Минулої неділі в рамках кінофестивалю "Молодість" відбулася українська прем'єра фільму Беньяміна Ґайслера "Знайти образи", присвяченого історії віднайдення й, відповідно, зникнення стінописів Бруно Шульца у Дрогобичі. Фільм знято ще у 2001 році, тож до столиці він докотився трохи запізно, – звитяжні скандали довкола ініціативних представників ізраїльського меморіалу “Яд Вашем”, які тишком-нишком приватизували Гайслерове відкриття, вже одлунали.

2. Короткий зміст попередніх серій



Жив собі у Дрогобичі митець Бруно Шульц. Трохи малював, трохи писав. Спершу був євреєм, потім думав побратися з католичкою, під це діло вийшов з релігійної громади, але так і не одружився. Писав більше польською, хоча рідною мовою міг би вважати й німецьку. Путньої освіти так і не здобув, хоча це не завадило йому стати “професором” у своєму місті, вчити дітей малюванню й писати художні твори. Друга світова війна знищила Шульца, хоча він відчайдушно намагався пристосуватися до неї, зростися з її макабричною сутністю. Коли прийшли більшовики – малював Сталіна на ратуші. Але потім прийшли німці, чиє вурдалацьке ставлення до етнічного походження Шульца не залишало йому жодного шансу врятуватися через увіковічнення образу фюрера. Щоправда, крихітна надія, уособленням якої став добродушний фашист Фелікс Ландау, таки навідала його. Подбавши про естетичний розвиток своїх дітей, Ландау доручив Шульцу розмалювати дитячу кімнатку на своїй віллі. Цими казковими стінописами завершується земний і творчий шлях Шульца.

Згодом колишню віллу добродушного фашиста замешкали нормальні обивателі, чиє раціональне ставлення до житлової площі не дозволяло утримувати дитячу ігрову кімнату, тож надалі вона функціонувала як комірчина. Стіни було охайно замазано, а стелажі з консерваціями, очевидно, вселяли в мешканців квартири більше життєвого оптимізму, ніж малюнки Шульца.

Коли у 1992 році виповнювалося століття з дня народження і п’ятдесята річниця смерті Бруно Шульца, ніхто про них і не згадав. Літературні часописи повертали читачеві письменника Шульца, хоча на тлі тодішньої тенденції відкриття багатьох несправедливо забутих імен ці публікації нічим не вирізнялися. Так, ще одна жертва фашизму, нещасний дрогобицький єврей, який не встиг уповні реалізувати свої художні та літературні таланти. Одна з багатьох сумних історій.

Через десять років скромне відзначення чергових роковин народження-смерті Шульца збіглося з відкриттям-викраденням розмальованих стін на колишній віллі Ландау. Такий гостросюжетний вигин історії миттєво перетворив “ще одного письменника” на певний центр тяжіння і культурний символ. Коли з України вивозять унікальні ікони, преса згадує про це рядком у кримінальній хроніці. Коли вивозять неймовірні кошти, про це взагалі не згадують. Є речі, до яких звикли. Але коли поцупили шматки стіни, публіку настільки вразила екзотичність події, що виникла логічна підозра, ніби Шульц був тіпа місцевий Далі чи Пікассо. Масштаб постаті виріс, а скромні залишки його творчої спадщини дедалі частіше спричиняють тремтіння кінцівок у людей культури.

3. Повернення до тривіального початку

Важко було знайти гірше місце для презентації документального фільму “Знайти образи”, ніж київський Будинок кіно під час тріумфу молодих фільморобів. Цьогорічна “Молодість” традиційно перенасичена цікавими подіями, зустрічами та прем’єрами, тож сіренький статус її шульцівського вкраплення можна було й передбачити. Враження від стрічки ще й серйозно зіпсувала асинхронна перекладачка, яка більше шаруділа паперами й тривожно екала, встигаючи лише на кожну третю фразу. Але варто визнати, що кіно заслуговує найвищої оцінки.

Починається стрічка зі здогадів про те, що Шульц був мазохістом. Гачок закинуто – й до нього більше не повертаються. Йдеться про певний сценарій презентації кандидатів у генії, яким належить поєднувати висоту духу й ницу пристрасть. До того ж, “австро-угорська аура” Захер-Мазоха чи Фройда створює контекст, в якому побутові збочення Шульца – лише зворушлива деталь біографії, такий собі блюзовий стандарт, обов’язкова тема для імпровізацій.

Розвиток подій перед камерою розгортається у форматі реаліті-шоу. Безліч прекрасних емоцій, пов’язаних з майже детективним пошуком і несподіваним фіналом. Звісно, творці фільму не могли передбачити втручання ізраїльських емісарів пам’яті, тож кінцівка видалася зіжмакана й розгублена: авторитетність “Яд Вашем” не дозволяла поінформованим людям кричати про викрадення, а інші слова підібрати не вдалося.

