22 July 2002, Working Document, Subject: ‘Must-carry’ obligations under the 2003 regulatory framework for electronic communications networks and services). В умовах конвергенції технологій гарантувати різноманітний повний спектр послуг можливо лише на основі забезпечення сприятливих умов діяльності суб’єктам різних типів діяльності. Тому метою нової політики щодо стає забезпечення доступу до комунікаційних систем усіх діючих сил – операторів мереж, провайдерів послуг, виробників послуг та користувачів.

Отже обидві сторони — і Ляхов, і Алексєєв — згодні з тим, що врегулювання їх діяльності законом “Про телебачення та радіомовлення” не є достатнім. Вони згодні на різний рівень компромісу. Позиція Алексєєва є менш компромісною і більш збігається з стратегічною лінією повної дерегуляції, але не враховує існуючий на сьогодні стан розвитку, позиція Ляхова — більш компромісною та прагматичною з точки зору поступової дерегуляції саме за видами діяльності. З іншого боку, до дискусії можуть долучитися і телевізійники, яким також не байдуже, як саме їх будуть транслювати кабельні телемережі. Адже саме кабельні телемережі, а не ефірний спосіб розповсюдження телесигналу, домінують і будуть домінувати у країні за кількістю охоплюваних абонентів.

Тобто телевізійні компанії можуть слушно зауважити, що в законі про “Телебачення та радіомовлення” описано тільки те, що дійсно важливо для самих телеорганізацій: а саме — як і в який спосіб компаній кабельних телекомунікацій будуть транслювати їхню продукцію. Безперечно, цього закону для компаній кабельних телекомунікацій не достатньо. Але та частина закону, яка торкається кабельних телемереж, абсолютно необхідна для телеорганізацій. Тому ніхто не заважає компаніям кабельних телекомунікацій підтримати сьогодні цей закон у частині, де описується лише те, що належить до трансляції телепродукту, а вже потім підготувати спеціальний закон, як це зроблено в інших країнах.

Яким чином можливо досягнути цього на українському ринку кабельних телемереж і що необхідно змінити в законопроекті, щоб розвиток кабельної галузі став можливим, якраз і є предметом обговорення на круглому столі, що планується 19 листопада. Очікуваним результатом цього заходу мають стати узгоджені між кабельними операторами та представниками державних органів пропозиції та правки до проекту закону, який уже найближчим часом має розглядатися на сесії Верховної Ради.

Далі ми більш детально пояснимо суть розбіжностей та непорозумінь для спеціалістів.

Уже в самому формулюванні назви ринку, у самій назві його учасників ми закладаємо подальше розуміння або нерозуміння явищ, що відбуваються. Від того, як ми називаємо сферу діяльності — “кабельне телебачення” (старий термін, не точний, проти якого заперечують майже всі), “кабельні телемережі” (використовується в Концепції розвитку ринку кабельних телемереж міста Києва) і “мовлення у багатоканальних мережах”, яке використовується у проекті згадуваного закону, чи “ретрансляція”, яка використовується як жаргон, чи “кабельні телекомунікації” (більш універсальний термін) — залежить наше подальше бачення підходів до ринку. Найуніверсальніший термін — ринок мовлення у багатоканальних мережах, але в ньому є і кабельні телемережі, і кабельне телебачення, і мовлення.

Те ж саме з учасниками ринку кабельних телекомунікацій. Вони “кабельники”, “кабельні оператори”, “провайдери програмних послуг”, “компанії телекомунікаційних послуг” чи “провайдери мультимедійних послуг”? Коли використовують термін “кабельники”, намагаються дати найзагальніше уявлення про всі види діяльності, якими займаються учасники ринку мовлення у багатоканальних мережах. Але цей термін є жаргоном спеціалістів, він не є юридичним.

Здавалося б, це тільки суперечки про поняття, якби не одна відома спеціалістам обставина. Саме малі вітчизняні компанії кабельних телекомунікацій зацікавлені в тому, щоб їх називали кабельними операторами, не ліцензували їхню діяльність з так званої ретрансляції. Причина цього — вони надто слабкі, щоб протистояти російським та зарубіжним телеорганізаціям, котрі фактично диктують їм свої ціни на телепродукт, які вони не можуть сплатити, бо тоді їхні послуги на ринку стануть неконкурентними великим компаніям. Вони досить слабкі, щоб протистояти більш легальним крупним вітчизняним компаніям кабельних телекомунікацій. Саме малі вітчизняні компанії кабельних телекомунікацій найчастіше заробляють свій початковий капітал на ретрансляцій піратської телепродукції. Саме ці компанії не хочуть ліцензій щодо ретрансльованої телепродукції. Тобто питання питань: що ми хочемо сьогодні — підтримки малих вітчизняних компаній кабельних телекомунікацій чи розвитку ринку в цілому? Це не просте питання. На нього немає простої відповіді.

