Схоже, до асиметричних дій для спростування закидів на адресу Кучми та його Адміністрації і олігархів щодо утисків свободи слова та впровадження політичної цензури у підконтрольних медіа вдалася сама українська влада. Як зазначено у офіційному повідомленні Держтелерадіо, 7 травня 2003 року Іван Чиж провів зустріч із представником України у керівному Комітеті Ради Європи з питань ЗМІ Олександром Овчаровим. Було означено, принаймні, дві великі цілі.

Перше, Держкомітет лобіював питання проведення в Україні 2004 чи 2005 року Міністерської конференції Ради Європи з питань інформаційної політики.

Друге, Комітет вирішив, що накопичив чимало „добрих справ” в ім’я покращання роботи медіа в Україні, тому має достатньо підстав турбуватися, що, „незважаючи на здійснені процеси демократизації в суспільстві, про що відмічено і в звітах РЄ, ми досі залишаємося у “чорному списку” країн, де існує загроза свободі слова”. „Ми ставимо під сумнів твердження щодо свого місця і вважаємо за доцільне вилучити нас із такого списку, – йдеться у повідомленні. - Адже гарантом демократичних перетворень у сфері свободи слова є величезний комплекс заходів, які Україна вже здійснила і має здійснити найближчим часом”.

І що ж саме було занесено ДЕРЖАВНИМ комітетом до активу з тих заходів? Щоб ви не сумнівалися - дії та результати цих дій, до яких вдавалися українські журналісти з метою спротиву саме ДЕРЖАВНОМУ на них політичному тиску. І що з того – що не сам Держкомітет, очолюваний Чижом, чинить цей тиск? Адже й для тієї ж Ради Європи не є великою таємницею, ХТО саме в Україні уособлює державну владу – виключно Президент з його Адміністрацією, а зовсім не Уряд. Також відоме і те, відкіля розповсюджуються по всій країні циркуляри щодо висвітлення подій „темники”...

Як ось, наприклад, якими тезами оперував Іван Чиж під умовною рубрикою „Про бурхливий розвиток суспільного мовлення”: „Так, розпочалися передачі громадського радіо в Києві та громадського телебачення в Івано-Франківську. При цьому в Україні не зафіксовано жодного випадку закриття друкованого або електронного ЗМІ”.

Здається, крім Громадського радіо нині покійного Олександра Кривенка інших проектів, а тим паче ініційованих Державним комітетом, не було. Тільки от яке відношення Комітет до цього проекту має? Скільки разів Громадське радіо намагалося отримати ліцензію на мовлення в Національній раді з питань телебачення та радіомовлення? Відомо, принаймні, тричі. Який результат? Негативний. Хто є грошедавцем? Американський фонд „Відродження”. У чому ж тоді заслуга держави, Івана Чижа і його Комітету? І чому державний чиновник дозволяє собі подібні узагальнення? Або ж щодо тези про те, що „в Україні не зафіксовано жодного випадку закриття друкованого або електронного ЗМІ”. Це якого року? А як щодо офіційно зареєстрованої Інтернет-газети „Обком.нет”, що й досі не отримала вилучену помилково податківцями техніку та редакційні кошти? „За останній час розкрито три злочини, пов’язані зі вбивством журналістів, винні покарані”, - повідомив Іван Чиж... Це твердження не розшифровано Держкомітетом, тому не зрозуміло, чи це мається на увазі несподівано загиблий обвинувачений у вбивстві Ігоря Александрова, а згодом виправданий судом Вередюк? Про гучну кримінальну справу Генпрокуратури проти українських регіональних ЗМІ, критиковану публічно до цієї зустрічі 7 травня вже й членами Моніторингового комітету Ради Європи, звичайно, теж не згадували. Тим паче про те, що юридична громадськість в один голос підтверджує, що Генпрокуратура неправильно тлумачить закон. Під час бесіди із представником Ради Європи Голова Державного комітету телебачення і радіомовлення України зазначив, що питання розвитку інформаційної галузі були і залишаються в центрі уваги Держкомтелерадіо. Але громадськість так і не отримала жодної заяви з приводу цієї ганебної кримінальної справи з вуст голови Держкомітету, що долучає і його до числа провідників державної політики тримання ЗМІ у тісній вуздечці. Натомість, Чиж поспішив повідомити, що „Україна намагається вчасно й адекватно реагувати на всі критичні зауваження та пропозиції, що висловлюються представниками моніторингового підрозділу Секретаріату Ради Європи, експертами Генерального Секретаря Ради Європи”.