Документальність цього трилеру зраджує один ігровий момент, завдяки якому сюжет містично нагадує віднайдення Горлумом магічного персня (у гоблінській версії): як і “колєчко”, ці стінописи нібито проявили себе самі, як тільки їм набридло забуття у комірчині, за банками-склянками. Але ж про їхнє існування стало відомо не два роки тому, – просто до Гайслера нікому не спадало на думку провадити кінематографічні пошуки.

Фільм засвідчив кілька простих істин: на початку нового тисячоліття Шульц став потрібен і німцям, і євреям, і полякам, і українцям. Розгублений офіційний Дрогобич, який так легко “провтикав” золоту жилу, нині гризе лікті. Втім, в розкрутку Шульца вгрохано вже стільки зусиль, що було б злочинно відмовитися від подальшої експлуатації його культурного значення.

Бонус кінопрезентації, власне, якраз і полягав у тому, щоб виказати серйозні наміри зацікавленої громадськості витиснути зі справи Шульца максимум троянд і винограду. Насамперед йдеться про те, щоб замутити у Дрогобичі Центр зустрічей ім. Бруно Шульца. Під проект ніби автоматично мають підписатися уряди Німеччини, Австрії, Польщі, України та Ізраїлю. Сенс ініціативи не тільки в тому, щоб змусити “Яд Вашем” повернути запозичені фрагменти стінопису, але й потрохи реалізувати пророцтво Остапа Бендера про преображення Васюків. Чим, зрештою, Дрогобич гірший? Його “унікальна мультикультурна традиція”, виплекана галицькими інтелектуалами для дистанціювання від зросійщеного сходу України, цілком може слугувати за надійне опертя для братання з продвинутою європеською спільнотою, що в ній – якщо вірити тим таки галицьким інтелектуалам – Шульц набагато краще знаний, ніж всякі там Котляревські з Нечуями.

4. Фінальна оказія

Літературне значення Бруно Шульца, автора книжок "Цинамонові крамниці" і "Санаторій під клепсидрою", важко переоцінити. Він міцно застряг між Прустом і Кафкою, хоча в жодному разі не дорівнявся до них. Якщо хто й каже, що він часом “глибший” за згадуваних класиків, то хіба що за рахунок провисання. Така оцінка образлива, наприклад, для оглядача “Поступу” Ю.Обсерватора. І йдеться не про звичну розбіжність смаків, яка унеможливлює однакове сприйняття Шульца в Галичині й на Київщині. Це радше конфлікт між символом і фактом.

Чомусь центральне питання, часто порушуване в публікаціях про Шульца, формулюється так: кому він належить? Ця вбивча простота тягне за собою фундаментальні дискусії про природу культури, яка для одних визначається етнічною традицією, для інших – спадком території. А якщо йдеться про письменника, то на поверхню спливає ще й мова, якою написані його твори.

Причетність Шульца до вітчизняної культури – найсуперечливіша, адже навіть його територіальна “українськість” рівно така ж, як і “австро-угорськість”. Але всі ці сумніви рішуче обрубані вже згадуваним терміном: “мультикультурною традицією Галичини”, химерність якої полягає в тому, що польський (для всього світу) письменник Шульц почувається в ній органічніше, ніж український автор, що пише російською.

Але якраз про пристібність Шульца до якоїсь однієї національної культури говорити не випадає. Зрештою, це п’яте питання. Набагато важливіше збагнути, чому “Поступ” присвячує цій фігурі десятки публікацій, а київські видання одбиваються мовчанням. Чому для Ю.Обсерватора це геніальний письменник, а для мене – лише літературний експонат. Чому Дрогобич раптом має асоціюватися в Європі з іменем Шульца, а не Франка чи Стефаника?

Легко зрозуміти галицький культурний вектор. Графік-демоніст (за визначенням Станіслава Ігнація Віткевича) та депресивний літератор Бруно Шульц адекватніший до європейської літературної традиції початку ХХ століття, ніж ВАПЛІТЕ укупі з “розстріляним відродженням”. В сенсі естетики він дозволяє зменшити значення і тяглість соц-реалізму в галицькому культурному просторі. Інша річ, що саме в естетичному вимірі Шульц найганебніше провалюється й нишкне поруч з українською літературою як цілісним культурним текстом.

Безперечно, система світоглядних орієнтирів Шульца дозволяла йому стверджувати, що “мистецтво існує в глибині доморальній, там, де цінноти перебувають лише in statu nascendi”. Але прочитання його творів засвідчує, що і “в зародку” їх не надибати. Давно з’ясована в класичній українській літературі проблема розцвіла у Шульца безплідним сумнівом. Ну й на здоров’я. Тільки чим наразі пропоновано захоплюватися? Не варто сприймати ці слова як спробу зігнорувати Шульца-жертву – саме в цьому образі він вартий пам’яті й вшанування. Але Бруно Шульц як центр культурного тяжіння чи “літературний геній української землі”, безперечно, вартий забуття.

Читайте також:

Незаконченный поиск знаков Бруно Шульца