Очевидно, потрібен універсальний закон — ліцензування обмеженої кількості видів діяльності, а вибір видів діяльності та їх комбінації потрібно лишити на розсуд ринку. Закон, на нашу думку, не має бути протекціоністським щодо малих компаній. Головна тенденція європейських країн — подрібнення кабельних телекомунікацій на види діяльності та допуск у країни Європи зарубіжних компаній, що є лідерами в кожному з видів діяльності. Тобто Європа чітко відповіла на питання, який монополізм їй потрібен. Європі потрібен не монополіст-резидент, що охоплює різні види діяльності всередині країни, а транснаціональні монополісти європейського рівня у кожному з видів діяльності, що належать до кабельних телекомунікацій. Це також і наш шлях. Потрібно не воювати з монополізмом, а вибирати більш прогресивний вид монополізму — монополізм транснаціональних компаній, так, як це робить Європа.

Що саме повинно ліцензуватися? Ліцензується не учасник ринку, а кожен його вид діяльності. Які це види діяльності? Будівництво та обслуговування телемереж, розповсюдження сигналу, дистрибуція прав, прийом сигналу, використання авторських та суміжних прав, пакетування, продаж послуг, виробництво телепродукції (власне кабельне телебачення).

Чому потрібне ліцензування і де воно потрібне? Ліцензування потрібне з огляду на обмежений ресурс, що використовується компанією кабельних телекомунікацій. З вищенаведених видів діяльності ліцензуються тільки ті, які базуються на обмеженому ресурсі або за змістом діяльності належать до компетенції державної інформаційної політики.

Суперечливою є існуюча практика дозволу на створення та обслуговування кабельних мереж, який має видавати орган місцевого самоврядування населення, оскільки вважається, що ресурсом тут є топологія (територія) мереж, і місцевій громаді не байдуже, як кабельний оператор розташує свою мережу щодо території та щодо мереж інших операторів — через генеральну угоду з кабельним оператором. Разом з тим реальний стан справ дозволяє місцевим владам чинити адміністративний тиск на перерозподіл приватної власності на елементи кабельної інфраструктури як на свою користь, так і на користь інших суб’єктів ринку.

Ліцензія Мінзв’язку може бути потрібна, якщо компанії кабельних телекомунікацій будуть займатися ip-телефонією та іншими пов’язаними зі зв’язком видами діяльності. А від традиційних уявлень про можливість створення радіоперешкод, через що ліцензія видавалася раніше, потрібно відмовлятися.

Розмір універсальної послуги (кількість каналів “соціального пакету” та інші послуги) має встановлювати орган місцевого самоврядування населення, виходячи з технічного стану мережі, стану телеприймачів громади, інших послуг через генеральну угоду з кабельним оператором (Київ беремо як приклад).

Ліцензію на пакетування (формування “групового сигналу”) має видавати Нацрада, бо це питання політичне. Зверніть увагу, що ми вживаємо термін “ліцензія на пакетування”, не термін “ліцензія на ретрансляцію”. Тому що ліцензується не ретрансляційна діяльність, а діяльність з укладання пакетів телеканалів, число яких у мережах завжди може бути обмеженим. Ніякими маркетинговими дослідженнями його не вирішити, бо рейтинг УТ-1, наприклад, завжди є нижчим, ніж рейтинг НТВ. Тут ресурсом є технологічно обмежена ємність кабельних мереж, де присутність тих чи інших телеканалів є елементом інформаційної політики держави, а не тільки маркетинговим рішенням оператора на ринку. Розмір тарифу іде в додатку до ліцензії.

Ліцензію на виробництво власного телепродукту має видавати Нацрада. Очевидно, що виробництво власного телепродукту має бути відділено організаційно від кабельного оператора. Тут ресурсом є та ж сама технологічно обмежена ємність кабельних мереж, де кабельний оператор може скористатися своїм монопольним положенням, щоб потрапити у власну мережу, не завжди відповідаючи стандартам телевиробництва.

Наші пояснення, без сумніву, є теж дискусійними. З ними, звичайно, не погодяться всі учасники ринку, але принаймні вони дозволяють зрозуміти більш детально суть підходів до законодавчого регулювання кабельних телекомунікацій.