… Уже допивали чай, і хотілося посперечатися, і хтось став доводити, як недобре достойним українським письменникам брати шевченківську премію з рук негідного глави держави. Сильні аргументи: не можна згинатися перед тим, кого зневажаєш (навіть з дулею в кишені), не можна ковтати гачок хитрої влади, треба пам'ятати про відповідальність – одним словом, або премія, або честь. Красива, струнка логіка, гідна оплесків, жирного шрифту в підручниках історії, – логіка, яка … вбиває цю країну.

Вся наша свіжа історія – суцільний відступ. Іноді здається, ми поділили країну на НАС, бездоганних, і на НИХ, підлих, з однією метою: щоб НАМ було кому програвати - з насолодою, красиво, картинно.

МИ віддали ЇМ кабінети, портфелі, мандати і суди.

МИ поступилися ЇМ газопроводами, заводами і залізницями.

МИ сплавили ЇМ журналістику, телебачення, музичні фестивалі і навіть футбол.

Сьогодні МИ готові віддати ЇМ і ЇХНЬОМУ Президенту шевченківську премію. Завтра МИ відмовимося від “Ще не вмерла...”, тому що ВОНИ встають під неї.

Як часто, коли постає вибір між кимось з НАС, і кимось з НИХ, МИ просто відступаємо: краще не вимазуватися, чужа гра, ще не час!.. І з яким захватом МИ підтримуємо НАШИХ “переможців”. МИ носимо на руках тих, хто залишив роботу, відмовився від нагороди, або віддав посаду – пишаємося ними і ставимо їх у приклад один одному. Красива, могутня, витончена стратегія – і абсолютно самовбивча. Дикий результат: МИ без бою віддали країну ЇМ. Ми просто тікаємо від неї – відсиджуємося за кордоном, у внутрішній еміграції, у несвоїй роботі - скиглимо і чекаємо.

Пора стати собою – сильними і справжніми. Це у НИХ повинні мокріти долоні, коли ВОНИ будуть вручати НАМ премії, це ВОНИ повинні думати про те, як дивитися НАМ в очі, як ВОНИ почуватимуться поруч з НАМИ і що ВОНИ можуть від НАС почути. І нехай ВОНИ сперечаються поміж собою про колабораціонізм і про ціну компромісів з НАМИ. Для НАС усе зрозуміло: ми просто повертаємо цю країну собі.

Все це, як у дзеркалі, - у журналістиці. Тут похмурий пейзаж: згвалтоване телебачення, німе радіо, роздроблені газети, слизький інтернет. Жодних ілюзій: ринок оформився, стає прибутковим і навряд чи зміниться навіть після президентських виборів.

Але у цій видимій безвиході – величезний оптимізм. Раніше ми знаходили купу відмазок – мовляв, дочекаємося виборів, почекаємо поки виросте нове покоління, поки ВОНИ “перебісяться”. Тепер рішення очевидне: чекати безглуздо – пора діяти. Це як у вирі – ноги вже намацали дно, пора відштовхуватися вгору.

За останні місяці журналістика згадала призабуте відчуття перемоги: парламентські слухання, профспілка, закон про цензуру і навіть рідкісне почуття солідарності, як це було з демаршем у Генпрокуратурі. Усе це здобуто нелегко, але впевнено – знайшлися можливості, а коло партнерів виявилося набагато ширшим, ніж здавалося.

Саме час нарощувати оберти. Законодавство, безалаберні кримінальні справи проти журналістів, суспільне телебачення – усе це може стати нашими новими перемогами. Досвід сміливців уже показує, що вільні медіа можливі у кожному із секторів ринку, і, є надія, найближчі тижні принесуть нові потужні приклади.

Ми знаходимо місце для мізинця, ставимо туди ступню, працюємо, якщо потрібно, ліктями і розширюємо простір свободи. Ми не мріємо і не будуємо схеми – ми діємо. Ми не боремося – ми доносимо наші цінності і втягуємо інших у нашу гру. Невідкладно.

Це не гра проти влади і не гра за опозицію. Це не війна. Це не донкіхотство. Це просто повернення країни собі.

Зрештою, це єдиний шлях покінчити з дурним розподілом на НАС і на НИХ. Гра, у якій виграють усі.

Читайте також:

Дорогий Андрію!

В колі вічного повернення?

Реванш аутсайдерів

Ми не повертаємося, бо й так тут живемо. Слідами дискусії Шевченка-Бондаря-Бондаренка

Маніфест Андрія Шевченко "Повернення"