Друкується в скороченому варіанті.

Спостереження за процесами, що відбуваються у вітчизняній медіа-сфері, спонукають до невтішних висновків, банальність яких, на жаль, не робить їх менш справедливими.

Перетворення українських ЗМІ в реальний механізм демократії поки що не відбулося – так само, як не відбулась реальна трансформація всього українського суспільства. „Зависнувши” на півдорозі між комуністично-бюрократичним і ліберально-капіталістичним вибором, Україна являє світові один з найяскравіших прикладів так званої „дефектної демократії”. Саме такий термін застосовують західні політологи для означення політичних режимів у посткомуністичних державах, маючи на увазі, передусім те, що „за фасадом” декларованих демократичних принципів управління приховуються, автократичні за своєю суттю, наскрізь корумповані політичні режими, що діють виключно у вузькогрупових, кланових інтересах. В таких суспільствах медіа практично змушені виконувати роль або інструментів пропаганди та зведення політичних порахунків між політично-фінансовими угрупованнями, або працювати як чисто комерційні проекти - складові індустрії розваг.

Трансформація мас-медіа у засоби артикуляції суспільних інтересів та плюралістичних точок зору ще більше ускладнюється через неповноцінність української партійної системи. Політичне структурування українського суспільства не відбулося. Хоч саме політичні партії в демократичному суспільстві мали б стати виразниками інтересів різних груп населення, і відповідно були б зацікавленими в існуванні мас-медіа, як комунікаційної ланки між владою і народом. Так, принаймні, виглядає цей механізм у країнах розвинутої демократії. Натомість, переважна більшість політичних партій в Україні являють собою своєрідні замкнуті корпорації з переділу владних та фінансових повноважень та взаємної торгівлі лобістськими послугами. Такі структури , зрозуміло, реальної потреби у вільних мас-медіа не відчувають – незалежно від декларованих ними ідеологем.

З іншого боку, ми спостерігаємо процес прогресуючої деполітизації населення, яке, в результаті "вітчизняного варіанту" суспільних трансформацій, остаточно втратило можливості хоч якимсь чином впливати на владу. Наслідок тотального розчарування у фундаментальних цінностях демократії – соціальна апатія, стрімке падіння масової політичної культури. (А це, крім усього, привело ще й до втрати інтересу до серйозної, аналітичної журналістики, і, відповідно, до видань, які на таку журналістику орієнтуються.)

Демократизація суспільства і демократизація мас-медіа – процеси нерозривно пов’язані між собою. Що саме потрібно зробити для демократизації українського суспільства -відомо. Рецепт банальний: слід лише перетворити державу з суб’єкта політики - в її об’єкт, зробити державу не самостійним гравцем, а лише інструментом досягнення інтересів громадян, зробити владу залежною від виборців. Та, враховуючи вищеназвані обставини, важко сказати, наскільки швидко в Україні з’являться можливості для таких радикальних трансформацій суспільного устрою. Можна було б припустити, що саме журналістське середовище, яке за освітнім та інтелектуальним рівнем, за рівнем обізнаності з реальною ситуацією в країні випереджає решту населення, могло б послужити своєрідним „каталізатором” демократичних перетворень. (Зрештою, так уже було колись – в часи „перестройки” та „гласності”.)

Але постає питання: на кого має опертися журналістська спільнота у своєму прагненні до справжньої демократії? Неповноцінність навіть опозиційних політичних сил, які, з одного боку, все ще розглядають ЗМІ як пропагандистський інструмент, а з іншого - охоплені ірраціональним страхом перед загрозою стати „позасистемними”, загрозою „не вписатися” в існуючу ієрархію взаємозалежностей - м’яко кажучи, оптимізму не викликає. Тим часом, перетворення у медійній сфері вимагають цілісної стратегії дій. Таку стратегію мають розробляти і демократично налаштовані журналісти, і та частина політичної еліти, що відчуває відповідальність за подальше існування України саме в якості демократичної держави.

Що стосується структурного забезпечення медійної демократизації, то, на нашу думку, є всі резони нарешті повернутися обличчям до громадських організацій.

Оцінюючи роль неурядових організацій на сучасному етапі функціонування українських ЗМІ, необхідно зазначити, що якраз організації „третього сектору” уже тривалий час системно займаються проблемами демократизації медіа. Безпосередньо на базі НУО, в тому числі, зрозуміло, іноземних, або за їх вагомої підтримки, „тримаються на плаву” нечисленні реально незалежні видання. Не менш вагома роль НУО у підготовці журналістських кадрів і впровадженні у професійному середовищі стандартів якісної журналістики.