Як слідує з повідомлення: „З часу останнього відвідування України експертами РЄ нашою державою вжито низку суттєвих заходів для вирішення таких питань, як, зокрема:


- парламентські слухання “Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова та цензура в Україні” транслювалися в прямому ефірі центральними каналами телебачення і радіо. У цьому заході взяли участь не лише народні депутати та члени Уряду, а й журналісти, працівники інформаційної галузі, представники політичних партій і громадських організацій, експерти з різних країн світу”. Як пригадується, згадані слухання дійсно викликали занепокоєння (а не увагу) Держкомітету, а Іван Чиж заявляв, що журналісти експлуатують тему свободи слова для підняття свого іміджу. Мовляв, на політичних діячів перетворилися усі більш-менш відомі журналісти, приставши до тієї чи іншої політичної сили. "І тут, - цитуємо Івана Чижа за повідомленнями інформагенств, - уже гріх не

експлуатувати тему свободи слова. Це і політично, і матеріально вигідно, й іміджево безпрограшно".

Іван Чиж тоді ж, у листопаді 2002 року, наголосив, що підтримує ідею законодавчого закріплення поняття ”цензура”, адже... в нинішній ситуації можна простий робочий конфлікт, невдоволення редактором або скорочення матеріалу видати за цензурування. За словами І.Чижа, "треба мати дуже палку уяву", щоб стверджувати про розгул цензури в Україні. (! – „Детектор медіа”). „Але коли вона (цензура – прим. „Детектор медіа”) існує в конкретному редакційному колективі в конкретних відносинах з видавцем, то вона носить ознаки внутрішньої цензури або самоцензури журналіста. До речі, я за дев’ять місяців роботи в Комітеті ні від однієї інституції влади — ні від Президента, ні від прем’єра, ні від спікера — не отримував указівок на якесь ущемлення ЗМІ. А оскільки ми є єдиний орган державної влади, на який покладено формування інформаційної політики, її регулювання, то я можу цим самим проілюструвати, що в Україні насправді існує свобода слова”.

Напередодні згадуваних парламентських слухань в інтерв’ю газеті „День” Іван Чиж не зміг хоча б однозначно визнати наявність проблеми. А прийняті, фактично, всупереч держполітиці зміни до законів перед європейським експертом були представлені як досягнення держави: „Верховною Радою України 3 квітня поточного року прийнято Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова”. Основні його положення дають відповіді на питання, які викликали занепокоєння експертів Ради Європи”.

Як бачимо, майже всі ствердження українського чиновника – це баланс між напівправдою та напівбрехнею, - мета якої не у демонстрації твердого наміру держави вирішити визнані проблеми, а всіляко відбілити владу. На жаль, для українського чиновництва – це звичайна політика. Прикро те, що Іван Чиж, журналіст за професією, екс-керівник профільного комітету ВР, обійнявши урядову посаду, став одним із тих, хто включився у псевдодержавницьку гру.

Бо якщо усі ці наведені приклади демократичних змін, як виходить із слів Івана Чижа, все ж таки на користь країні, її іміджу, то кому, власне, брехав державний чиновник? І коли? Восени 2002-го чи весною 2003-го?

Читайте також: "Українські найвищі чини користуються своєю всеохоплюючою безкарністю" - звіт РБК. Так розпочинають свій звіт "Репортери без кордонів".