Ми маємо думати про страйк
Рано чи пізно порушення свободи слова доходить межі, за якою стандарти професії викривляються настільки, що професія вмирає
Рано чи пізно порушення свободи слова доходить межі, за якою стандарти професії викривляються настільки, що професія вмирає. Принаймні для тих журналістів, які мають нееластичне почуття компромісу з собою. Заборона на професію стала фактом і водночас межею, за якою має початися якісно новий етап відстоювання себе у професії.
Безнадійно риторичне питання – що робити – має відповідь, яку варто обдумати: страйкувати.
При цьому ми маємо розуміти декілька речей.
1.Аргументи топ-менеджерів ЗМІ, якими вони заспокоюють свої колективи, можуть лише братися журналістами до уваги. Але не можуть впливати на право журналіста добиватися, чи навіть боротися за цивілізований профессійний простір. Сьогодні між журналістами та їх керівниками існує конфлікт інтересів, навіть якщо паралельно існують і дружні симпатії.
Політична реальність диктує вимогу для власників, а вони – диктують вимогу для менеджерів своїх ЗМІ: тримати під контролем колектив. Принаймні більшість аргументів менеджерів – з цього арсеналу “стримування”, з арсеналу, володіння яким є екзаменом на профприйнятність топ-особи. Хіба немає в цьому глибинного конфлікту інтересів з основами журналістської роботи, хіба не це призвело, врешті-решт, до однакових новин на всіх каналах? Насправді, програли наші топ-менеджери, не зумівши відвоювати для журналістів прийнятних правил роботи. І тепер не ми маємо зважати на їх аргументи, („мовляв, почнете обурюватися - мене звільнять, а прийде ще гірший”). Тепер топ-менеджери мають робити вибір: або вони з нами, або з ними, власниками, які збанкрутували свій медіа-бізнес власними руками. Якщо нас так довго вчили практичності, то ми в праві поставити питання саме в такій площині
2.Програємо і ми, коли вдячно сприймаємо будь-який аргумент, яким нас стримують редактори і який відкладає наш протест до неозорих часів. На моїй пам”яті було кілька пластів подібної аргументації. Наведу деякі.
Приміром, якщо поява цензури не задіває напряму твій сюжет, то навіщо обурюватися? Або (різновид): навіщо ці розмови про свободу слова для всіх, це як і щастя для всіх - недосяжне, головне, щоб ти сам був щасливий, а добитися цього можна тільки працею. Зроби себе ще крутішим професіоналом, зароби ще більше грошей. Щоб бути незалежним. А далі поговоримо про принципи (читай: подивимся - чи захочеш ти ризикнути матеріальним спокоєм і поборотися за принципи).
Або (ось це мене особливо схвилювало свого часу): якщо наш народ обрав Кучму, а ми ж стільки зробили для того, щоб цього не сталося(!!!), то, значить, люди ці Кучми гідні, тож „замордуємо” їх солодкими одами Гаранту, хай вмиються режимом до схочу, будь-яка маніпуляція виправдана – такий народ її заслуговує.
Ще один аргумент також не витримує критики: нібито ми тут з усім миримося, бо зберігаємо робочі місця, щоб потім, коли прийде свобода, явити світові приклад чесної журналістики. Ха-ха, хтось ще вірить, що “зачистка” інформаційного поля не залишає шрамів на наших принципах? І відповідно, ніхто не бачить, як угодовців чи циніків серед нас стає з кожним днем все більше? Згадайте, чи багато вихідців з відділів пропаганди і агітації радянських газет змогли залишитися в журналістиці під час і після горбачовської перебудови?
Колись, пригадую, був ще і такий аргумент: каналів, ЗМІ багато, обирай - де працювати, в цьому і є суть свободи слова. Потім його замінило таке: хочеш запросити в студію носія іншої точки зору – запрошуй, але подивись в очі всіх журналістів ньюз-руму, назавтра завдяки тобі вони стануть безробітними. Липучі аргументи. Вони закільцьовують, але вони стримують тільки до часу.
3.Гроші.