Отже, цілком логічним буде, якщо саме неурядові організації, об’єднавши зусилля, виступлять, нарешті, в якості тієї ВАГОМОЇ сили, що консолідує розрізнені зусилля самих журналістів чи окремих політиків і спрямує їх на вирішення стратегічних завдань сьогоднішнього дня, а саме: - інституційних змін в принципах функціонування ЗМІ;

- утвердженню морально-етичних норм та професійних стандартів в журналістському середовищі;

- впровадженню принципів відкритої редакційної політики в ЗМІ.

Причому, мова має йти не про сумнозвісну „теорію малих справ”, якою захоплюється дехто з відомих аналітиків та громадських діячів, сприймаючи суто тактичні, непринципові і тимчасові поступки влади, начебто у бік демократизації, як значні досягнення. Йдеться про консолідовану, узгоджену, добре скоординовану та широкомасштабну роботу різних громадських організацій з використанням всього набутого ними за довгі роки діяльності досвіду. Ця робота громадських організацій має бути незалежною від влади, що не суперечить можливості партнерства з нею у вирішенні певних локальних завдань

Коротко зупинимось на характеристиці кожного із цих завдань, принагідно означивши і, так би мовити, супутні проблеми їх реалізації.

Однією з принципових інституційних змін є створення системи Громадського мовлення в Україні, яка передбачає - через наглядові ради, до яких входять представники різних парламентських політичних сил та впливових громадських організацій - збалансованість у представленні різних точок зору в ефірі, доступ до ефіру різних політичних сил, відкритість редакційної політики, з можливістю технологічного забезпечення контролю за нею зі сторони громадськості. В той же час, з досвіду закордонних громадських мовників, навіть таких поважних, як ВВС, ми знаємо і про недоліки такої системи мовлення, які теж необхідно враховувати. Це і, більший чи менший - але вплив урядів або парламентів на громадське телебачення, адже саме уряди або парламенти є часто-густо тими, хто призначає керівництво таких телекомпаній. А в багатьох країнах уряди є і розпорядниками бюджетних коштів, на які суцільно або частково фінансуються суспільні мовники (наприклад, СВС у Канаді). Це і можливість корупції в середині самих громадських телерадіокомпаній. І залежність редакційної політики від уподобань та смаків менеджерів, що має наслідком систематичне та деспотичне цензурування власного вибору споживачів – і створює поживне середовище для застосування маніпулятивних технологій.

Не можна, на наш погляд, вважати абсолютною панацеєю і повну дерегуляцію засобів інформації, нічим не обмежений та нерегульований державою вільний ринок ЗМІ, який, мовляв, забезпечуючи свободу від державного контролю, свободу вибору та якість через розмаїття пропозиції - забезпечує і неможливість великих „перекосів” у інформуванні громадян. Мовляв, на кожне зловживання – кажуть прихильники такої точки зору – знайдеться альтернативне джерело інформації...

На жаль, не тільки природні процеси монополізації, до яких прагне кожний бізнес, включаючи медійний – ставлять під сумнів реальну можливість для глядача здійснити свідомо такий вибір, знайшовши дійсно альтернативне джерело. Зведення ролі мас-медіа виключно до отримання комерційного прибутку перетворює конкуренцію у задоволенні суспільно-значущих потреб на конкуренцію рейтингів, які ці надприбутки приносять.

У цій ситуації мовлення начебто різних комерційних телеканалів перетворюється у кальку один одного – що ми вже спостерігаємо і в Україні, в якій ще немає передумов для вільного ринку ЗМІ, зате вже є всі прояви його недоліків! Домінування комерційного інтересу приводить до того, що замість культури раціонального обговорення суспільно значимих проблем у медіа виникає культура приватного інтересу, який купується і продається.

Найсуттєвішим мінусом „теорії” прихильників тотальної дерегуляції медіасфери є також те, що насправді великий бізнес – це завжди і політика теж. І якщо цензура держави та її зловживання у медійній сфері все ж таки якось піддаються громадському контролю – через систему тих же законів, конституційні норми про невтручання держави у редакційну політику, через створення системи громадського мовлення і т.п. - то у випадку тотального зрощення інтересів держави і великого бізнесу – що ми спостерігаємо в Україні – „протиотруту” зловживанням та маніпуляціям знайти набагато складніше. Адже як складно посягнути на „священне” право власника ЗМІ – визначати їхню редакційну політику!

