Замість насолоди від написання чергових римованих пасквілів, я отримав проблему в вигляді жаби, котра душила мене, так би мовити, за фактом непогано написаних книжок.

Правда, журналістами вищеназваних авторів можна назвати з певною натяжкою, адже один з них кінорежисер, котрий став телевізійним ведучим, а другий – актор, котрий також світить обличчям як ведучий телепередач. Йдеться про Юрія Макарова з телеканалу “1+1” та про Антона Мухарського з телеканалу “Інтер”. Перший у видавництві “Факт” видав щось на зразок детективу під назвою “Культурний шар”. Другий у “Клубі сімейного дозвілля” (не знаю, видавництво це чи щось інше) видав стьобний роман “Попса для еліти”.

Колись, будучи хворим, я від нічого робити наваяв чи то велике оповідання, чи то маленьку повість. Тоді я на власній шкурі відчув: журналістика і красне письменство – лише зовнішньо схожі, а за своєю суттю сильно відрізняються одне від одного. Відтоді на людей, котрі здатні зліпити пристойний художній твір, я поглядаю з особливою повагою. До них тепер відносяться і Макаров з Мухарським.

Юрій Макаров створив, так би мовити, сучасно-історичний твір. Наше сьогодення він зумів пов`язати з глибоким минулим – з Київською Руссю. Головний герой твору, від чийого імені ведеться розповідь в “Культурному шарі”, є новим українцем. Але в нього, колишнього десантника, крім м`язів, ще й мізки присутні. Як він признається численним читачам, свого часу не міг тягти дівку до ліжка, якщо вона не вміла грамотно розмовляти – так, наче вони мали там вивченням граматики займатися.

Правда, розповідає він про це дещо інтелігентніше, ніж автор цих рядків. Він, певна річ, закохується у дуже інтелігентну жінку – саме про розвиток цього роману автор розповідає протягом усього свого твору. Але найбільша інтрига полягає в тому, що красуню Ірину, але за посадою скромну наукову співробітницю музею-фортеці у містечку Дунаєвець Одеської області, хтось хоче вбити.

Головний герой не тільки закриває кохану від негідників своїми мускулястими грудьми. Він ще й разом з нею намагається розгадати мотиви діянь невідомих убивць. І ось розгадка підступних задумів тих негідників перетворює писання Макарова із банальної любовної історії у щось більше. Виявляється, Ірина у своїй науковій роботі, сама того не відаючи, підійшла до розкриття таємниці, котра сягає своїм корінням аж у добу Київської Русі. Але розгадка таємниці аж ніяк не входить у плани деяких “жирних котів”, котрі на отій таємниці збиралися погріти руки. Як саме - розповідати не буду, щоб не відбирати у Макарова читачів. А коли цей твір прочитають якісь поважні літературознавці, то, звісна річ, вони скажуть, що автор робить велику роботу, відновлюючи історичну пам`ять українського народу.

Тільки яка там, в біса, пам`ять. Десь наскочив на невеличку рецензію у якомусь студентському інтернет-виданні, котре без належного пієтету твердить, що історична таємниця у “Культурному шарі” є суцільною вигадкою. А мені, скажу вам чесно - плювати. Мені головне, щоб цікаво читалося.

Єдине, про що шкодую: авторові, як на мене, бракує драйву, він надто академічно переповідає. Тут головного героя можуть убити, а Макаров пише про це так спокійнісінько, наче у нього, тобто у героя, прищ на носі вискочив. Але стиль написання – це вже, певне, від характеру залежить.

Тим часом Антон Мухарський дуже часто в ефірі дурня валяє і його роман “Попса для еліти” такий самий. Михайло Булгаков десь на тому світі, певне, зневажливо примружується, мовляв, ще один графоман-наслідувач мого стилю народився. Та Мухарський цього й не приховує. Десь у творі, поміж розповідей про усякі нечисті сили, він згадує Михайла Панасовича, явно натякаючи, що його спосіб викладу він взяв за основу.

Але річ не лише в тому, що український артист Веніамін Каштанський, який разом зі своїм театром приїхав на фестиваль до шотландського Единбурга, зустрічається з європейськими персонажами, котрі нагадують то Воланда, то Коровьєва, то кота Бегемота. Найголовніше: головний герой Мухарського в Європі демонструє, що ми теж не ликом шиті, що ми теж, бляха-муха, європейці.

Автор розповідає про його, і не тільки його, походеньки то зворушливо, то смішно, стібаючись із цілої купи наших національних комплексів. Іноді вигадує аж таке, що читач від сміху, пардон, може впісятися. Ось маленький приклад: якийсь, так би мовити, маго подібний ( від слова “маг”) чоловік творить дива, здійснюючи заповітні мрії бажаючих. Одна жінка каже, що з дитинства мріяла стати артисткою. Він садовить її в інвалідну коляску, відбираючи у неї ноги. Каже при цьому, що один театральний режисер зі Східної Європи збирається ставити у Європі не Східній Гамлета, де Офелію гратиме артистка на інвалідному візку. І ця жінка має шанс. Якщо обізнаний читач напружить уяву, то, звісна річ, прийде до висновку, що таку фантастичну до геніальності задумку може зреалізувати тільки один галасливий і епатажний український режисер, який працює зараз у Харкові. Можливо, описаний епізод не виглядає надто переконливим. Але це винен автор цих рядків, а не автор роману. Цей епізод найкраще оцінювати в контексті. Отож, купіть і почитайте роман.

Можна було б сказати, мовляв, Мухарський, сміючись, прощається з нашим совковим минулим, Але чогось це минуле від нас ніяк не піде. Виглядає - невідомо, хто з кого сміється – Мухарський з минулого чи минуле з усіх нас.

Смієшся – смієшся, але в якийсь момент ловиш себе на тому, що автор раптом стає серйозним. З його хихоньок і хаханьок випливає, ніби той підступний Захід винен в усіх наших бідах: і СНІДом він нас хоче заразити, і зомбувати нас хоче, і отруїти розпустою у вигляді порнухи, і наслати чорті що на наші бідні голови. А протистояти згубному впливові триклятого і розбещеного Заходу нашому героєві допомагає “русская дєвушка проститутка Наташа”, яку один всесвітньо відомий західний художник заразив СНІДом, заплативши за послуги без презерватива не сто фунтів, а кілька тисяч. “Русская дєвушка Наташа” з почуття солідарності до “побратима-хохла” відмовилася від наказу західних господарів заразити Каштанського СНІДом. Вона розповіла йому всю правду про їхні гнилі плани і викинулася з вікна.

Я хотів написати, що Мухарському зрадило почуття міри. А потім вирішив, що мені зрадило почуття гумору і я чогось не второпав.