Я уражена романтичною вірою, що нас як корпоративне співтовариство ще можна “дістати” настільки, що ми плюнемо на гроші. Свого часу я пройшла через вибір: гроші або принцип, і знаю, що вибір принципів зробив мене вільною людиною, а гроші… Якийсь час було незвично, потім вчишся заробляти по-новому.
Але так само я знаю, що багато людей не здатні на вчинок навіть тоді, коли їм надаються певні гарантії щодо їхнього матеріального якщо не процвітання, то принаймні не зубожіння. Зрештою, в кожного є якась сотня-дві на чорний день. Головне, щоб сотня-дві журналістів зрозуміла, що чорний день вже настав.
4.Одинаків позбавляються. Більше того, зараз власники ЗМІ не подарують їм навіть такого призу, як публічну заяву. Це правда. Але це правда для одинаків. Що можуть зробити з сотнями або тисячами людей? Що можуть зробити людям, які відключили рецептори страху і готові при найгіршому розкладі не повернутися в професію, щоб не бути причетним до її знищення?
5.Я певна, що страйк потрібний, з політичними і професійними вимогами.
Його треба спокійно підготувати, створити страйкоми в редакціях, делегувати представників, скоординувати вимоги і хід загального страйку. Це дасть нам психологічну впевненість, що у разі виступу, безпрецедентного для України виступу журналістів, той, хто стоїть праворуч, не схибить і не “відкличе підпис”, а той, хто стоїть ліворуч, не буде звільнений до того, як… До речі, ідея журналістської профспілки, до якої майже одночасно доходять все більше колег, може пройти апробацію страйком і допомогти вже навіть зараз запобігти звільненням активістів.
Підготовка і проведення страйку може знайти подальше обговорення, головне зрозуміти, як колеги ставляться до ідеї?
6.Тепер про те, хто захоче скористатися страйком.
Ми не є політиками. Тому політична опозиція, персоналії якої можуть бути для декого з нас навіть неприйнятними як майбутні політичні лідери держави, так чи інакше спробує скористатися з нашого вибуху. І ми маємо бути свідомі цього. Але це не означає, що ми маємо “здати” політичній опозиції своє громадянське право добитися цивілізованого професійного простору. Бо нам потрібні гарантії, що і при Ющенкові, Тимошенко, Морозові не буде свого Міністерства правди.
Ми колись були поколінням журналістів, яке відчувало свою особливу пострадянську місію у створенні нової журналістики. А тепер ті, хто йде слідом, ті, в очах кого ми бачимо хижий блиск журналістського заробітчанства, бачать в нас упокорених, невільних заручників і навіть мовчазних конструкторів зачищеного інформполя. Один мій старий знайомий (не журналіст), не зкурвлений цими роками, сказав: мені все одно, чому журналісти мовчать - чи тому, що в них є квартира, куплена в кредит, чи тому, що в них ще немає такої квартири.
Вони мовчать, і це пояснити не можна.
Читайте також:
ЯК ЖИТИ МОЖНА?
"Ми маємо думати про страйк", Ірина ЧЕМЕРИС
"Звичайна професія ", Сергій Черненко
"Нам нужен профсоюз. Свой в доску", Сергей Гузь
"ТАК ЖИТИ НЕ МОЖНА?", Роман Скрипін
"Тільки такою кувалдою, як страйк можна відрихтувати поведінку влади щодо ЗМІ...", Олег МЕДВЕДЄВ
Нам нужна круговая порука профессиональной чести!, Ярослав Колгушев
"Реалисты и номиналисты ", Николай Козырев
"Нам не нужны подтасовки, выдаваемые за проявление профессиональной чести ", Александр Семченко
"Українська цензура - це не ноу-хау Васильєва або Медведчука ", Серг_й Руденко
"ДЕКЛАРАЦІЯ "Про утворення громадянської іініціативи тележурналістів ", Глібовицький Євген, Скрипін Роман, Шевченко Андрій
"Журналісти вголос заявляють про існування політичної цензури в Україні ", Оксана Лисенко
"ТАК ЖИТЬ НІЗЗЯ ", Олексій Мустафін
"МАНІФЕСТ УКРАЇНСЬКИХ ЖУРНАЛІСТІВ "
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
журналіст
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Читайте також
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