Зараз, коли широкого публічного розголосу набула цензура Адміністрації Президента інформаційних програм вітчизняних телеканалів, де-факто насправді ми маємо саме цензуру Власників. І навіть тоді, коли вона викликана, скажімо, саме тиском на них з АП (а не куди частішими випадками справжнього збігу інтересів між владою та медіа-бізнесом) - це, фактично, довести майже неможливо! А якщо так – то суспільство неминуче стикається з правом Власника ЗМІ виключно самому визначати ті правила, за якими мають грати його медіа Ринкова цензура – не менш страшна та тотальна, ніж цензура державна.

Отже, українське суспільство в цілому, і українські мас-медіа, зокрема, постало перед необхідністю не просто механічно переносити базові стандарти свободи висловлення, а й враховувати величезний і дуже непростий досвід у цій сфері країн розвинутої демократії.

Досвід, який свідчить, що в інтересах демократичного суспільства – знаходити чи у будь-якому разі намагатися знаходити певний баланс між ринковою свободою ЗМІ і суспільною відповідальністю.

Розквіт громадянського суспільства залежить не тільки від основних прав індивідуумів, а й від створення суспільної сфери, у якій всі обЄрунтовані думки, цінності, інтереси та перспективи можуть бути і дійсно будуть висловлені. І, оскільки така сфера навряд чи може виникнути спонтанно, то законодавство має накласти на мас-медіа певні зобов’язання щодо просування плюралізму та суспільного дискурсу. У цьому розумінні комерційні ЗМІ теж не можуть бути звільненими від необхідності бути не просто бізнесом, а соціально відповідальним бізнесом, і не можуть бути абсолютно вільними від громадського регулювання своєї діяльності. І це саме той випадок, коли громадські організації цілком здатні виступати „агентами суспільного інтересу” і носіями такої контролюючої функції.

Зусилля усіх людей та організацій, зацікавлених у радикальному реформуванні медійної сфери, необхідно також зосередити на системній роботі в кількох напрямках:

- законодавчому забезпеченні ринкових перетворень у сфері ЗМІ. Формально достатньо демократичне, українське медійне законодавство фактично побудоване на законодавчій практиці країн розвинутої ринкової демократії та розвинутого „традиційного” права. Насправді ж, очевидно, що відсутність демократичних традицій в українському суспільстві не дає можливості обмежуватися у сфері захисту свободи слова загальними деклараціями. Нормативні документи, що регулюють медіа сферу, мають бути у посттоталітарному суспільстві чітко виписані – аж до прикладів конкретного їх застосування.

- в умовах перехідного суспільства та нездійсненої свого часу кадрової люстрації радянської номенклатури, законодавство має, в першу чергу, стимулювати рух ЗМІ до ринкових відносин. Медіа мають стати або комерційними, з отриманням прибутку їх володарями саме з недійної діяльності, або громадськими. Роздержавлення ЗМІ – має стати головною вимогою тих політичних сил, які прагнуть демократичних змін в Україні; - необхідно законодавчо оформити норму, яка б забезпечувала прозорість стосунків власності та контролю у медійній сфері. Громадяни мають право знати, кому належать вітчизняні телеканали, хто є, насправді, акціонерами, хто-кредиторами, хто – головними рекламодавцями. На думку, наприклад, одного з авторів нового російського проекту закону „Про ЗМІ” Михайла Федотова, повинна бути й норма, яка б зобов’язувала проясняти стосунки власності і через аффілійованих осіб. Законодавчо закріпити варто й таке поняття, як контролююча особа – той, хто завдяки певним обставинам має змогу впливати на рішення, що приймають ті чи інші медіа-структури;

- необхідно законодавчо забезпечити захист власників, редакційних колективів та журналістів від політичної цензури. Наприклад, визначити в якості цензури будь-яке попереднє узгодження у будь-який спосіб(правок, відсторонення від створення продукту, психологічного тиску і т.п.) з боку будь-яких осіб(топ-менеджерів, власників ЗМІ, редакторів, контролюючих осіб, держчиновників)- подачі суспільно-значимих фактів (не коментарів). Рівень суспільної значимості фактів у випадку конфліктів, має визначати лише суд. Закон повинен також визначати відповідальність юридичних та фізичних осіб за застосування цензури. Нещодавно Верховна Рада прийняла вже у другому читанні та в цілому Закон „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення безперешкодної реалізації права людини на свободу слова”. А Президент в кінці квітня підписав цей Закон. У цьому законодавчому акті „цензуру” визначили дуже близько до вище зазначених пропозицій, які один з авторів цієї статті вносила ще під час підготовки парламентських слухань „Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова та цензура в Україні”(див. часопис „Національна безпека і оборона”, № 11, 2002р. Наталя Лігачова, „Можно ли противостоять политической зависимости СМИ в современной Украине?”).

Утвердження у журналістському співтоваристві принципів професійної етики, поза сумнівом, є одним з найголовніших завдань для громадських організацій (в першу чергу - журналістських)..

Наскільки реальним є досягнення цієї мети в нинішніх умовах? Не будемо вдаватися до повторення раніше наведених тез про явну інституційну «недостатність» української медійної сфери, яка, безумовно, заважає усталенню певних етичних норм журналістської діяльності. Натомість, звернемо увагу на деякі специфічні причини цієї етичної неповноцінності.

Вітчизняні журналісти через різні (об’єктивні і суб’єктивні) причини затиснуті у „лещатах” між, або абсолютизованим ринковим підходом, або типовим для посттоталітарного суспільства сприйняттям ЗМІ як агітаційно-пропагандистських інструментів.

Крім того, є ще цілий ряд проблем, багато в чому спільних для всіх пострадянських країн. Йдеться, насамперед, про жорстку залежність бізнесу від політики, монополізм чиновницького впливу, клановість і роздробленість еліт, існування в колишній, інвестиційно-залежній, системі економічних координат... Ситуація ускладнюється ще й тим, що влада постійно мімікрує під суспільні інтереси, приховуючи таким чином корисливі інтереси окремих чиновників чи політичних і бізнесових груп. При цьому журналістів можуть використовувати, висловлюючись кримінальним „сленгом”, – „втемну”.

Наприклад, у рамках якого-небудь конкретного українського видання чи телеканалу розуміння того, «що таке добре, що таке погано» може дуже сильно відрізнятися від загальноприйнятих моральних критеріїв. Просто через розбіжність інтересів конкретного власника ЗМІ із загальними інтересами суспільства. І тоді – такі приклади довго шукати не доведеться – репутація професійного інформаційного „кіллера” не те, що не дискредитує свого носія, а навпаки - оплачується за найщедрішими тарифами, демонструючи таким чином більш совісним колегам „успішність” і „вигідність” подібного життєвого та етичного вибору.

Що ж може в цих умовах визначати щоденну позицію журналіста з погляду його Репутації?

Вірність абстрактним етичним категоріям, очевидно, і надалі залишиться проблемою особистого вибору кожного журналіста. Набагато реальнішим для того, щоб хоч якось убезпечити суспільство від маніпулятивних впливів, видається вироблення консолідованими зусиллями журналістської громади, популяризація, внесення до програми спеціалізованих навчальних закладів Системи Професійних Журналістських Стандартів. Ця Система, безумовно, має базуватися на основі відомого зарубіжного досвіду, зрозуміло, адаптованого до вітчизняних реалій. До речі, якраз зарубіжний досвід (про який - нижче) засвідчує, що в різноманітних Етичних кодексах там робиться акцент саме на професійні стандарти, тобто, на ті вимоги, які формулюються абсолютно конкретно і достатньо легко піддаються „перевірці” їхнього дотримання.

Такі стандарти мала б виробити в Україні журналістська Корпорація, висуваючи до кожного конкретного журналіста визначені вимоги, і водночас ефективно захищаючи його права. У такий спосіб необхідність «дотримувати» Репутацію була б, одночасно, і засобом особистої відповідальності, і засобом захисту власних інтересів.

Таким чином, йдеться про необхідність ПОЄДНАННЯ – в тому числі, інституціонального – в одній організації як завдань по захисту прав журналістів, так і функцій самоконтролю за дотриманням стандартів професійності (професійної етики). Саме такими функціями, на наш погляд, мають займатися різні корпоративні спілки працівників ЗМІ – як спілки, що об’єднують працівників з ОСОБЛИВОЮ відповідальністю перед суспільством.

Разом з розробкою СИСТЕМИ ЗАХИСТУ ПРАВ ЖУРНАЛІСТІВ, подібні корпоративні організації - на кшталт Спілки журналістів - мають також розробляти КОДЕКСИ ПРОФЕСІЙНОЇ ЕТИКИ, висуваючи умовою членства в своїх рядах дотримання цих професійних стандартів та етичних принципів.

Тобто, саме цим подібні корпоративні організації мають відрізнятися від журналістських профспілок. Членами профспілок мають і можуть бути всі журналісти, профспілки мають займатися виключно захистом прав саме всіх журналістів, незалежно від відповідності їх діяльності Кодексам професійної честі. Корпоративні ж спілки мають будуватися на принципі ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ своїх членів перед суспільством. Уся багатовікова традиція професійних гільдій і корпоративних об’єднань будувалася саме на дотриманні «чистоти рядів», на тому, що умовою членства в них було володіння визначеним ступенем майстерності і дотримання визначених норм. Не говорячи вже про те, що дивно вимагати дотримання своїх прав у відносинах з навколишніми (з тією ж державою або власниками ЗМІ), не беручи на себе відповідальність за чистоту у власному будинку. Журналістському співтовариству не вдасться змусити себе поважати, не знайшовши внутрішнього консенсусу в розумінні основних стандартів власної професії.

Дуже суттєвим може бути роль громадських організацій у впровадженні ВІДКРИТОЇ РЕДАКЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ. Для цього необхідно:

- добиватися від власників ЗМІ ( в тому числі електронних) прийняття редакційних Статутів ( у Законі „Про друковані видання (пресу) України” така вимога є). У цих Статутах мають визначатися принципи Відкритої редакційної політики – на основі стандартів професійної журналістики і журналістської етики . Редакційні Статути повинні стати основою підписаних між власниками (засновниками) видань і редакційними колективами Угод та індивідуальних Контрактів, які передбачатимуть обов’язки та міру відповідальності за порушення їх положень, як власниками так і працівниками ЗМІ;

- наявність виписаної Відкритої новинної політики може бути умовою отримання ліцензії телеканалом чи реєстрації друкованого ЗМІ та інструментом - за ініціативою громадськості – накладання суттєвих штрафних санкцій, якщо телеканал чи друкований ЗМІ її не дотримується.

На основі Відкритої новинної політики мовником може бути вироблений ВІДКРИТИЙ ФОРМАТ ВИРОБНИЦТВА ТЕЛЕНОВИН. Відкритий формат виробництва теленовин - це такий формат, який створюється на основі відкритої новинної політики телеканалу і описує цю відкриту новинну політику для тележурналістів у формі вимог до форматів, технологій, правил та процедур, які вони мають застосовувати у виробництві теленовин. Цілком доречним кроком була б розробка та законодавче закріплення (звісно, після широкого публічного обговорення) так званого ГРОМАДСЬКОГО СТАНДАРТУ ЯКОСТІ ТЕЛЕНОВИН, якого, наприклад, зобов’язується дотримуватися телеканал, коли отримує ліцензію.

З ініціативою прийняття Громадського стандарту якості теленовин може виступити вже існуюча в Україні Громадська рада з питань свободи слова та інформації.

Підсумовуючи, слід ще раз підкреслити, що лише спільні зусилля професіоналів та громадськості здатні подолати, як кажуть фахівці-політологи, "посередницький вакуум" між народом і владою. Громадські організації, які презентують (на відміну від псевдопартійних утворень) чітко артикульовані і суспільно корисні інтереси мають зараз найбільше шансів цей вакуум заповнити. У тісній співпраці з представниками професійного журналістського середовища та відповідальними політиками вони здатні вже зараз суттєво впливати на вирішення стратегічних завдань демократизації медійної сфери:

- модернізацію законодавства інформаційної сфери в напрямку посилення громадського контролю за медійною продукцією як державних (суспільних) мовників, так і комерційних; - створення достатньої кількості громадських організацій з метою як захисту прав журналістів, так і контролю (самоконтролю у випадку корпоративних спілок) за дотриманням ними стандартів професійності та професійної етики.

- переходу ЗМІ (і телеканалів, зокрема) до відкритої редакційної політики і відкритої новинної політики. Розробки Громадського стандарту якості телевізійних новин.

Останніх півроку ми мали нагоду спостерігати за першими відчутними успіхами в реалізації цих завдань. Це і акція журналістського протесту восени 2002 року, наслідком якої стало утворення незалежної медіапрофспілки. Це і створення Громадської Ради з питань свободи слова та інформації, яка дала можливість у співпраці з парламентським профільним комітетом залучати до законотворчої роботи широке коло громадських експертів. І прийняття вже згаданого Закону „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення безперешкодної реалізації права людини на свободу слова”. Всі ці успіхи свідчать про правильність переорієнтації на "третій сектор". Тепер, враховуючи, що цей процес починався, як дещо стихійний, варто задуматись над тим, як надати йому плановий і організований характер.